 У селі Тимоновичі Семенівського району скандал. 36-річна Оксана Косяк з 15-річною донькою Ангеліною опинилися на вулиці. За словами Оксани, її чоловік Володимир не впускає її до хати, не віддає речей.
«Тепер там 16-річна школярка заправляє»
— Надворі осінь, а ми в чому були, в тому і пішли, — втирає сльози Оксана. — Добре, що односельці небайдужі підтримали: той ложку, той виделку, хтось тарілку дав. Скиталися по чужих кутках. Одна жінка зжалилася. На віру нас у порожню хату впустила. Першу ніч ми спали, вкриваючись своїми куртками. Удвох на старому диванчику, що не розкладається. Від старих господарів у хаті лиш стіл та посудник лишився. І голі стіни. Шпалер немає. Де-не-де на стінах проступають плями сирості. Та як-не-як, а дах над головою є, — зітхає Оксана. — Від кого мені чекати допомоги? Батьків немає. Перший чоловік вже покійний. Брата немає, щоб заступився. Пішла до сільського голови Рустама Бурея. Попросила, побудьте присутні з двома депутатами на описі майна. Хай чоловік при вас віддасть мені все, що він хоче. Решту опишіть. Бо, відчуваю, порозтягають. Я майно роками наживала. Там же і меблі, куплені ще до шлюбу. Інші речі. Я ж не просила його дивани тягати чи щось мені віддати. Тільки побуть присутнім, щоб усе було по закону. Та Давлатович мені відмовив, сказав: «Він мій лучший друг». Ну як так можна?
А все б могло бути інакше. Торік я подавала на приватизацію землі, де стоїть будинок. Тоді голова і депутати її не дали. Я цього разу подала в травні заяву. Та голова Бурей з лютого жодної сесії не збирав. Отож моє питання не розглядали. А якби була у власності земля, на ній можна будувати, прибудовувати. Ми б і хату узаконили. І ніхто б мене з дитиною проти зими не виганяв. А тепер там 16-річна школярка заправляє. Оце днями о шостій ранку іду до чоловіка. Думала, протверезився, спробую поговорити. А вона від нього йде. Я вже її рідним казала. Вони запевняють, Таня у баби ночує.
«Я буду йому кращою жонушкою»
— Усе у нас починалося добре, — розповідає далі Оксана Косяк. — Купили за три тисячі гривень без оформлення хату-розвалюху.
Зробили всередині ремонт. Завели хазяйство: корову, свиней, птицю.
Молоко здавали. Я на фермі дояркою працювала, чоловік худобу пас. Городи орали. Доход був, я ж іще і пенсію по втраті годувальника на доньку отримую.
Зробили не хату, а лялечку. Тільки санвузла всередині немає. Минулої осені я потрапила під скорочення на роботі. Стала на облік у центр зайнятості. А в листопаді ще по договору з «Орантою» оформилась страховим агентом. Та нікого не страхувала.
Влаштувалася по вахтах на заробітки, теж дояркою. Півмісяця працюю, половину вдома. Люди мені почали говорити про стосунки чоловіка зі школяркою. Не вірилося. Поговорила з ним. Запевняв, що нічого такого не було. В серпні я повернулася з роботи. Зустріла ту Таню в сорочці чоловіка, його ланцюжок у неї на шиї. А в комп’ютері знайшла їх спільне фото. Чоловік попросився, сказав, що більше такого не буде. Випивати перестав. І я спокійно поїхала на роботу.
16 вересня повернулася з вахти. Пішла в баню до сусідки. Вертаюсь додому, вікно вибите, двері зачинені. В хаті Володя, Таня, її брат-малолєтка. Мене не впускають. Як це так? Просилася, не послухали. Чоловік завалився спати, а вони там засіли. Я викликала поліцію. Треба мені хоч одяг узяти. Полізла у розбите вікно. І тут вони на мене в моїй же хаті напали. Брат Тетяни схопив за руки, а вона вп’ялася у волосся. Якби не нагодилася поліція, змісили б на кашу.
