 МАГІЧНА ПОРА ОСЕНІ В ПОЕТИЧНОМУ ОСЯГНЕННЯ ЛІНИ КОСТЕНКО (ЗА ЗБІРКОЮ "РІЧКА ГЕРАКЛІТА")
До 85 річниці уродин Поетки
Частина ІІІ
«А слово – струм. А слово – зброя…»
Письменник, на мою думку, – інструмент у руках свого народу, це людина, здатна бачити вади цілого суспільства й зобов’язана творити красу… Звісно, ідеться не про деяких представників укрСУЧліти, які перетворюють Поезію на потік табуйованої лексики й абсолютно безсенсових за суттю псевдосентенцій. Ідеться передусім про Людину тонкої душевної організації, інтелектуала, обдаровану особистість.
«Філософський пароплав» Леніна, репресії Сталіна («Совєтськіх людей на все вистачить», – казав він), розстріляне відродження – слабкі бояться сильних… Тому митець – це завжди ще й неймовірно сильна духом особистість.
Особливість збірки «Річка Геракліта» у тому, що пейзажну лірику й інтимну пов’язано в єдине ціле з філософською, де поетеса розмірковує над роллю письменника (так звана «програмова тема» для митця) і його призначенням у долі народу, мислить узагалі про сенс людського буття… Навіть світ авторка збірки означила геніальною метафорою, пов’язаною з природою: «Цей білий світ – березова кора, / по чорних днях побілена аж звідтам».
У розділ «Осінні карнавали» уміщено поезію «Ти знов прийшла, моя печальна музо». Ліна Костенко різко заперечує «всевладність» Музи: вона не надиктовує митцеві поетичні рядочки, а лише «диктує долю». Поет – перш за все особистість, яка, ще за давнім космогонічним міфом, – владика неба, проте в сучасному світі ця особистість приречена на цькування з боку суспільства – нетямущого, дрімучого, яке все гониться за «попсою», що часто виявляється звичайнісіньким кітчем. Це вічна тема світової літератури, зокрема Стефан Малларме писав: «І як хмара в імлі леліє сяйвом срібним, / холодним сном зневаг навік себе ти вкрив / о лебедю, в своїм вигнанні непотрібним». Ці ж мотиви звучать і в Шарля Бодлера: «Поет подібний теж до владаря блакиті / Що серед хмар летить, мов блискавка в імлі ./ Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій / Він крила велетня волочить по землі».
Для розкриття цієї теми Ліна Костенко часто вводить у текст відому особистість. Найчастіше це – митець: гномиків вона називає «малесенькими Гарунами аль-Рашидами», ліси «розгублені од власної краси. / Немов пройшов незримий Левітан…»… Роль поета, уважає Л. Костенко, у сучасному світі повністю знівельовано: «Поезія потрібна дивакам. / Поети не потрібні вже нікому», оскільки «глобальне людство хоче ковбаси», а «епоха зашморгнулась, як Дункан»… Авторка вважає, що все життя – суцільне мистецтво, люди ж просто не здатні побачити його крізь завісу своїх проблем. Навіть день сходить у митця «як пензель Піросмані…»
Як можна помітити, письменник у творчості Л. Костенко – багатостраждальна особистість, яка протиставляється натовпу невігласів і страждає через цей натовп. Зрозуміло, що це дещо автобіографічний момент: ще з виходу перших збірок «Проміння Землі» (1957) і «Вітрила» (1958) поетеса привернула до себе увагу радянських апологетів як до «буржуазного» митця (так вони називали всіх тих, хто ідентифікував себе НЕ «совєтською» людиною); Ліна Василівна була активним поборником аполітичності, бо вважала це колабораціонізмом; а потім були шістдесяті… 1963 секретар ЦК КП(б)У А. Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення й затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко». І … Мовчання, коли, за висловом самої поетки, вона писала «у шухлядку»… Проте мовчання її – потужніше за бомбу!.. Ліна Костенко одного разу зізналася: «Важкий час – це завжди мій час»...
Чудний наш народ… Спочатку не сприймаємо Генія (це просто саркастично означено в поетичному доробку «Сніг у Флоренції»), а потім, років через сто, приходимо напиватися до джерела мудрості… Чому всі наші національні поети – мученики (у прямому сенсі того слова)? Чому з «Кобзаря» Шевченка упродовж «царювання» В. Януковича вилучали «Розриту могилу»? Чому в бібліотеках, зокрема й у нашій шкільній, нема жодної поетичної книги Ліни Костенко, а в програмі вивчаються лише вірші хрестоматійного характеру (не тільки Л. Костенко, а й В. Стуса, І. Франка…)? Шевченка згадали в двохсоті роковини, Дні народження Лесі Українки й Івана Франка взагалі не студіювалися… Невже й про Ліну Костенко згадають через сотню років, та й то тоді, коли буде «кругленька» дата?..
«Поезія – це завжди неповторність…»
Осінні дні – проникають у душу!.. Пронизуючи до болю, вони тривожать мою уяву. Яка то чарівна втіха – блукати в осінньому небі, як вільна птаха! Хочеться доторкнутися до самих обріїв голубого моря й відчути, як «скляніють очі неба і води»... Споглядання прекрасного породжує почуття слабкості й замилування перед якоюсь усемогутньою силою.
Поезія – це передусім мистецтво буття слова, а воно, слово, ніколи не буває фальшивим. «Осінні карнавали» Ліни Костенко – фантастичні пейзажі, поєднані з інтимними переживаннями та міркуваннями про роль поета й митця взагалі в долі свого народу й цілого людства…
Гортаючи сторінки збірки Ліни Костенко, ловиш себе на думці: скільки всього незбагненному криється у найменшій крихті цього світу! Побачити й помітити все це здатен лише геній-митець. Щодня перечитую ці рядки – і вони починають бриніти по-новому, осмислюються по-іншому, напевно, у цьому і є феномен Ліни Костенко. Збірка «Річка Геракліта» передусім покликана створити в уяві поетизовані образи природи, проте між рядків можна знайти щось значно більше…
Згадую слова геніального Євгена Маланюка: «Як в нації вождя нема, / Тоді вожді її поети». Таким «вождем» ХХ ст. (та й ХХІ уже теж) стала Ліна Костенко. Її геніальність не тільки в «Берестечку», «Записках українського самашедшого», інших творах, у яких вона оголяє сучасне суспільство, але й у простій пейзажній ліриці, за якою приховано неабиякий смисл…
Левченко Ілля,
Баран Ганна (мовна корекція)
|
-->
