45-річний Юрій Меркула з міста Семенівка повернувся до життя після страшного падіння з висоти. Високий худий чоловік (зріст метр 87, вага під 70 кілограмів) – відомий на всю Семенівку і район верхолаз. Офіційно він працює оператором газової котельні. Висота – його стихія і спосіб приробітку. Йому пропонують найскладніші висотні роботи.
Цьогоріч прикрашав Семенівську новорічну ялинку, яка росте прямо в парку, її висота 27 метрів. Він валяв дерева, за які ніхто не брався. Високі, старі, ті, що ростуть у незручних місцях або під лініями електропередач. Повалив більше тисячі дерев, одне з них помстилося.
У травні 2011 року верхолаз упав разом із деревом, котре валяв. Два місяці був прикутий до ліжка. Сім місяців – у колясці. Став на ноги завдяки характеру, лікарям, сім’ї. Одружився вперше сорокарічним. Дружині Оксані зараз – 33, молодша на 12 років. Старшій донці Наташі три з половиною роки. Меншій Насті 10 січня – шість місяців.
«Півсекунди — і темно все»
— Пиляв тополю біля музичної школи, — розповідає Юрій Меркула. — Висота її метрів двадцять. Метрів на десять заліз і валяв макушку. Направляв, щоб вона впала в один бік, а вона пішла в інший. Дерево мене забрало, летить зі мною додолу і тре при цьому об стовбур. Воно важке, тонни три, рве мене, ламає.
— Встигли щось подумати, поки летіли?
— Нічого не встиг. Півсекунди — і темно все. Отямився — не відчуваю руки, плеча. Шоковий стан. Прибігла дружина. Врятувало те, що я дивився на неї і розумів, що вона вагітна, були перші місяці, і заставляв свій організм працювати. А відмовляло вже все. Через спину перебило грудну клітку. Дванадцять ребер одбило, зламало хребет (через перебитий дев'ятий хребець була загроза повної паралізації), руку потрощило.
Три дні пролежав у Семенівській районній лікарні. Направили в Чернігів. Повезла мене рідна сестра (вона працює у лісгоспі). Рвучкий рух у машині — і все могло обірватися. Одна думка була — дружина чекає дитину. Якби не це, не було б для кого триматися на цьому світі.
В обласній лікарні два місяці лежав на витяжках. Хотіли надягти «вертоліт», спеціальний корсет. Але не можна було через перелом хребта. Шість «гусаків» (установки, які тримають витяжки) навколо мене поставили, витягували спицями. Лікар Михайло Романюк — він, вважаю, другий після Бога. Зібрав мене по запчастях.
Брат Олександр (він тримає у Семенівці похоронне бюро) мене підтримував і матеріально, і морально. Дружина Оксана постійно приїздила. Летіла до мене, як на крилах. І чекав я її. Рахував години, дні, навіть секунди. Це було не кохання, а щось більше. Отут було більше, — показує на серце. — Хоча їй казали: «Шукай іншого чоловіка. При таких травмах не живуть».
Днів через десять мене вигнуло набік, щось у хребті стукнуло, я знепритомнів. І хребет став на місце. Почали відчуватися руки, запрацювали ноги.
Надягли гіпс від пояса до шиї, і після двох місяців в обласній лікарні відправили в Семенівку. Привезли, в мені 50 кілограмів не було.
«Я вилазив навіть не по-пластунськи. Під землею, мабуть, ліз»
— Сім місяців Оксана катала мене на інвалідній колясці. Я встати не міг. А тоді перший раз пройшов три метри, другий раз — чотири, третій раз — п'ять. Було важко. Дихати нічим — ні вдень, ні вночі не міг повітря ухопити. Всередині перебите все. Я вже вішатися хотів. Думаю, щоб не мучиться і других не мучить...
— Що зупинило?
— Дружина прочувствовала. Я пішов у сарай (міг уже дійти до нього), заховав вірьовку. Вона серцем почула, забігла, накинулась на мене і утримала. Я відмовлявся від усіх. Мені не хотілося нікого бачити.
— А її хотілося бачити?
— А її — так. Дружина допомогла мені вилізти з того світу. Я вилазив навіть не по-пластунськи. Під землею, мабуть, ліз. Я вже по горло стояв у могилі, але виліз.
Через дев'ять місяців поїхав знову в обласну лікарню. Думав, що рука в гіпсі зростеться, а вона почала сохнути. Наші лікарі подивляться, кажуть, то кістковий мозоль наростає. А то не мозоль, то кістка не так стояла. Жили роблять, а рука сохне. Вставили пластину — у плече і до ліктя. Сантиметрів двадцять довжиною, чотири сантиметри шириною, скріплена з кісткою дванадцятьма шурупами. Пластина з операцією обійшлася сім тисяч гривень. Брав кредит на десять тисяч гривень, виплачую його і досі.
Зараз рука піднімається тільки до пояса. Пластину, сказали, виймати, коли піде відторгнення. Ну воно, по ходу, вже пішло. Постійно відчуваю, протягом останніх трьох місяців, присмак заліза в роті. Заважає пластина. Не ухватишся рукою, не підтягнешся. Болить дев'ятий переламаний хребець. Спина болить постійно. Коли тупий біль, коли гострий. Болять не кістки, а м'язи. Плечі болять, шия.
