 Варіант допису, який ви читаєте, лише доповнений, бо ж сама стаття була написана в серпні 2015 року, але, як на мій глузд, на жаль, тема є конечно актуальною й сьогодні, адже пам’ятник Вождеві рветься увись у Семенівському парку й досі.
Демонтаж пам’ятника в Семенівці
Важко описати мої відчуття, коли одного зимового вечора по-звірськи «викорчовували» з центру міста пам’ятник «вождя світового пролетаріату», основним гаслом якого було: «Пролетарії всіх країн, єднайтеся»! Пізніше українська інтелігенція трішки перефразує, зробить більш зрозумілим і відкритим цей поклик: «Пролетарії всіх країн, зросійщуйтеся!» Пам’ятаєте, як довго прибирали залишки того дійства?!
 У моїй голові це алегоризувалися зі спрутом всього тоталітаризму, навішаного нам Росією упродовж української Хоча чи була в нас у ХХ-ХХІ столітті власне самостійна доба? Не думаю. Радше це – ілюзорна самостійність, адже більшість державних рішень ухвалювали не без участі Росії (а тому така формула нагадує класичну колоніальну систему в схемі колонія – метрополія). Одразу після демонтажу пам’ятника Володимирові Іллічу вибухнув шквал емоцій у соціальних мережах. С. Криушенко писав: «И чо?! Теперь, наверное, бензин будет по 2 грн и хлеб по 1.20 грн, да?? А еще, наверное, зарплаты поднимут до 16 т. грн., все правильно??» Просто лячно стає, адже неусвідомлення громадянами всієї трагедії радянської доби (а ще гірше – її ідеалізація) – явище цілком природне, бо ж ті 70 років – скільки поколінь! – панування радянської влади не лише корчування всього інакомислячого як «неблагонадійного», не лише Голодомор, а й фізичне винищення інтелігенції (особливо це стосується «сталінських часів»). Магатма Ганді твердив, що найстрашніше – національна інтелігенція, вихована в колоніальних умовах. Іншої ми, на жаль, не мали, адже частину еліти знищили фізично, частину – перевиховали (читай далі про коренізацію).
Трішки історії
О. Рибіна теж коментувала, що хтось буцімто «убил историю». Цікаво, чому в Україні немає пам’ятника Гітлеру? Хто заперечить, що це історія не тільки Німеччини, а й України? Чого його не пропагують так, як Леніна ? А хто такий Ленін для України? Ленін багато про неї думав, як то мисливець думає про свою здобич, аби захопити її. Але та «українізація», яку Ленін провадив із 1923 року, була лише жорстокою оманою української інтелігенції, культурної та освітньої еліти, аби створити т. зв. «пролеткульт».
Ленін народився не в Україні, а в Росії. Навіть у родичах Володимира Ілліча не було українців. Хто там тільки не був: росіяни, калмики, чуваші, німці, шведи, навіть,євреї. Усі були, але тільки не українці. Нога Леніна ніколи на ступала на українську землю, українська мова була йому невтямки. Та й саму Україну він не визнавав як окрему націю, вона була для нього радше «закордоном». Дійсно, Леніна сяк-так цікавило українське національне питання винятково в політичних вимірах. Хоч він на словах проголошував право націй на самовизначення (у т.ч. й української нації), публічно підтримував український рух, коли було в інтересах перемоги над політичними опонентами, як-от під час заборони святкувань ювілею Шевченка у 1914 та конфлікті між Тимчасовим урядом і УЦР влітку 1917, — та на практиці послідовно виступав проти ідеї української окремішності, зокрема щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії: здатний був, за свідченням очевидців, погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим! Із цих позицій критикував М. Драгоманова (цей не пропонував навіть існування ОКРЕМОЇ СОБОРНОЇ НАЦІЇ – лише виступав за федералізацію, за що й мусив емігрувати, що зазначене окремим пунктом в Емському указі (1876), Л. Юркевича, дотримуючись думки, що «при єдиній дії пролетаріатів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови». Ленін уважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським (!) вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. Люди, котрі постраждали та загинули у голоді 1921-22 років, повинні дякувати саме «великому українцю» Леніну. Адже безпосередньо вождь пролетаріату винен в організації голоду 1921-22 в Україні, адже саме він видав директиву насильно вилучати й вивозити хліб з України в голодуючі райони Поволжя, одночасно затягуючи з дозволом Американській адміністрації допомоги та ін. організаціям надати допомогу голодуючому українському населенню. Здається, псевдоукраїнці «клюнули» на ленінське «потепління» під час антибільшовицьких повстань77. Бо невдалі спроби Леніна та російських більшовиків встановити контроль над Україною у 1919-21 змусили його змінити ставлення до українського селянства та національного руху, що, зокрема, позначилося на його концепції побудови майбутньої договірної федерації радянських республік. Він, відмовившись від ідеї «автономізації» незалежних республік, висунув план створення єдиної союзної держави на федеративних засадах, у якій українцям та ін. неросійським народам гарантувалися б ширші політичні й культурні права. Зміна поглядів Леніна на національну державність республік призвела до гострих дискусій з ін. лідерами комуністичного руху: Р.Люксембург, Й.Сталіним та іншими, які залишалися на центристських позиціях. Оскільки ні Ленін, ні його опоненти ніколи не згоджувалися провести федеративний принцип щодо самої Комуністичної партії, автономний статус УСРР та національні права українців залишалися лише формальністю. Зате ворожа постать Леніна не стала формальністю, а за свої злодіяння ще й отримав подяку від постраждали.
