 Кілька років тому керівництво провідних футбольних клубів Європи звернулося до Федерації футболу Африки: просили проводити африканський чемпіонат саме влітку, а не взимку, як в Африці здавна роблять - одночасно з розпалом футбольного сезону в Європі. «Річ у тім, - відповіли африканці, - що влітку, в силу географічного розташування, у нас зима».
Таким же чином і мешканці деяких сіл Семенівського району можуть відреагувати на «національну українську» ідею походу на захід - подалі від Росії. Адже на заході від сіл, наприклад, Карповицької сільської ради, лежить саме... Росія.
Красные Лозы, Красные Лозы,
беззащитны шипы.
Что с вами сделали снег и морозы...
(Майже «Ласковый май»)
Прикордонники, які зустріли екіпаж «Чернігівщини» на мосту через Снов, виявилися напрочуд люб'язними, якими й повинні бути будь-які держслужбовці зі своїми роботодавцями - усіма громадянами України. Привіталися, перевірили документи й автомобіль, поцікавилися метою подорожі. Побажали щасливої дороги. Усе чемно та ввічливо.
Міст через Снов, що біля села Карповичі, знаходиться всього за кілька кілометрів від україно-російського кордону. Тут річка, що в обох напрямках (за течією і проти) йде у Росію - ніби відрізає клапоть землі від основної частини Семенівського району.
Зважаючи, що цей міст тут єдиний, то тільки ним буде рухатися потенційний диверсант. Якщо, звісно, не вирішить піти вбрід. Надихнути його здатні й старі карти Чернігівської області, де Карповичі і російські прикордонні села з'єднані ґрунтовою дорогою через лісок...
Людей все менше, автобус - дедалі дорожче
Село Карповичі наприкінці позаминулого століття налічувало 2150 мешканців. Зараз його населення - близько двохсот осіб.
- Автобус до нас не ходив кілька років, - говорить колишній секретар місцевої сільради, 75-річна Ганна Федорівна Шевченко. - Але, велика йому подяка, голова нашого місцевого підприємства СТОВ імені Дімітрова, Шкурат Олександр Миколайович, відремонтував колгоспний автобус і тепер щоп'ятниці ми можемо з'їздити у Семенівку й назад.
- Ні, не безкоштовно, - пояснює мешканка села Карповичі, 70-річна Марія Олексіївна Крищенко. - 12 гривень в один бік (до райцентру 16 км. -Авт.).
Не дивно, що пані Крищенко засмутилася, коли дізналася, що в їхньому виборчому округу народним депутатом став Анатолій Євлахов, а не знову Ігор Рибаков. Останній, за її словами, і церкви будував (наприклад, у селі Машеве), і автобуси безкоштовні до багатьох сіл «запускав». І хоча пенсіонерки дуже задоволені, що колгоспний автобус на ходу, але 12 грн. за 16 км для пенсіонерів все ж таки не мед.
Щоправда, є у бабусь та дідусів з Карповичів ще варіант: будь-коли можна викликати маршрутку з Семенівки. Але навряд чи це вигідно: її оренда на подорож в одному напрямку коштує 150 гривень. «Грабуй старих, поки живі!» - мабуть, таке гасло якнайкраще підійшло б «Карповицьким» перевізникам.
Корови - однакові, а хліб - різний
Через близькість села до Росії (зо 3 км) його мешканців та їхніх сусідів з прикордонних російських сіл пов'язують (а раніше ще й як пов'язували) дружні та родинні стосунки. Як і буває нерідко із сусідніми країнами.
Скажімо, доля дітей Марії Олексіївни була пов'язана з Росією. її син Олександр працював у місті Калуга, доки батьки не отримали звістку: «Сашко раптово помер». І це - у 22 роки. Пані Крищенко говорить, що причина смерті так і залишилася загадкою. Донька Марії Олексіївни довгий час жила на Кубані, у будинку чоловіка, але 7 років тому розлучилася і відтоді живе разом з матір'ю у Карповичах.
Сама Марія Крищенко народилася на території нинішньої Росії - в селі Сушани, що за 4 км від Карповичів. Там починала свій трудовий шлях: 4 роки доїла російських корів. 53 роки тому, коли вийшла заміж, мігрувала у Карповичі. 126 років доїла українських корів. Каже, що жодної різниці між вим'ям корів різних «національностей» не помітила.
- Коли я була молодою, ми з Сушан у Красні Лози (село Карповицької сільради за 1 км від кордону. - Авт.) пішки ходили. Там був чудовий магазин і хліб ми тільки в ньому купували, - згадує пані Крищенко. - Смачний дуже хліб. Та й інші товари в магазині добрі були.
Нині у російські Сушани пішки не сходиш. Якщо ти, звичайно, не видатний легкоатлет. Бо зараз, щоб з Карповичів потрапити на малу батьківщину, пані Крищенко доведеться їхати автобусами трьох маршрутів, а загальна відстань подорожі складе близько 110 км!
Пані Крищенко, як і пані Шевченко, дуже хвилює обіцянка українського уряду збудувати стіну на кордоні між Україною та Росією.
- Яценюк сказав, що буде стіну будувати, - говорить Марія Олексіївна, - тобто відгороджувати нас від людей, які, як і ми їх, вважають нас рідними. Ми любимо їх, і вони нас. А хтось змушує наших дітей вбивати одне одного. Навіщо?
Мертві Лози
Карповицька сільрада охоплює ще три села: Гаті, Красні Лози та Набережне, а також два хутори: Парня та Рогозне. Останні давно вже навіть з мали стерті. Та ж доля чекає на села. Красні Лози налічувало 32 мешканці у 2001 році, а нині - безлюдне. У Гатях та Набережному в той же час значилися 22 та 3 мешканці відповідно. Тож можна припустити: сьогодні сільрада має лише один жилий населений пункт.
