 Новгородсіверець 54-річний Михайло Кривчук майже 14 років жив у Індії. У жовтні 2015 року оселився у Семенівці. В Індії закінчив два інститути, працював танцівником у великому готельному комплексі «Тадж». У Семенівці вчить індійських танців та йоги дітей і дорослих у дитячо-юнацькій спортивній школі, в загальноосвітній школі викладає малювання.
Михайло Кривчук мешкає на околиці міста у будинку — дозволила пожити знайома, котра працює у Києві. Пічне опалення, дві грубки. Встає, буває, навіть о четвертій ранку. Щоб встигнути до занять протопити, приготувати їжу, зайнятися йогою, медитацією.
— В Індії у мене був слуга, — усміхається. — Інколи двоє слуг. Там дуже дешева робоча сила. Тепер усе доводиться робити самому.
Живе йог теж сам. Але увагою жінок не обділений. Поки ми спілкувалися, телефонували, запитували, чи підвів Інтернет (Михайло Кривчук давав урок по скайпу танцівниці з Харкова), запрошували увечері на млинчики. «Прийду», — пообіцяв.
— Жінки — мої ангели-охоронці, — зауважив. — Хоча інколи бачать в мені не того. Якось після концерту менеджер каже: «Тебе чекають, хочуть поговорити». Коли вийшов, бачу двох дівчат. Одна іншій каже: «Та це не він». «Він, тобі кажу», — не погоджується та. «Та не він. Той високий був». Вона мене бачила у гримі, на сцені. Не познайомилися.
— І одруженим не були?
— Ні. Мені з дитинства добре самому. Закоханість — це все було, звичайно. Але я свою закоханість ніколи не доводив до того, щоб одружитися. Одна справа — стосунки інтимного характеру. Інша — жити постійно разом. В Індії жінки, які танцюють при храмах, не одружуються. Тому що це відволікає. Заважає слідкувати за фігурою.
Михайло Кривчук виглядає набагато молодшим, ніж є за паспортом. Гармонійно складений, стрункий, підтягнутий. Шкіряний ремінь чітко ї вільно підкреслює плаский живіт.
— Не одружені, і дітей нема? — допитуюсь.
— Нема. Мені ніколи не було нудно самому. Я займаюся йогою, медитацією. Коли у Семенівку приїхав, мені пропонували: «Візьми хоч кота!» Мені інша людина, і навіть кіт, буде заважати, відволікати. Я не відчуваю себе самотнім.
... і в образі Павича
«Мій час там закінчився»
— Чому повернулися з Індії?
— Клімат — одна з причин. Я люблю холод. Коли спека, треба жити у хорошому районі, де постійно є світло, вода. Та й кондиціонер не рятує, якщо надворі 50. Лежиш на постелі, спина мерзне, а живіт мокрий. Я в Індії прожив більше, ніж хотів. Відчув, що мій час там закінчився. Мені подобається Індія, її храми. З них не гонять, якщо ти не так одягнений. Є храми, де 33 мільйони скульптур! Індія мені рідна, але вона лишилася у минулому.
Спершу, коли я приїхав у 2007 році в Україну, відчув себе дуже самотнім. У людей, котрих я знав, інші інтереси. Був у Москві, зрозумів, що вона мені не цікава, бо я втомився від великих міст, від Делі, де 18 мільйонів людей. Зрозумів, що від родичів віддалився.
Але після Індії мені було важко. Тягло назад. Приїжджав у Індію — і розумів, що там усе закінчилося. Повертався — і в Україні я ніби не треба. Відчув, що не можу знайти себе. У Києві звертався до багатьох — вчителів, учнів, однокурсників, шукав роботу. В оперному театрі працює мій однокурсник. Йому сказали: «Для чого нам цей індус треба?» Там зайняті свої. В інститут культури звертався. У кожного своє місце, за нього тримаються, бояться конкуренції. Можна було десь влаштуватися викладачем на півставки, це 600 гривень. Не захотів.
У Києві винаймав кімнату на Троєщині (спальний густонаселений район столиці), щоб дешевше. На всьому треба було економити.
— Не заробили на квартиру?
— Коли повернувся з Індії, гроші були — якщо не на квартиру у Києві, то у Чернігові. Але я старався створити свій театр (театр-студія Михайла Кривчука «Камадев» (бог любові), вкладав гроші у рекламу, у виступи. Усе, що я заробив, йшло на податки, оплату оренди залів. Так було з 2007 по 2015 рік.
— Приїхали у Семенівку, бо закінчилися гроші?
— Не тільки. Я ніколи не прагнув ні грошей, ні слави. Не хотів стати кращим за інших. У мене свій шлях. Мої індійські танці — унікальні для Індії. Я п’ять років мав роботу, а там своїх безробітних танцорів повно. Мої постановки близькі індійцям,
але и нові для них, у той же час вони зрозумілі іноземцям.