Про релігію
Лідери та теоретики пострадянських компартій дуже люблять посилатися на ті місця з ленінських праць, де він веде мову про необхідність обережного, відповідного до конкретно-історичної ситуації ставлення комуністів до релігії та віруючих, припускаючи членство у партії не лише релігійно налаштованих пролетарів, а в окремих випадках – навіть священнослужителів. До цього додаються цитати про можливість подолання релігійних пережитків тільки тоді, коли відповідним чином зміняться соціальні умови тощо. І на основі цього робляться далекосяжні висновки про можливість і доцільність підтримки комуністами конкретної церкви (чомусь, утім, це практично завжди виявляється РПЦ), оскільки, мовляв, ідеться про «традиційну» православну релігію та «канонічну» церковну структуру, близькі народові і вкорінені у самий ґрунт народного життя. А комуністи – вони завжди з народом, проти чужих за духом і чужинських за генезою замахів на народні святині.
Проте, як відомо, Ленін писав та говорив щодо зазначених проблем і зовсім інші речі. Незрівнянно більш радикальні. А головне, органічними складовими політичної практики більшовиків було те, що пізніше Дж. Орвел назвав «дводумством» та поділом партійного життя на життя «внутрішньої» і «зовнішньої» партій. Скажімо, Ленін свого часу публічно вітав українських боротьбистів з успіхами у боротьбі з Денікіним та висловлював сподівання, що за спільних дій комуністів-більшовиків та комуністів-боротьбистів Україна стане вільною, - і якраз у ті самі дні той самий Ленін таємним циркуляром вимагав від верхівки своєї партії посилити рішуче боротьбу з боротьбистами як небезпечними конкурентами щодо впливу на українські мали, розколоти цю партію, і тих, хто не приєднається до більшовиків – знешкодити як політиків або знищити. Тобто для «зовнішньої» партії, для рядових партійців – одне, а для «внутрішньої» – зовсім інше, часом прямо протилежне; і при цьому партійні кадри мусять, посміхаючись, носити в собі і втілювати в життя одночасно аж дві поведінкові настанови.
За своїм характером та змістом ті ленінські тексти, на які так люблять нині посилатися адепти тісної взаємодії та співпраці комуністів та «канонічної» церкви, вочевидь належать до настанов щодо діяльності «зовнішньої» партії. А от стосовно партії «внутрішньої», стосовно діяльності комуністичної номенклатури... Тут діють істотно відмінні ленінські настанови, тому варто згадати, а що ж писав та говорив про це великий вождь усіх трудящих, засновник більшовицької партії та «великий українець» Володимир Ілліч Ульянов-Ленін.
Почнімо із загальників, із стратегічних напрямних партійної політики щодо релігії та релігійних установ.
«Все современные религии и церкви, все и всяческие религиозные организации марксизм рассматривает всегда, как органы буржуазной реакции, служащие защите эксплуатации и одурманению рабочего класса… Мы должны бороться с религией. Это – азбука всего материализма и, следовательно, марксизма».
«Современный сознательный рабочий... отбрасывает с презрением религиозные предрассудки, предоставляет небо в распоряжение попов и буржуазных ханжей, завоевывая себе лучшую жизнь здесь, на земле...»
«По отношению к партии социалистического пролетариата религия не есть частное дело. Партия наша есть союз сознательных, передовых борцов за освобождение рабочего класса. Такой союз не может и не должен безразлично относиться к бессознательности, темноте или мракобесничеству в виде религиозных верований».
«Наша программа вся построена на научном и, притом, именно материалистическом мировоззрении. Разъяснение нашей программы необходимо включает поэтому и разъяснение истинных исторических и экономических корней религиозного тумана».
