Біда сталася в травні 1999 року. На півторарічну Тамару Коваленко з села Архипівка Семенівського району впала з плити каструля з кип'ятком. Обварилося 50 відсотків тіла.
Дитина була в такому стані, що лікарі не давали ніякої надії. Та мала вижила. Сьогодні красуні вже сімнадцять літ. Вона вчиться в профтехучилищі в Шостці Сумської області на оператора комп'ютерного набору. На різдвяні канікули приїхала до дому, в Арихипівку, де ми й познайомилися.
На завтра Різдва, у день Собору Пресвятої Богородиці, вдома була уся велика сім'я Коваленків: сама господиня Валентина Василівна, дочка Інна, сини Іван та Олександр, онука Тамара, яка привезла з собою на свята до мами та бабусі подругу по училищі. Сяяла вогнями на столі під образами ялинка, а хазяйки вибачалися:
— Ой, тут у нас не прибрано. Кабанчика закололи к Різдву, то ще ніяк ладу не дамо.
— Третього січня моєму молодшому сину Сашку 20 літ минуло. У сорок я його народила, переживала, що пізно. А тепер він така радість для матері, — милується сином Валентина Василівна. — Вчиться в Чернігові у будівельному ліцеї. Стипендію одержує, трохи заробляє. До свого дня народження привіз міських гостинців. Посиділи сім'єю за столом. А тоді він ще могорич хлопцям носив. Двадцять же літ, ювілей!
Валентина Василівна з сусідньої Леонівки. Заміж вийшла за Івана Коваленка з Галаганівки. А хату купили тут, в Архипівці. Тут і дітей народила, й Івана поховала. Молодим помер, у тридцять вісім літ. Через горілку. Вона, клята, звела чоловіка в могилу. Від нього у Валентини старші діти, Інна й Іван. Сашу народила від другого. Але з ним життя не склалося. Одна радість — син. Хороший хлопець росте.
— Бачите, як воно виходить. Було два чоловіки, а тягну сім'ю на своїх плечах сама усе життя. Судьба, видать, така, — зітхає вона. — У шістнадцять літ уже доїла корів у колгоспі. Сорок два роки беззмінно. Тепер ось мені вже шістдесят, а роботу не кидаю. Оце саме на больничному, мізинець на правій руці одрізала. Слава Богу, не весь, а тільки вершечок з нігтем. Ниткою відхватила. Загоїться — піду на роботу до своїх корів. Пенсія 1050 гривень. Це за сорок два роки роботи дояркою. А треба ж жить, сина вивчить, онуку. Дочка і старший син безробітні. Хазяйство держимо. Четверо корів, свині, птиця. Городів багато. Пашемо сім'єю з раннього ранку до пізнього вечора. Гулять ніколи. І Тамара у нас роботяща росте. Ще школяркою корів доїла. А перший раз узяла дійницю в руки, коли розтелилася телиця. Вдома нікого не було, то вона сама пішла і видоїла. Не побоялася, хоч з первотелкою це діло не просте. Молодець!
Коли случилася та біда, ніхто не думав, що дитя виживе. Даже врачі казали, що помре. А воно ж, маленьке, кволеньке, так чіплялося за життя! Я думаю, мо', ім'я — Тамара врятувало онуку. Як вона народилася, ім'я їй придумували усі. Той те називає, той те. Інна якось інакше хотіла. А я зразу, в одну минуту, кажу: «Тамара буде». Що воно означає, не знаю й досі. Хтось казав, що так звали царицю в Грузії. Ще чула, що так десь далеко пальма називається. Не знаю. Мені просто припало це ім'я до душі. Красиве ж: Тамара. На батьків рід схожа, та тільки він не признав дочку. Ну й Господь з ним. Виростили дівчину без нього. Так от я й думаю, що то ім'я врятувало онуку.
«Того дня мені приснився страшний сон»
— Тамара у нас рання, — каже Інна. — У десять місяців пішла. Бистра, як огонь! Так, було, і гляди, щоб у яку шкоду не влізла.
Той день, коли все сталося, я пам'ятаю добре. Без мене дочка не засинала. Тільки під моїм боком. Нагодувала я її обідом, і ми лягли спати. І тут мені сниться сон. Батька мого на той час уже давно не було. Тамара народилася вже без нього. А тут наче він приходить і несе Тамарі подарунок—червоне платтячко, штанці і шапочку. Усе яскраве, червоне. Штанці і платтячко надів, а шапочку ніяк не може. Держить дитину, хоче кудись вести, та ніяк не виходить надягти той беретик. І тут уві сні я лякаюсь, кричу йому: «Куди ти ведеш дитя? Віддай негайно!» Хапаю дочку з його рук і тікаю.
Люди пізніше казали, що це був віщий сон. Якби батьку вдалося одягти ту шапочку на Тамару, ми б її втратили.
Трилітрова каструля з кип'ятком упала з плити на дівчинку
— Ну, сон цей я пізніше розказала, а тоді вже на вечір заходилася варити борщ. Газ тоді у нас був балонний. Я все приготувала, борщ кипів на плиті. Залишалося тільки нарвати на грядці щавлю. Я й пішла на город, залишивши Тамару на брата Івана. Наказала слідкувати за нею, щоб нічого не утнула. Іван вийшов з кімнати тільки на хвилинку, навіть дверей за собою не примкнув. Тамара миттю вискочила на кухню і полізла в духовку. Встигла засунути тільки голівку. Плита хитнулася, і каструля з кип'ятком упала на дитя. Бідне так закричало від болю, що почула навіть мати, яка поверталася з ферми. А я була за хатою і нічого не чула. Коли зайшла, мати держала Тамару на руках, знімала з неї одяг, а та аж зайшлася від плачу. Ми не знали, що робити. Почали присипати обварене тільце содою, що, як виявилось, не можна робити.
