 Найприємніші спогади звичайно з дитинства, бо воно є чистим, незаплямованим листком для життєпису кожного. Думки щоразу повертають нас у минуле, таке світле й безтурботне. Буремне життя, його швидкий темп не залишають часу на роздуми. Тільки під час мандрівки, перебуваючи в дорозі, ми поринаємо у світ думок, які разом зі стукотом коліс заколисують нашу свідомість та навіюють приємні спогади…
Вашій увазі, шановні читачі, оповідання Надії Іванівни Курпас, насичене добротою та позитивом...
Солодке слово – дитинство
Маршрутка м'ясо шурхотіла по асфальтовій дорозі, заколисуючи пасажирів, які знаходилися в її салоні. За вікном стояв золоточубий вересень, даруючи останнє тепле проміння бабиного літа.
Наталія Миколаївна сиділа біля вікна й задумливо спостерігала за деревами, які пробігали перед її зором. Їй не хотілося ні з ким говорити, хотілося просто помовчати. Ритмічне погойдування машини, ніби колискова пісня, навіювала сновидіння. Жінка притулилася до вікна й не відчула, як задрімала. Та вже через деякий час здригнулася, бо почула крізь сон до болю знайомі слова: ” Чорнобривців насіяла мати. У моїм світанковім краю..”
Пісня ніби плинула до неї з далекого незабутнього дитинства. Наталія Миколаївна була глибоко вражена тим, що зараз вона почула саме ті слова, які відповідали її душевному стану: двадцять років минуло, як не стало її, найдорожчої і найріднішої, і сьогодні вона їхала, щоб пом’янути найкоханішу людину, низько схиливши голову перед горбочком її останнього пристанища на сільському цвинтарі. І нахлинули один за одним спогади, забриніли солоні сльози пам’яті.
Наталя, Наталочка ( так її з любов’ю називала матуся) була пізньою дитиною в сім’ї, сонечком, яке освітило їхнє з чоловіком життя. Батьки, яким було далеко вже за сорок, не сподівалися, що в їхній домівці буде лунати дзвінкий дитячий сміх, який скрасить одиноку старість. Усе тепло й ніжність свого нерозтраченого люблячого серця вони подарували своїй донечці, любили й пестили її.
- Ой, Іванівно, балуєте ви її дуже. Дивіться, щоб потім не пожалкували, - докірливо хитали головами сусідки. – Вона у вас і за холодну воду не береться.
- Дарма, - казала мати, - у неї ще все попереду: і нарадується, і нагорюється. У житті, як на довгій стернястій ниві: не пройдеш, не поколовши ніг. Так хай хоч за батьками поживе мов за кам’яною стіною.
Тільки мама так тонко знала її дитячу душу й бачила там доброту, яка несміливо паростком проростала в її щедрому сердечку. Тому й навчала вона дівчинку всьому, що сама вміла. Не маючи жодного класу освіти, ненька володіла чудовою пам’яттю, знала безліч казок, легенд, пісень. Вона розповідала їх доньці так цікаво, так захоплююче, що та не помічала, як опинялася в казковому вирі з Колобком, Івасиком Телесиком, Котигорошком, що її на крилах несли гуси-лебеді, а чарівна яблунька дарувала рум’яні соковиті плоди. Казки змінювалися піснями, у яких у бабусі жили два веселі гусі, там Галя воду несла, а згодом і сон-дрімота разом із біленьким та сіреньким котиками ходили біля плота і мати просила їх не будити її дитини. Наталя притулялася до неньки, цілувала її натруджені руки й засинала, а матінка лагідно й трепетно піднімала на руки її легеньке, як пушинка, дитяче тільце і, обов’язково перехрестивши, переносила на ліжечко.
Найбільше дівчинка любила зиму з хурделицями й завірюхами, коли село дійсно ставало схожим на царство Снігової королеви, Мороз-дідуган так і намагався ущипнути її то за ніс, то за щічки, а Наталя весело сміялась і сварилася на нього пальчиком.
