 Усім молодим, красивим,
безтурботним присвячується
Він був ще зовсім манюня. Скляне іграшкове слоненя бовталося на лобовому склі автомобіля і ніби заворожувало своїми коливаннями маленьку дитину. Відчуття казковості додавали краплі, що ліниво сповзали по склу, а нові намагалися втриматися якнайвище. Маятникові рухи іграшки, як гіпноз, зосереджували увагу. І хто б тільки міг подумати, що на наступні багато років цей предмет стане єдиною невидимою ниточкою хиткого зв’язку з його хазяїном, який того дня зняв іграшку зі скла і протягнув малесенькому хлопчикові. Той міцно затиснув слоника у пухкій рученяті навіть не розуміючи, що це перша й остання зустріч з рідною людиною.
Минали роки, і хлопчик, звичайно, зростав зі згадкою про нього. За роки дитинства у нього перебуло багато іграшок. Безліч зламаних, та куди там? Мало які вціліли, але слоник зі скла вже тепер стискає зовсім не маленька пухка ручка, а міцна, життєлюбна, молода рука.
Незважаючи на зовсім юний вік (десь приблизно три роки), в його пам’яті залишилася постать рідного батька і, звичайно, дарунок від нього – слоник. Підростаючи, він згадував безліч разів про цей факт життя. Мабуть, його уява малювала картини майбутньої зустрічі з татом. Були і хвилини образи, були і гордість, і туга. Всяко було. Інколи думки поглинало нав’язливе бажання відшукати його. А що при зустрічі сказати? Боязко. А може, навіщо? Так і не склалося.
Проте життя тривало. Батько, молодий, красивий, сповнений сил, навіть не згадував про те, що десь зовсім поруч зростає його син, що мав би бути його гордістю, його сенсом життя. Молодість дарувала приємні моменти, у нього було все, чого душа хотіла. Але… Не зглянувся, і прийшла старість. Безпорадна, одинока, хвора і сувора. Ледь пересуваючи ноги, з коцюбкою, напівзігнутий у хвилини розпачу та печалі тепер він щоразу згадує про той єдиний візит до сина, про слоненя.
А поруч пусто, тихо й холодно. Нема найвищого багатства – сина та онуків. Звісно, що все це є, але не в нього, зовсім поруч, а не його.
Автор: Олена Кресс
|
-->