Знайшли колгоспну машину 1 повезли дитину в Семенівку в районну лікарню. В реанімації їй робили все необхідне в таких випадках. Але Тамара була така слабенька, що ніхто не давав надії на її порятунок. Обварилися плечі, ручки, голова, ніжки. Було вражено 50 відсотків шкіри. Казали, що дитя помре на третій чи сьомий день. Моєму відчаю не було меж. Молила Бога, благала про допомогу.
І раптом на третій день моя дитина попросила... супу! Уявляєте? Я побігла на кухню, принесла той суп. І вона з'їла цілу тарілку! Я годувала доньку і плакала від щастя і надії, що тепер усе буде добре.
— Бачите, як Тамара держалася за життя, — продовжує розповідь дочки Валентина Василівна. — Я приїхала в лікарню, прийшла в палату. І не змогла втримати сльози. Дитятко наше слабеньке, катетери по всьому тілу, ніжки опухли. А побачила мене — впізнала, ручки простягає.
На восьмий день дитину «швидкою допомогою» перевезли в Чернігів, до обласної дитячої лікарні. Тиждень вона лежала в реанімації. Інну туди не пускали. А коли перевели в другу хірургію, дочка вже від неї не відходила.
Як баба стала молоко красти
— Я прийшла в палату, сіла біля Томочки, — згадує Інна. — Ручки і все тільце її було прив'язане до ліжечка, щоб не зрушилася фіксація катетерів. Худенька, малесенька... Побачила мене і заплакала. Я взяла її на руки, шепчу щось на вушко, заспокоюю. Спасибі лікарю, він дозволив мені бути з дитиною.
Ми пролежали там майже три місяці. Повернулися додому тільки в кінці серпня.
Врятував нашу Тамарочку Анатолій Миколайович Сиво-горло, чудовий хірург, прекрасна людина. Дитині робили пересадку шкіри. Не все і не відразу приживалося. Потрібне було переливання крові. Моя, на жаль, не підійшла. Лікарня, спасибі, забезпечила нас кров'ю безкоштовно. Але гроші потрібні були постійно.
Харчування в лікарні непогане. Та й дитина у півтора року скільки там їсть. Але треба було давати печінку, гранати, банани. Все, що радив лікар, купувала. Гроші надсилала мати.
— Час був важкий, зарплату не платили, — зітхає Валентина Василівна. — А гроші треба. Пішла в контору, пояснюю своє становище, прошу дати хоч трохи. Дали 40 гривень. Я заплакала і пішла додому. Що робить? Де вихід? Де взяти гроші? І я почала красти молоко з ферми. Робила сир, продавала. Люди, мабуть, знали, але ніхто мене не здав, не дорікнув, не назвав злодійкою.
Коли мої дівчата повернулися додому, ми вже самі почали лікувати дитя. У кількох місцях на тілі Томи залишилися гнійнички. Треба було, мабуть, везти дитину в Семенівку, а ми спробували самі. Сусідка наша варила мазь — з прополісу, цибулі, меду, сметани, господарчого мила. Чи десь вичитала рецепт, чи сама придумала, але людям та мазь допомагала. Почали й ми змазувати ранки. Звідти пішов гній мало не ручаєм. На наших очах ранки гоїлися, шкіра стягувалася.
Отак ми рятували дитину. Тамара росла, пішла до школи. Сказати, що все в неї гаразд, не можна. Наркози і операції залишили слід. У дитини проблеми з серцем, скаче тиск. Лежала в районній лікарні. Під правою рукою утворилося якесь крило, що не давало руці рости. Вона в неї коротша за ліву.
Тамара вчилася в п'ятому класі, коли постало питання про нову операцію. Знову потрібні були гроші. Продали корову. Віддали дешево, за дві з половиною тисячі. Але виходу не було. Та цих грошей не вистачило. Потрібно було ще 600 гривень. Ми звернулися до свого місцевого депутата Василя Івановича Лук'янова. Потрібну суму нам дала партія Юлії Тимошенко «Батьківщина», за що ми вдячні добрим людям. Операцію зробили в Чернігові. Спасибі Анатолію Миколайовичу. Він дуже добре ставиться до нашої Тамари, вони спілкуються і досі. Лікар каже, що потрібна буде ще одна операція, а може, й ще. Отак і живемо, від операції до операції. Але надії не втрачаємо.
Інвалідність дали тільки у 2010 році
— Ніхто нам не сказав, що після такого нещастя дівчина може одержати інвалідність, а з нею і пенсію. Додумалися ми до цього тільки у 2010 році, через одинадцять літ. Поштовхом стало те, що пенсію одержують люди, які, скажімо, зламали ногу чи ще щось, будучи п'яними. Таким можна, а дівчині, що скалічила себе у півтора року, — ні? Почали клопотати. Все виявилося непросто. Документи треба було шукати в архівах, стукати в усі двері. Не будемо розповідати, через що довелося пройти, але зрештою інвалідність дали. Пенсія хоч і невелика, але її платять. Тепер ці гроші ніяк не зайві, коли Тамара вчиться в Шостці. Та й проїзд залізницею від Семенівки до Шостки для неї тепер безкоштовний.
Стипендія в профтехучилищі невелика — 270 гривень. Як мати-одиначка, Інна одержує на дівчину сьогодні 290 гривень. Та й пенсія інваліда дитинства скромна. А все разом — уже легше.
Головне, що дитина вижила, виросла, вчиться. Дуже надіємось, що й людиною вона буде хорошою.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №3 (1497)
|
-->