Побої я потім зняла. Написала заяву в поліцію. Тетяна теж написала. У неї було лице подряпане. Не пам’ятаю, як я її зачепила, може, коли виривалася. Донька Ангеліна від того жаху більше в хату не пішла. Ночували у сусідів. Потім ще ця Таня в школі мою Ангеліну штовхнула. За що моє дитя страждає? Я написала ще одну заяву.
Хату замкнули, мене не впускають. Дзвоню в поліцію, кажуть, ламай двері, маєш право. Та я ж хочу все по закону. Вже фотоапарат, мобілки в ломбард поздавали, на гульки ж гроші потрібні. Молю голову, допоможіть. А він: «Я труси не пойду ділить». Двоє депутатів згодні, а він ні в яку. Та не ділити, лише описати. Свекруха ходила і до сина, і до голови. Ніякого толку.
— Оксано, подали б на розлучення і поділ майна.
— Якби-все так просто. Біда одна не ходить. На біржі дізналися, що я захотіла підробляти страховим агентом. І через суд веліли повернути 2900 гривень. Я ходила в Пенсійний фонд. Там значиться всього 22 робочих дні і ніяких виплат. Та ніхто і слухати мене не захотів. Дві тисячі гривень я вже заплатила. Ще треба 900. Я дізнавалася, щоб в суд подавати на розлучення і на розподіл, потрібно 530 гривень на судовий збір за одну заяву, плюс 230 за послуги юриста, який допоможе з документами. У мене таких грошей нині немає. Дитину треба одіти, нагодувати, за квартиру заплатити.
Дров на зиму хоч в борг купити. Може, згодом я і знайду ці кошти. Тільки от ділити вже буде нічого — розтягнуть, прогуляють. Я іду на роботу, за донькою подруга приглядає. Дитині б у холодильнику їсти залишити. Так холодильника немає. Чоловік не віддає. Я прошу лише найнеобхідніше, дати мені газовий балон, холодильник, духовку, штори, пральну машину, диван і два крісла, з якими я прийшла від першого чоловіка. Я ж на тому дворищі і картоплю покопала, йому залишилося все. А я ще людям грошей за копалку не віддала. Днями прийшла качок і курей забрала. А більш нічогісінько.
Якби Віра не впустила мене на квартиру, що робити — піти і повіситись з дитиною? Знов прошу голову: «Ви ж уповноважена особа, допоможіть». А він: « Ти ж не голосувала за мене, іще й прийшла допомоги шукати». Здавили мене сльози. Я ж не потягну диван за ногу.
Звернулася я і до голови Семенівської райради Василя Малковича, і до голови
райдержадміністрації Сергія Деденка. Вони 27 вересня приїхали на виїзну колегію у Тимоновичі. Спитали у Бурея і про забезпечення житлом дітей (власне, мою ситуацію). Рустам Давлатович відповів: «Вона до мене не зверталася». М’яко кажучи, вони були здивовані.
А ця Таня зустріла мене і сказала: «Я буду йому кращою жонушкою».
У селі про Оксану Косяк говорять: непитуща, метка в роботі, хороша господиня.
«Яка коханка? Пару раз побухали»
31-річного Володимира Косяка знайшла вдома. Був тверезий. Хвіртка замкнута. У двір впустив. Прибрано. Автомобіль «Жигулі». У палісаднику квіти. В будинку видно на вікнах вазони з квітами, чистий тюль.
— Ми з Оксаною були разом шість років, чотири з них у шлюбі. Купили дім, облаштували.
— Володимире, чому речі дружині не віддаєте?
— Вона вже забрала косарку, пилку, одяг.
Тепер хай подає на суд, на розподіл майна. А то позабирає тепер все, що є, а потім те, що лишилося, ще і ділити буде. Я ж теж заробляв. Худобу пас.
— Кажуть, у вас є коханка, одинадцятикласниця?
