 Щоразу, під’їжджаючи до села, в голові вирують рядки з пісні:
«І хлібом, і цвітом,
і прадідом-дідом
гріє душу село,
моє рідне село».
Недарма автор пісні обрав такі рядки для порівняння, щоб краще підкреслити саме нашу прив’язаність до своїх пращурів. Пам'ять про рідних, які пішли у небуття, якраз і тримає той невидимий зв'язок з минулим, з рідною землею, де минало наше дитинство.
Багато з нас так чи інакше є вихідцем із села. Отже, найприємніші спогади завжди пов’язані із селом. Мабуть тому, що, коли людина знаходиться ближче до землі, вона стає щасливішою. Бо черпає безцінну енергію від неї і перебуває у стані спокою. Так, саме спокою, бо нема метушні, гуркоту, смогу, не зустрічаються на шляху похмурі та заклопотані обличчя.
Ритм життя, який притаманний місту, не завжди під силу кожному з нас. Дехто надає перевагу селу або містечку, а дехто їде жити до мегаполісів. У кожного свій вибір, проте село у пам’яті кожного з нас залишається найкращим місцем, де нам було добре.
Але час минає. Помирають люди і пустіють хати, де більше нема життя. Саме така картина є звичною зараз на селах. Недарма як кажуть, «помирають села». Бо село - це єдиний організм, який колись народився, жив, розвивався, а тепер застарів і тихенько помирає. Відходить у небуття… Звичайно, мешканці села намагаються зберегти його, але їм це не зовсім вдається, бо все одно для своїх дітей батьки хочуть кращої долі. Тож відправляють їх навчатися до міста, та й краще, на їх переконання, щоб вони там залишалися. І це є зовсім логічним явищем.
На особливу увагу заслуговує збереження селянами місцевих традицій, це є і залишатиметься незмінним атрибутом життя. Так приємно читати на шпальтах газет або в Інтернеті, як святкують у селі народні свята. Особливо цікавими є місцеві традиції, у кожного села є чи то обряд, чи то традиція саме своя, притаманна тільки цьому осередку.
Село за будь-яких часів відрізнялося особливим устроєм життя. У ньому завжди відносини між людьми набагато простіші, доброзичливіші. Наприклад, селянам і зараз не зрозуміти той факт, як це попереджати про свій прихід до сусіда заздалегідь!? Вони і досі живуть однією великою родиною.
У той же час, незважаючи на життєві труднощі та певні обставини, мешканці села намагаються крокувати в ногу з великими містами та цивілізацією. Більшість сільського населення вміє користуватися мобільними телефонами. До речі, так цікаво спостерігати, коли старенька бабуся, яка ледве тупає, але на своїх ногах, приїхала на базар до району і, скуповуючи харчі додому, стоїть у «плюшці», клітчаній хустинці, валянцях і…… І тут у неї дзвонить телефон у кишені; діставши його, вона досить голосно починає розмовляти, але ж вміє!
Щоразу, коли доводиться їхати селом, вдивляюся у кожну хатинку, чи горить світло? Якщо це рано вранці, то уявляю, як там господарі прокинулися вдосвіта, щоби поратися по господарству, затопили піч. Полум’я виграє різними кольорами, потріскують дрова, і на ухваті заставляються чавунки з картоплею, то буде «жаренка», як її називають і досі.
Борщ, «жаренка», кисіль – ось що завжди пригадуємо ми, коли визначаємо, чи гарно приготована страва. «З печі було б значно смачніше» – хто не знає цієї аксіоми життя? Так, смачніше, бо воно приготоване, по-перше, з любов’ю, а по-друге, природно, без консервантів, у глиняному посуді, на вогні.
Багато чому є повчитися у своїх пращурів. Незважаючи на свого часу заборону релігії, у кожній хаті на покуті висіли образи, вкриті вишиваними рушниками, під ними – трикутна поличка, яка мала назву «косинчик», а на стелю прикріплений полог. На свята тут горіла лампадка. Бабуся перед сном читала молитви та хрестилася.
Ще одним показником багатства та охайності було велике ліжко, прибране як на свято: подушки в кілька рядів з вишивкою, простирадло з «подзором» до самої підлоги та «полог» з обох сторін. І в жодному разі не можна було порушувати вистелену «під нитку» таку красу.
А ще кожна родина в селі мала свою баню «по-чорному»; будували такі споруди на городі. Бо, мабуть, завжди розуміли, що можна перетопити її, і задля безпеки їх розташовували подалі. Досить смутно, але дещо пам’ятаю про правила відвідування такої бані. Поки її топили, там всередині було дуже багато диму, це так прокурювали приміщення та грілася вода. А вже, як баня готова, тоді відкривали дірку на стелі, щоб вийшов дим і можна було паритися. Усе всередині було чорного кольору, в сажі. Проте тільки зараз нам зрозуміло, що баня є найбільшим носієм усіх хвороб. А у таких банях, «по - чорному» саме димом дезінфікували усе, і вона вважалася стерильною. Вода для миття ніколи не пересушувала шкіру, бо була із часточками сажі, які замінювали олійні домішки. Також ця вода була досить м’якою. Після відвідин бані тіло пахло сажею, але саме таке єднання з природою приносило неймовірне задоволення.
А які були різноманітні дитячі розваги! За будь-якої пори року діти вигадували собі заняття. Влітку за щастя було проїхатися на возі зі стогом сіна, купання на річці не стихало до самої ночі. Для підлітків працював місцевий клуб, де були танці. А як радісно було прокинутися вранці під спів пташок, чутний навіть при закритих вікнах. Ранок починався з гойдалки, яка була у кожному майже дворі. А ще чекали вечора, коли наші бабусі сідали на лавці в очікуванні стада корів з пасовиська. Це був такий собі перепочинок для господарів. Усе село очікувало повернення годувальниці додому. Бо у кожному дворі було по одній, а то і більше корів.
Взимку каталися на санчатах з гори, будували зі снігу хатки. Поруч була конюшня, і нас вона зажди приваблювала. Усіх коней знали, як кличуть, ходили туди розмовляти з ними, бо це дуже розумні істоти, такі собі благородні трудяги.
Усе минає, минає і життя, яке колись вирувало у кожному дворі села. Щоразу, буваючи на спустілому подвір’ї, серце розривається від споминів, як же колись нам тут було добре. Були живі бабуся і дідусь, було завжди чисто і затишно у хаті, надворі багато худоби.
Сум, розпач та сльози - ось що переповнює душу. А тепер мертва тиша, чагарник, вибиті вікна, розграбоване усе, що можна було забрати. Життя зупинилось, не горітиме вже вогник у печі, не потріскуватимуть дрова, не запахне випечений у печі хліб.
Помирає село, залишаються в серці тільки пам'ять та безмежна вдячність рідним за безтурботне дитинство.
 Олена Кресс, м. Семенівка.
Фото - із власного фотоархіву.
P. S.
Наша країна – хліборобська держава, тому уявити її без села, а тим більше сільського населення, дуже складно. Незважаючи на те, що впродовж XX століття Перша і Друга світові війни, колективізація, ліквідація так званих "неперспективних поселень", інтенсивна урбанізація тощо зменшили чисельність сільського населення майже вдвічі, але місце села в суспільному розвитку країни не втратило своєї вагомості. Тож треба вірити, що все зміниться на краще - зацвіте наше село, і на його вулицях лунатиме галас грайливих дітлахів, а надвечір – слова українських пісень.
|
-->