Точні дані має керівництво Карповицької сільради. Та, на жаль, воно на диво недосяжне. Голова Олександр Зубрій ще влітку... пішов у відставку (ймовірно, не з доброї волі, бо навіть про населення сільради говорити відмовився). А секретар, яка стала виконуючою обов'язки голови, недоступна жодним видом телефонного зв'язку.
І саме село Красні Лози стоїть фактично на кордоні з Росією. Згідно з мапою, звідти лісова дорога завдовжки 800 українських метрів веде у прикордонні села «вчорашніх братів». Бабусі-карпівчанки розповіли, що останній мешканець Красних Лоз, Володимир Ілліч Кобельцов, нещодавно перебрався «на ПМЖ» до Карповичів. Отже, сліди життя в Лозах ще повинні бути.
Перед селом видніються залишки ферми та колгоспного господарства. До них, охоплена обабіч бур'яном, веде рівненька асфальтівка. Самі Красні Лози знаходяться лівіше, і туди дорога... ґрунтова. Вона впирається у єдину сільську вулицю, яка теж з гарним асфальтом. Бо нею, мабуть, вже нікому було користуватись.
Красні Лози, звісно, - не моторошне Точене («Чернігівщина», №44 за 2014 рік), де бентежить відчуття наявного десь поблизу життя: ніби хтось за тобою стежить, причому не з добрими намірами. У Красних Лозах життям і не пахне: тільки різного стану руїни колишніх будівель та повалені дерева. Ніби дерева помирають разом з господарями села і їхніми домівками... На стовпах тут немає не тільки дротів, а й кріплень для них: електрика давно загубила дорогу в Красні Лози.
Одна частина вулиці (в напрямку Карповичів) різко обривається у хащах. Інша (у напрямку кордону) - цікавіша: тут стоїть єдиний у селі будинок, схожий на жилий. Принаймні, відвідуваний. На ньому - табличка «Красні Лози, 21», оголошення «Купую лисички» (у кого?!) та ще... інформація про покарання осіб, які порушують правила перебування у прикордонній зоні.
А за будинком, виявляється, є новенька альтанка для відпочинку та... 41 вулик. А ніде ж - нікого! Зрозуміло, що бджіл хтось доглядає і, зважаючи на кількість, принаймні щотижня. Цей хтось, залишаючи вулики, знає: їх не поцуплять. І ще знає: у Красних Лозах, за 800 м від Росії, бувають люди, бо інакше б не «купував» лисичок.
Кордон - без замка?
Ще 100 метрів на захід від осередку бджільництва - і вулиця та село Красні Лози закінчуються. Зникають і асфальт, і руїни. Починається ґрунтовка - колись добре вкатана, а нині ледь впізнавана. Берези обабіч вкрили шлях своїм сухим листям. Від його шурхоту здається, що твою ходу вже й у сусідньому російському селі почули. Тиша навкруги мертвецька. Але насторожує думка: якийсь загрозливий звук можна і не почути.
Далі берези змінюються кленами. їхнє листя більше і більше його самого, тож шурхіт - ще гучніше. Дорогу перегороджує повалена береза. Й так «ретельно», ніби хтось навмисне загородив нею прохід до кордону. Та ні, дерево мало саме впасти. За ним - той же листяний шлях.
Ух! Серед дерев, неначе з-під землі, постала стіна хати з отвором вікна. І тут хтось жив, хоча до кордону повинно бути всього-то метрів зі 150.
Сільська вулиця, яка колись, напевне, закінчувалась саме тут, заходить у ліс. Дорога піщана, травою не заросла. Значить, нею інколи їздять.
Ще сто метрів вперед... Потім - ще з півсотні. Жодних ознак кордону. А що, як він уже якось несподівано... перетнутий?
Якими б не були, за переказами, суворими українські прикордонники, але російські точно будуть страшнішими. Може, все ж таки повертати?
Ні, ще он до тієї сосни - і все. Ну, добре: до тієї кривобокої - і точно повертати. Та ось до пригірка і вже без роздумів - повертати!
Вдалині, ліворуч дороги, щось неприродно синє. Що ж тут може бути, окрім... Так, саме так: «Увага! Державний кордон України. Прохід заборонено. 488».
Ніякої слідової смуги, принаймні в полі зору. Колючого дроту теж немає. І жодного замка на кордоні. Навіть зламаної «контрольки», яку сірником відімкнути можна.
А одразу за вказівкою про кордон дорога розходиться на дві і, як кажуть, ліворуч підеш - у Сушани потрапиш, праворуч підеш - у Боровичі потрапиш. І чомусь не виникає сумнівів, що хтось таки потрапляє. Кому дуже треба. Не волочитися ж 110 км в об'їзд!
* * *
За словами речника Чернігівського прикордонного загону Олександра Дудка, згідно з державною програмою, всі дороги, що вели через державний кордон, на під'їздах до нього були знищені. Залишені тільки ті, що ведуть до пунктів пропуску через кордон.
Згаданий у тексті стовп, як пояснив пан Дудко, є інформаційним. Росіянам він говорить, що державний кордон вони вже перетнули, а українцям - що дуже близькі до цього. Лінія кордону знаходиться у 50-100 метрах від інформаційного стовпа і перетнути її транспортом неможливо - десь далі дорога обов'язково перекопана.
Ігор Стах, тижневик «Чернігівщина» №6 (510)
За матеріалами gorod.cn.ua
|
-->