Мені захотілося чимось зайнятися спокійно. Пожити у приватному будинку. Може, треба було приїхати сюди відразу. Я б зміг купити власний дім. У місті треба жити, якщо від міста щось береш. А якщо ні... У Семенівці — двоюрідний брат батька. Я не знав, що тут є родичі. Моя троюрідна сестра Аліна, вона у Благовіщенську, познаходила нас по Інтернету і зв’язала.
«Коли зазвучала музика у фільмі, мене всього затрясло»
— Батько Іван Кузьмич працював слюсарем у Новгород-Сіверській сільгосптехніці, — розповідає про себе. — Мама Марія Михайлівна — продавцем у овочевому магазині. Батько з Полівки, мама — з Новгорода-Сіверського. Любила співати. Перші костюми для сцени мені шила. Біля нашого дому на вулиці Левандовського був сад, багато квітів. За домом — яр, далі — Десна. У мене дві сестри, вони давно живуть у Москві. Батьки не заставляли нас важко працювати. Дозволяли жити своїм життям.
Мені було років десять, коли я познайомився з індійською культурою. Через кіно. Перший фільм, який вразив, «Хитрість проти жадібності». Яскравий. Я в дитинстві любив усе красиве — квіти, природу. Коли зазвучала музика у фільмі, мене всього затрясло, я ніби згадав щось.
Почав танцювати, коли відчув надлишок енергії, десь у дев’ять-десять років. Це важливо, щоб була енергія. Приходив додому і просто танцював під музику. У школі були гуртки. Та я любив сам, а не в групі, танцювати. Хотілося бути з музикою один на один. Мені подобалося обертатися.
Як я вперше відчув, що став професіоналом? Виступав у Польщі з індійськими танцями. Сольні програми. В один день могло бути три. Коли я дав три програми і не втомився, зрозумів, що став професіоналом. Я навчився розподіляти енергію правильно. Потрібно використовувати енергію на 80 відсотків, а не на 100. Танець — це момент спілкування. Цього завжди людям не вистачає. У танці потрібно ділитися емоціями, настроєм.
— Знавці кажуть, що у вас унікальне вміння обертатися і су-перстрибок.
— Я невисокий. Метр шістдесят чотири. При вступі у Ніжинське культпросвітнє училище на мене б і уваги не звернули, якби не стрибок і обертання.
Восточний Мишка, Індійський бог, Хохол, котрий всіх індологів обійшов
— У Ніжинському училищі вчитель Марченко звав мене «Восточный Мишка», — згадує. — Якось на концерті в Ніжині виступив з танцем сонця, яке сходить. Отримав ще одне прізвисько — Індійський бог.
Ніжинський культпросвіт закінчив з червоним дипломом. Вступив у Київський інститут культури і мистецтв. У Києві відбулася зустріч, яка змінила долю.
— Приїздила Наталія Романівна Гусєва з чоловіком. Вони індологи — знавці індійської культури. В Києві давали лекцію. Вони мене розшукали, попросили виступити. Я тоді робив сотні концертів. Безкоштовно. Мені це подобалося. І в Жовтневому палаці, і у Печерській лаврі, і перед американською делегацією виступав.
У той час Михайло Кривчук хотів знайти справжніх учителів мистецтва індійського танцю і шукав їх у Москві.
— Усі, кого просували по східній лінії, були з Москви, з Росії, — говорить. — Людині з іншого місця пробитися було важко.
Наталія Гусєва — киянка. Допомогла українцю. Про Кривчука у Москві вже чули.
— «А, це той хохол, котрий всіх індологів обійшов», — іронізували. «Чули, що й костюми у вас кращі».
— Де ви жили у Москві?
— Жив у сестри Людмили, у неї вже була сім’я. Інколи у сестри Валентини зупинявся. Жив не постійно. Адже ще вчився у Києві в інституті культури.
У Москві вчив південний стиль бхаратанатьям. Танець як форма йоги, 108 асан (поз). Було дуже складно. Але було й легко.
— Гусєва познайомила мене з відомою танцівницею Нірмалою Рамачандран. Запам’ятався запах спецій: я виходив з уроку, а від мене пахло приправами. Адже у квартирі, де танцювали, готували їжу. Я здивувався коротким урокам. Коли вчилися в училищі, я, Миша Мамедов (у Чернігові живе), Ігор Бровко з Носівки працювали до сьомого поту. О 8 ранку до залу заходили, об 11 вечора виходили. Інколи навіть на обід не виривалися. А тут — позаймалися хвилин 20, і все, вчителька пішла кудись. Повертається, я сиджу. Принесли чай, я випив. Вона знову пішла, повертається, я сиджу. Чекаю продовження уроку. Принесли фрукти, чику (як картопля, солодке, з тонкою шкіркою). Я з’їв, знову сиджу. А її попередили, що англійської я не знаю. Вона на мене дивилася-дивила-ся і сказала: «капут». Так я зрозумів, що заняття закінчилося, — сміється.