А ще в хаті в зимову пору з’являлася ціла майстерня. Батько встановлював верстат, за яким мама ткала біле, тонке, з візерунками полотно, котре годилося на рушники і простирадла. Ткала матуся й різнобарвні доріжки. Тоді всім знаходилася робота: татусь різав рівномірними смужками старий, уже непридатний одяг, Наталочка намотувала нитки на цівки ( так мати називала великі котушки), а сама господиня гордо висідала за верстатом, мелодійно постукала лядою – і зі старих ганчірок народжувалися домоткані килимки-доріжки. Як їм тоді було весело і затишно, адже в сім’ї панували мир і злагода, тому й пісня линула ніби з самого серця. А найчастіше вони співали “Чорнобривці”, бо й квіти ці мама любила найбільше.
Коли приходила весна й оживала природа, прокидалася після зимової сплячки земля, хліборобам вистачало роботи, адже недарма в народі говорили, що весняний день рік годує. Батьки працювали не покладаючи рук і в колгоспі, і в себе на городі. Тоді мама, невтомна бджілка-трудівниця, брала Наталю за руку й вела показувати світ народження прекрасного. Дівчинка спостерігала, як мати акуратно кладе у викопані лопатою ямки картоплю ( обов’язково паростками вгору, щоб швидше зійшла), висіває морквину й іншу городину.
- Дивися, донечко, і запам’ятовуй: людина повинна все вміти, знадобиться в житті, щоб не виросла неуком – повчала вона.
- Добре, матусю, добре, - згоджувалася Наталя, - мені все це подобається. Але найбільше подобається, коли Ви саджаєте квіти, тоді Ваше обличчя стає таким молодим, таким красивим.
- Посадимо й квіти, сонечко. Ти в мене вже підросла, тому чорнобривці в цьому році посієш самостійно.
Уперше в житті Наталя доглядала за своїм маленьким городом, квітковим царством, і це приносило їй радість і насолоду. І розквітли пишно мамині айстри й жоржини, нагідки й майори, красоля й кручені паничі, а Наталчині чорнобривці заквітували так щедро й багато, що перехожі зупинялися, щоб помилуватися їх красою.
- Ти диви, звичайні квіти, а як гарно маюють, очей не можна відвести. Золоті в тебе руки, Іванівно, - захоплювалися сусідки.
- То не моя робота. То Наталочка насадила і виростила. Віднині вона моя помічниця, - пишалася мати.
- Видно, що кожен листочок і пелюстка пронизані її любов’ю. Значить, хорошою людиною буде твоя донька і підтримкою тобі в старості, - пророкували мамині подруги.
- Спасибі на доброму слові, - вклонялася їм ненька.
Цей вересень був особливим у житті Наталі, бо до школи вона гордо несла великий пишний букет чорнобривців, вирощених нею з любов’ю, який подарувала своїй першій вчительці – Катерині Володимирівні.
Яким цікавим і змістовним було її шкільне життя. Вже з перших днів вона вирішила, що неодмінно стане вчителькою і подарує своїм майбутнім учням любов і тепло, радість і добробут, віддасть, їм частку свого серця.
Своїй мрії вона не зрадила. І мамині пророкування збулися: і нарадувалася вона, і напечалилася, були світлі, безхмарні дні, а були й такі, коли серце обливалося кров’ю і сльози безнадії застилали очі. Але даруючи людям доброту, вона відчувала їх підтримку й розуміння, тому жодного разу не пошкодувала, що обрала таку нелегку життєву стежку.
Маршрутка зупинилася. Наталія Миколаївна, подякувавши водієві й забравши свої нехитрі речі, вийшла на вулицю, на повні груди вдихнула свіже повітря. Її зустрічалося село широкими обіймами, сонце щедро обцілувало розпашіле обличчя. Вона ступила крок назустріч своєму далекому дитинству, опинившись на землі до болю рідного їй обійстя.
Надія Курпас, м. Семенівка
|
-->
