 МАГІЧНА ПОРА ОСЕНІ В ПОЕТИЧНОМУ ОСЯГНЕННІ ЛІНИ КОСТЕНКО (ЗА ЗБІРКОЮ «РІЧКА ГЕРАКЛІТА»)
Частина І
До 85 річниці уродин Поетки
Життя як вимір Вічності
Сьогодні відчувається брак культури і якоїсь елементарної естетики. Пересічна людина не бачить або ж не уміє бачити й відчувати прекрасного в малому: «у присмеркові доброї дібровості / пшеничний присмак скошеного дня» або ж як «цвіте весна садами молодими» чи «плачуть і моляться білі троянди»… Помітити, як умер Дерріда, із яким розминулося все суспільство, чи як «зимовий мох на древній стрісі / заткали древні пауки» міг лише Митець…
Творчість Ліни Костенко, відомої письменниці-шістдесятниці, здавалося б, немислима без патріотичних і політичних ідей, проте в поетеси є і збірка, яку можна віднести до так званого «чистого мистецтва» (формула – мистецтво заради мистецтва). Оксана Пахльовська, упорядник збірки й донька Ліни Василівни, поділяє «Річку Геракліта» на 4 розділи відповідно до пір року, що дає змогу читачеві побачити, як «уночі навшпиньки ходить осінь / і полум’я жоржин задмухує садам», «бринить дорога на одній струні» чи «мороз малює у віконці», відчути «тремтіння віт», як «бродить спека, як хмільна опара» чи як «вітри з розгону поламали скрипку»…
Міфологічні грецькі ріки трапляються в поезіях збірки як символи. Річки ж Геракліта матеріально не існує, у розумінні Ліни Костенко вона постає виміром Вічності, що протиставляється Часу. А Вічність – це Життя, яке часом «зникає, як ріка Почайна…», перетворюючись у річку смерті Стікс, «де світить бакени Харон». І якщо «життя – це божевільне ралі», то кожному треба здолати свою дистанцію, не оступившись ні на крок, бо в «смертельному падеграсі» відомий лише один танець – танець бездоріжжя…
«Осінні карнавали»
«Осанна осені!» – урочистим молитовним вигуком возвеличує Ліна Костенко її на самому початку, а закінчується розділ звертанням до осені (княгині, як називає її авторка), яка «іде вмирати». Поетеса не випадково вживає біблійну лексему, на думку авторки, саме в цю пору року «торжествує мудрий геній роду / всього живого на живій землі».
Осінь Л. Костенко уявляє як конкретний біологічний організм. Як відомо, життєвий цикл кожної живої особини складається з трьох періодів – народження, розвитку, старості (а потім і смерті). Характерні вони й для осені в поетичному осягнення поетеси; ці періоди вона означила вже в назвах поезій – «Осінь дикунська», «Осінь жагуча», «Осінь убога». У першій із них осінь постає сукупністю природних явищ і предметів: вітру, який «в полях розхристує туман», «б’є в бубон сонця, як шаман» і лісів, що «тупцюють з вивертом і свистом», «трясуть глицевий тамбурин». Поезії наскрізно зіткані з персоніфікацій; під час цього «життєвого циклу» усе перебуває в русі, а значить, – в активні фазі життя, бо «життя – се рух», за Г. Сковородою. Ліси настільки активно «вигинали мускулисто / янтарні спини стовбурів», що ліричному героєві «сосновим потом пахне пряно…». Натомість у поезії «Осінь жагуча» авторка вже вводить чіткий образ осені: це «вродлива жінка, ласкою пригріта», яка «лежить у літа на плечі». Ліна Костенко стверджує, що життя циклічне, безкінечне: осінь не народжується, а лише встає після затяжного річного сну… А згодом – знову засне. Логічним фінішем триптиху є поезія «Осінь убога». Написана вона у формі діалогу козака на білому коні з осінню (тіткою, як називає її сам бродник, який пропонує підвезти осінь додому). Але іти їй уже «ніколи і нікуди», вона лише просить, щоб козак посадив у голові у неї «жовтогаряче сонце, як нагідку». Цікавою є символіка твору: сонце – символ енергії; білий колір символізує чистоту й світло, істинну, невинність; кінь же – швидкоплинність і мінливість: не встигли віддзвеніти «осінні карнавали», як княгиня-осінь уже «іде вмирати / підвівши вгору стомлене чоло…».
Символ білого коня є і в поезіях «Осінній сад ще яблука глядить…», «В маєтку гетьмана Івана Сулими…» та «Смертельний падеґрас». В останній (подібно до Шарля Бодлера, поезія «Падло») Л. Костенко вводить образ трупа коня, що «вмерзає в сизу осінь», знаменуючи трагічний фінал, коли «смерть впритул» підступає до ліричного героя, а світ для нього – суцільна антитеза. Життя уявляється у вигляді танцю між ножами, коли ритми створює «гармонія крізь тугу дисонансів».
Ліна Костенко усвідомлює, що людина – крихта природи, своє ж єство вона асоціює з яблунею: «Скільки цвіту з мене обтрусили… / Скільки яблук з мене продали!..» Ці ж мотиви звучать і в збірці «Триста поезій»:
Я на планеті дерево людське…
Мене весь час підрубують під корінь.
***
…Я дерево, я сніг, я все, що я люблю…
І, може, це і є моя найвища сутність…
У літературі яблуня – утілення золотої середини, тому «яблуко від яблуні недалеко падає», відхилення убік породжує «яблуко розбрату» або «яблуко спокуси». Це древо для поетеси – щось людське й живе, про що свідчить діалог між авторкою й садом із поезії «Виходжу в сад»:
…І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Отож яблуня – це уособлення тих, хто готовий віддати все, що має, нічого не вимагаючи натомість, тому й не дивно, що саме з цим деревом порівнює себе Ліна Василівна.
Левченко Ілля
Ганна Баран (мовна корекція)
|
-->