Індійський уряд дав стипендію
Після закінчення інституту культури з 1988 року Михайло Кривчук працював у Чернігівській філармонії артистом балету, зі своїми постановками, своїми костюмами. Жив у кімнаті квартири, яка вважалася гуртожитком. Викладав також у школі Сарасваті (школа індійського танцю, названа на честь богині знань) у Києві. Часто їздив у Москву, брав приватні уроки танцю. Працював у Польщі за контрактом як танцівник. У 1994-ому, у серпні, поїхав у Індію. Коли розпався Радянський Союз, в Україні з’явилося Посольство Індії. Михайлу Кривчуку одному з перших індійський уряд дав стипендію на навчання.
— Прилетів у Делі вночі разом з аташе (дипломатом), його зустріли з посольства, забрали. А мене забрали з організації по культурному обміну. Везуть — обабіч дороги величезні дерева. Як джунглі. «Господи, коли вже місто буде?» З’ясувалося, ми їхали по центру Делі. В один готель — нема місць, у другий — теж, у третій — дорого. Привезли в організацію, яка запросила. Сторож постелив на кам’яну підлогу газету: «Лягай». І сам ліг на підлогу. Я зрозумів, чому. Камінь — це було єдине, що давало, холод. Лежу, не жарко, але москіти кусаються. Вийшов зранку надвір — туман, на мене всі дивляться...
А потім до всього звик. Зустрів знайомого по танцях, поїздили з ним по країні. У Гімалаях (горах) були. Погода, з листопада, наладилася. І до їжі звик. Харчувалися у студентській їдальні. Мені здалося спочатку, що я помру з голоду, адже їжа суха і дуже гостра, запивають її льодяною водою. Почав купувати картоплю, курку, міг зварити кашу. Готував у гуртожитку, не забороняли, бо іноземець.
Стипендія була маленька. Мені оплачували житло, навчання. І хоч усе було дешевим, але на стипендію прожити важко. Викладав у Російському посольстві європейські танці. Онук українського посла ходив до мене займатися танцями. Були інші учні. Платили у рупіях, не багато, але для Індії непогано.
Інститут, на який отримував стипендію, називався Шрі Рам Бхаратія Кала Кендра. Вивчав стилі катхак і чхао. Провчився до 2002-го, вісім років.
Паралельно навчався в інституті Тривені Кала Сангам, вивчав стиль бхаратанатьям (який я вчив і в Москві). І весь час виступав. Усього в Індії дав дві тисячі програм. Дуже популярний був танець «Павич». У ньому — філософія краси. Три костюми павича змінив. Перший костюм шила мама у Новгороді-Сіверському. Другий шив я в Індії. Третій теж сам шив, він виявився заважким для танцю — десять кілограмів. «Павич» настільки був популярний, що навіть складно було просунути новий танець. Або танець Сонця. В Індії на танець Сонця кілька балетів. Я танцював його безліч разів. Жартували: «Мишо, тебе, мабуть, і поховають у костюмі Сонця».
«Щастя не в грошах»
Після інституту запросила на роботу компанія «Тадж». П’ятизірковий готель, ресторан, мармурова сцена.
Та навіть при тому, що була робота, траплялося переживати безгрошів’я.
— Мати померла у 1995 році, я приїздив з Делі у Новгород-Сіверський на похорон, бачився з сестрами. Батько помер через 7 років після того. Я тоді хворів, і не було за що виїхати. Жарко, плюс фізичне навантаження. Пив каву, щоб збадьоритися. Не допомагало. Піднялася температура. Випив антибіотики. Все на печінку дало. Пожовтів, зліг.
А я в той час винаймав кімнатку з вікном під дахом. Там терміти (мурахи) робили гніздо, повзали, наче корені вниз спускалися. Кімната перетворювалася на кімнату жахів. Взуття стояло зі шкіряною підошвою, для іспанських танців. Бачу, що воно ворушиться, піднімається над підлогою. Бо терміти з’їли підошву і піднімали.
Допоміг мені художник, дав сто доларів зі словами: «Я теж працював у чужій країні, в Англії. Було таке, що приходив додому і плакав». Індія, звичайно, не така країна, щоб плакати. Жарко-то жарко, але якщо ви прокидаєтеся, а надворі співають птахи, квіти пахнуть, люди усміхаються... У індійців щастя не будується на грошах.
матеріал Тамари Кравченко, тижневик "Вісник Ч", № 14 (1561)
gorod.cn.ua
|
-->
