 Щороку осінь милує око різнобарв’ям кольорів і одночасно з безмежною красою навіює смуток. У душі тісно переплітаються радість та печаль. А затяжний дощик взагалі змушує замислитися над власним життям, його метою та доречністю.
Шурхіт листя під ногами ніби шепоче, що ми тільки скалочка в оці Всесвіту. Час спливає повільно, а думок стає все більше. Природа мудріша за нас, вона спонукає людину до роздумів, оцінки минулого, навіює спогади. Малює в уяві сюжети, пов’язані з осінньою погодою.
Події, що відбуваються з нами восени, найбільше закарбовуються в пам’яті. Чому? Мабуть, тому що залишається різнокольорова й яскрава «картинка» події. Чи то радість, чи смуток - усе однаково має колір від зеленого до жовтогарячого. Наше ставлення до події з роками змінюється, залишаються незмінними тільки кольори.
Багато років минуло з того часу, коли ось так восени, я, маленька дівчинка, жбурляючи листя ногами в різні боки та граючись на вулиці, знайшла світлину, яку ганяв вітер разом із пожовклим листям. То було сюжетне фото, де впізнала себе лиш по «китиці» шапки.
На світлині діти–дошкільнята підгрібали листя в садочку. На мені була в'язана шапка з кролячого пуху з дефектом: одна китиця була більшою за іншу. По ній я й упізнала себе на фото. Принесла додому, показала батькам, які також підтвердили, що це я.
Тоді, мене аж ніяк не вразив той факт, що світлина «гуляла вулицею» разом із опалим листям. З того часу минуло багато років, але загальна картина неприємно закарбувалася в пам'яті. Справа в тому, що дитячий садочок під назвою «Первомайський» знаходився майже навпроти нашого будинку. З невідомої причини його закрили, майно, яке нікому стало не потрібним, у тому числі й світлини дітей, деякий час розносив вітер по вулиці. Нібито нічого страшного в цьому немає, але ця світлина під листям й досі стоїть перед очима.
А найприкріше у цій ситуації те, що пам’ять про заклад та цікаві події, які в ньому відбувалися згасає, немов опале листя восени.
Мабуть, саме зараз доречно було б навести вірш Анатолія Болутенка, який нещодавно я прочитала у мережі Інтернет:
СТАРЫЕ ФОТОГРАФИИ
Фото, пожелтевшие давно,
Им минуло больше, чем полвека,
Проплывают судьбы, как кино,
Жизнь так коротка у человека.
Юности стремленья и задор,
Молодость прекрасно начиналась,
Но уже с тех давних дивных пор
Сорок лет стремительно промчалось.
Вновь бежит по старым снимкам взгляд,
Подрастают незаметно дети,
Тридцать лет о чём-то говорят,
Час был в жизни радостен и светел.
Возвращаюсь в двадцать лет назад,
Многих уже нет на белом свете,
У девчонок юных и ребят
Уж свои повырастали дети.
Пришла старость, фотографий нет,
Ведь сниматься стало неохота,
Молодости радостный рассвет
Я хотел запечатлеть на фото.
*** *** ***
Плекаю надію, що пройде небагато часу й усі ми станемо більш мудрими і змінимо відношення до пам’ятних речей, станемо менш черствими та небайдужими до подій, які відбуваються навколо нас, головне, щоб це не було запізно…
Олена Кресс,
м. Семенівка
| 
-->