Ось так. Треба з релігією боротися – це абетка. Усі церкви, канонічні чинеканонічні – це, за Леніним, «органи буржуазної реакції», які поширюють «релігійний туман». І зовсім не «приватна справа» для партії – діяльність, скажімо, її депутатів у якихось міжфракційних об’єднаннях задля підтримки тієї чи іншої церкви. Тут комуністи легко перетворюються на «мракобісів», а з ними ідейна та організаційна розправа у Леніна була короткою...
І, звісно, замість обстоювання «канонічного православ’я» (до речі, Ленін певні тактичні симпатії виявляв саме до неканонічних церков, вважаючи, що вони допомагають розхитувати всю будівлю Церкви як такої) слід вести активну атеїстичну пропаганду, поєднуючи її з боротьбою з капіталізмом:
«Борьбу с религией нельзя ограничивать абстрактно-идеологической проповедью, нельзя сводить к такой проповеди; эту борьбу надо поставить в связь с конкретной практикой классового движения, направленного к устранению социальных корней религии, - писав про таку пропаганду Ленін і підкреслював: Атеистическая пропаганда социал-демократии должна быть подчинена ее основной задаче: развитию классовой борьбы эксплуатируемых масс против эксплуататоров…».
Можна найти й інші подібні цитати, але досить. Краще – для політгурманів – декілька украй рішучих заяв Ульянова-Леніна стосовно релігійного світогляду і релігії, переважно із його листування, тобто виключно для членів «внутрішньої» партії:
«Религия - род духовной сивухи, в которой рабы капитала топят свой человеческий образ, свои требования на сколько-нибудь достойную человека жизнь».
«...Всякий боженька есть труположство — будь это самый чистенький, идеальный, не искомый, а построяемый боженька, все равно...»
«Миллион грехов, пакостей, насилий и зараз физических гораздо легче раскрываются толпой и потому гораздо менее опасны, чем тонкая, духовная, приодетая в самые нарядные «идейные» костюмы идея боженьки».
«Бог есть (исторически и житейски) прежде всего комплекс идей, порожденных тупой придавленностью человека и внешней природой и классовым гнетом, - идей, закрепляющих эту придавленность, усыпляющих классовую борьбу».
«Теперь и в Европе и в России всякая, даже самая утончённая, самая благонамеренная защита или оправдание идеи бога есть оправдание реакции. Идея бога всегда усыпляла и притупляла социальные чувства».
«…Всякая религиозная идея, всякая идея о всяком боженьке, всякое кокетничанье даже с боженькой есть невыразимейшая мерзость».
Ось так.
І взагалі – найм‘якіший термін, який Володимир Ілліч вживав стосовно тих освічених людей, які захищали ідею Бога – «сволочь идеалистическая».
Але це, так би мовити, теорія. А от яким чином Ленін реалізовував її на практиці, здобувши владу? Про це чимало написано, причому написано різного, в тому числі й у примирливій тональності – мовляв, війна йшла, а церковні діячі не симпатизували радянській владі, тим-то й зумовлений різкий тон практичних настанов глави російського Раднаркому. Але як оцінити цей текст?
«СТРОГО СЕКРЕТНО Просьба ни в каком случае копий не снимать, а каждому члену Политбюро (тов. Калинину тоже) делать свои заметки на самом документе.
Ленин.
…Нам во что бы то ни стало необходимо провести изъятие церковных ценностей самым решительным и самым быстрым образом, чем мы можем обеспечить себе фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей (надо вспомнить гигантские богатства некоторых монастырей и лавр)… Взять в свои руки этот фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей (а может быть, и в несколько миллиардов) мы должны во что бы то ни стало. А сделать это с успехом можно только теперь. Все соображения указывают на то, что позже сделать нам этого не удастся, ибо никакой иной момент, кроме отчаянного голода, не даст нам такого настроения широких крестьянских масс, который бы либо обеспечивал нам сочувствие этой массы, либо, по крайней мере, обеспечил бы нам нейтрализирование этих масс.
На Съезде партии устроить секретное совещание всех или почти всех делегатов по этому вопросу совместно с главными работниками ГПУ, НКЮ и Ревтрибунала. На этом совещании провести секретное решение Съезда о том, что изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей, должно быть проведено с беспощадной решительностью, безусловно ни перед чем не оста[на]вливаясь и в самый кратчайший срок...
19 марта 1922 г.»
А це, між іншим, уже період НЕПу і «лібералізації» більшовицької політики, а не воєнного комунізму. Та стилістика однакова, істинно ленінська, сказати б. І до написаного нічого додати, й відняти від нього – також. Хіба що зазначити, що награбовані церковні коштовності пішли не так на боротьбу із спровокованим самими ж більшовиками голодом, як на роздмухування революцій у Німеччині та Болгарії. От така «партійна моральність»...
Левченко Ілля,
Бузунко Петро
|
-->
