 Ранкова маршрутка везла нас в Чернігів. Нас – це мене та двох дев’ятикласників. Усілякі сумніви снували всередині, адже вперше був у ролі супроводжуючого, тож хвилювався більше ніж воно було того варто. Попереду чекала Черкащина та десять днів невідомого для мене дійства – вишколу. Збір прикордонних районів Чернігівщини, доба познайомитися з іншими представниками делегації, «Ікарус» упевненою ходою мчить нас, сіверян, південніше.
Спершу все є новим і незрозумілим навіть для нас, виховників, що казати про безпосередніх учасників, вибачте, вже не учасників – джур. Широкі очі, які жадібно намагаються охопити картинку навколо, нові знайомства, розподіл на рої, відразу відчувся впевнений кулак правління таборової старшини, які, на щастя, на відміну від нас мали добре уявлення, що, де і як робити.
Далі все йшло з кожним днем краще: джури та виховники звиклися з новим насиченим графіком, вловили суть і почали отримувати задоволення, адже «роззути» очі було де і на що: нова інформація, нові місця, нові й цікаві події навкруг та знайомства з представниками всієї країни – як на мене, пристойна заміна пустій траті часу вдома влітку.
Забіжу трохи наперед, це було для мене незвичайним відчуттям, адже протягом десяти днів вони настільки встигли змінитися, змінитися в мене на очах. Я пам’ятаю перші години нашого перебування, коли якийсь із невпевнених роїв устиг кудись не туди піти після вечірньої збірки. Пан хорунжий прийняв позицію «упор лежачи», перед ним в такій же позі джури, і замість звичних армійських «раз – два» звучало: «Дисципліна – наш порядок», до тих пір, доки «втрачені» нарешті не знайшлися. Проте в останні дні ці дев’ятикласники стали справжніми командами і здавалися мені куди старшими за мене самого – на стільки чітко й злагоджено все у них виходило. Однозначно, ніщо не було даремним, якщо все було настільки очевидним.
Ми багато чого почерпнули, так, саме ми – виховники й джури, адже кожен вчився по-своєму, а вчитися, як то відомо, треба протягом життя. Для себе, наприклад, трохи глибше поглянув на питання національної свідомості молоді, особливо, молоді прикордонних районів. Хто зна, коли б виховна робота велась належним чином двадцять п’ять років тому, коли б прикордонним районам приділялась особлива увага, чи пустила би біда зі сходу коріння на нашій землі? Відкрив для себе невідомі (а я певен, що не тільки мені) сторінки історії України, котрі успішно виривалися майже 80 років життя при союзі, а наступні двадцять ніхто особливо не відновлював – Холодний Яр, український опір на Черкащині. Про радянських партизан ми знаємо всі, а це якось і не відомо особливо – чому?
Окрім цього розширилися кордони уяви про роботу прикордонників, адже ми отримали короткий екскурс у цю справу, нас ознайомили з азами в різних напрямках питання, коротко й суттєво донесли нову інформацію. Очі дітей світилися зацікавленням.
Паралельно джури виконували основну програму гри, з якою були знайомі зі школи: «Відун», «Лава на лаву», «Впоряд», «Ватра», знайомилися зі слідопитством, спортивним орієнтуванням, озброєнням, слухали лекції по історії українського кордону. Було місце й для розваг, за допомогою старшини освоювали козацькі забави, пробували битися на шаблях, «важили» булаву, намагалися впоратися з батогом, споглядали майстер-класи від представників козацтва та прикордонників, слухали духовий оркестр – їй-Богу, усього не можу згадати без програми, адже програма виховника дещо відрізнялася.
Варто окремо зупинитися на екскурсіях, ми їх мали дві. Перша – Канів, Чернеча гора, могила Тараса Шевченка, музей. Година дороги та 365 сходинок угору вели нас до могили Кобзаря, чи випаде колись потрапити туди ще раз середньостатистичному провінціалу ? Не певен за себе. Відвідали музей, сповнений експонатів, вклонилися Митцю, поклали квіти та переконалися, що його заповіт було виконано – Дніпро і кручі.
Друга подорож – Холодний Яр,партизанська місцевість. Саме там існувала вільна Холодноярівська республіка, котра боронила свої оселі, даючи опір більшовикам, демонструючи непокору грабіжницькій хлібозаготівлі та насадженню чужої ідеології. Тисячолітній Мотронинський монастир, дуб Максима Залізняка, котрий пам’ятає більше всіх істориків, Гетьманське озеро, де відновлено козацьку традицію святити зброю, резиденція Богдана Хмельницького в Чигирині – це враження на все життя, є що запам’ятати.
Перші пара днів видалися важкуватими,доки «вливалися», потім організм звик і втягнувся. Врешті-решт ніхто не хотів їхати назад, адже тільки-но добряче з усіма роззнайомилися – а вже заключний концерт, подяки та грамоти, час рушати додому… Лаштуючись в дорогу, відчувалося, що ми залишили частинку себе: в цьому місці, в нових знайомих, в тих непідробних емоціях, які ми щиро випромінювали навколо себе, і, звісно, нам було жаль…
Ще одна ніч в Чернігові. Тепер дише з новгородсіверцями, котрі як і ми – «дальняки». Уже спокійно й неквапом прогулюємося спочатку вечірнім а потім нічним Черніговом, насолоджуючись незвичним для провінціалів життям. Можна не поспішати в ліжко, завтра не чекає о 7:15 руханка, ранкова збірка о 8:15 та черга до їдальні, попереду – лише дорога до рідних, але то буде лише завтра по обіді, тож можемо собі дозволити трохи розслабитися…
Не знаю, чи буде наступного року все за сьогоднішніми планами, чи випаде нам змога взяти участь знову – наперед не загадують. Але я певен, що мої діти ( діти, яких я супроводжував) з радістю повернуться туди ще раз, я певен, що вони отримали гарний життєвий урок і зробили свої власні висновки.
На мою думку, саме так і повинен формуватися здоровий громадянин своєї країни, все просто: тобі трошки краще розповідають історію предків, дають змогу працювати в команді, приправляють акцентом на любові до свого, рідного,частково розбавляють грою та змащують усе чимось цікавим – рецепт надійний. Жодної політики, жодної агресії, жодної пропаганди – ти дійсно відчуваєш себе Громадянином, опираючись на плече товариша, котрий бог зна звідки, так само як і ти, такий самий як і ти. Дійсно жаль, що це не двадцять п’ять років тому…
Ми вдячні нашому керівництву, що нам довірили таку важливу справу, а в майбутньому навчальному році на нас чекає робота. Протягом вересня ми розповімо й іншим учням навчальних закладів району свої спогади і враження, намагаючись якомога яскравіше й точніше передати свої знання, спогади, емоції, щоби зернятка, посаджені в нас, проросли ціпким корінням уже вдома.
|
-->