— Яка коханка? Пару раз побухали. Молодьож біля клубу — там усі бухали, не тільки ми. Дружина їздить на заробітки. Вдома буває 13 днів на місяць. І що мені робити? Трішки погуляв. Звідки я знаю, що вона там на заробітках робить? А я що, сидіти, чекати буду? Якщо хоче розлучитися, нехай подає на розлучення. Що й казати, винуваті ми обоє.
— Миритися не пробували?
— Так, трошки...
«Якби догнала, перетягла б палицею по хребту»
— Затуманила йому мізки. Поживе з цією малолітньою, побачить. Скільки разів я ганяла цю наглу морду. Якби догнала, перетягла б палицею по хребту. Та не дожену, нога болить. Уже дев’ять місяців як поламала, мучуся, — розповідає 55-річна Тетяна Бобровицька, мати Володимира. — А вона ще й огризається. Я, звичайно, за Оксану. Вона Володю в руках тримала. І порядок всюди був, і хазяйство. І на роботу ходив. А тепер прийде ця шкура, сяде на дворі і сидить. Чого ти сидиш? Три мужики і ти одна.
Оксана пішла, і тепер та шкура в наглу лізе. Через це я сину сказала: «До мене тепер і ноги не покладай». Ходила я і до директора школи, просила поговорити. Говорив, каже, вона нікого не понімає. Пішла до голови сільради. Оксана ж хазяйка, додому до себе зайти хоче. Давлатович: «Може, ще помиряться, може, і віддасть».
Звернулася до керівництва Тимоновицької школи, чи проводили бесіди з Танею.
— Чутки про те, що вона з одруженим чоловіком, ходили ще раніше, — говорить завуч Оксана Хомусько. — Їй тоді було 15. Ми поговорили з нею. Наче все владналося. Таня дівчина симпатична. Має достатній рівень знань. Якщо гульня їй не заважає, нормально вчиться. Коли Оксана поїхала на заробітки, знову почалося. Ми знову провели з нею бесіду.
— «Таню, ну що, у вас така вже любов?» — запитав її. — «Да, любов», — відказала, — приєднується до розмови директор 42-річний Віктор Митрофанов. — У неї клас індивідуального навчання. Всього четверо учнів. Класного керівника немає. Ми поставили її на облік внутрішньо-шкільного контролю, яким займається рада профілактики. Розмовляли з мамою. Вона плаче: «Я їй ради не можу дати. Захотіла, пішла, захотіла, прийшла».
— Бідна та мама, — додає завуч. — Тягне ферму і ще двоє дітей. Непитуща. Прибіжить додому, не знає, за що перше хапатися: за городи, хату чи за дітей. А Таня дівчина така, що під чужий вплив попадає. Була у нас ситуація. Одна вчителька підмовила написати на іншого викладача, мовляв, та її побила. Навіть текст скарги продиктувала. Таня так і зробила. Та, коли поліція приїхала розбиратися, зізналася, що їй так сказали зробити і ніхто її не бив.
Ми вже і з юристами радилися. І зі службою у справах неповнолітніх. Нічим не зарадити. їй нещодавно минуло 16 років. Вона що хоче, те й робить. «Залиш Володю у спокої», — просили її. «У мене з ним нічого немає», — запевняє, — продовжує Оксана Хомусько. — А скільки разів мати Володі їх під клубом ганяла.
— Не можна провести розподіл майна без рішення суду, — каже 45-річний Рустам Бурей, сільський голова Тимоновичів. — Так, я відмовив у цьому. У Володі є проблема. Він іноді запиває. І він, і дівчинка заперечують зв’язок між собою. Я приходив з депутатом Оленою Бочковою до Володимира, поговорити про майно. Проте двері були замкнені. Виламувати їх, як просила Оксана, я відмовився, бо це стаття. Щось пропаде, і хто буде крайній?
Щодо землі — у нас вже був прецедент. Дали людям землю, а через роки знайшлася спадкоємиця з Санкт-Петербурга і відсудила.
|
-->