Пенсію (була друга група інвалідності) забрали. Сказали: «Ти не інвалід, здоровий, як бик, іди». На засіданні МСЕК старенький такий, худий, в окулярах, гортає мою справу, думає, там гроші будуть між сторінок. Я кажу: «Там нема нічого».
«На висоті мені набагато простіше, ніж на землі»
— Чому я не кинув дерева? — продовжує Юрій Меркула. — Знаю, що треба самому добувати на життя. Як вовку. Тому зуби зціплюєш і лізеш. Якщо я не принесу, ніхто моєму дитьонку не дасть.
У Семенівці платять півтори тисячі гривень за березу, якщо вона під проводами. Тисячу — якщо без проводів. На кладовищах валяю дерева. Бо стоять пам'ятники дорогущі, один коштує, як 15 беріз.
Угорі я відчуваю, що живу. На висоті мені легше. Набагато простіше, ніж внизу. Прилив енергії, адреналіну. Страху не відчуваю, контролюю себе повністю. Буває, що вішаю пилу на вітку і перестрибую, як білка, на другу гілку.
— Чому впали з того злощасного дерева? Воно складне було?
— І десяти відсотків складності не було від тих дерев, з якими я справлявся. Валяв після дощу, слизьке було, це перша помилка. Друга — дерево було в соку. Коли пиляв, воно виділяло сік, на власному соку ковзнулось і пішло не туди, куди треба.
Усі дерева складні, особливо тополя або клен. Попадаються тополі під сто років. Стовбур біля кореня у діаметрі до двох метрів. Небезпечно з ними працювати. Тільки пилою зачепиш, уже лопається. В'язкості нема ніякої. Деревина крихка. Якщо почав пиляти, нема навіть секунди, щоб подумати. А от липу відтягти можна. Якщо робити правильний запил, вона відійде, куди ти хочеш. На сорок відсотків ти нею гуляєш. Ялина в'язка, її можна відвести. Береза ближча до липи, слухняна, склад деревини такий, що відхиляється, куди ти хочеш. Ясен крихкий, важчий за клена.
Але найскладніші дерева — якщо поряд електродроти йдуть. Особливо, якщо йде «десятка» — це дроти під напругою 10000 вольт. Якщо гілка лягла на дроти. Мало того, що можеш упасти, можеш ще згоріти. Щоб уникнути, стрибай і тікай. Було, що стрибав з п'ятнадцяти метрів, тиждень лежав удома. Пронос був тиждень із-за удару. Трухонуло всередині. Ударився ногами, колінами.
— Хто вас навчив такого небезпечного заняття — валяти дерева?
— Ліс поряд. Ворон колись видирали. Я міг по дереву без жодного сучка залізти на маківку і злізти. Прогулював уроки, залазив на церкву. Церква Казанська висотою метрів тридцять п'ять. Залазив на самий верхній купол. Сидів півдня, не міг злізти. Порвав зубами свої штани, зробив страховочну вірьовку, зліз. Із усіх моїх хлопців, з ким дружив, у тому куполі був тільки я.
Кинув пити на кладовищі
— На висоті не був п'яним жодного разу, — говорить Юрій Меркула. — Не п'ю з 29 років. Кинув пити й курити в один день. Я своє до 29 років випив. Прийшов на кладбище, одна могилка брата, одна батька. Узяв пляшку горілки, блок сигарет. Розлив по чарці брату й батьку, поклав по три пачки цигарок на кожну могилку. Викурив пачку за півтори-дві години. Курив одна за одною, поки воно вже отут, — показує на горло, — не стало. Випив горілку, котра залишалася в пляшці. І сказав: «Усе, хлопці. Батько помер від курива, я кидаю курить. Толик (брат) умер через горілку, я кидаю пити».
Прийшов додому, мучився, повні кишені насіння носив, щоб забутися і не курити. Пити кинути у 150 раз легше, ніж курити. Пити не тягне, а от з куривом — нерви, переживання, розстройства... Після того, як брат Костя повісився, закурив. А пить — не п'ю. Воно заважає в житті. Вип'єш, і вже ти герой! А в мене така робота, що п'яний наверху — це смерть. Це несумісне. Не те що треба кожен жест контролювати — треба прораховувати наперед. А ситуацій може бути тисяча, і вони всі різні. Гілка впала вниз або випала пила з рук, куди вони можуть полетіти — людині на голову. Не п'ю навіть пива, навіть на свята. Воно затягує. Чарка, дві, і понеслась.
Юрій Меркула — найменший син 87-річної Олександри Кузьмівни.
— Найстарший брат Анатолій після служби у танкових військах повернувся додому в Семенівку, втопився на риболовлі у річці Ревні, — розповідає Юрій. — Викидали сітки, заплутався в них. А там Бог його знає, що сталося.
Брат Миша у Чорнобилі отримав опромінення, — продовжує. — Призвали ліквідовувати аварію, бо служив у ракетних військах, у Читі. Повернувся із Чорнобиля, над бровами пішли волдирі, наче кульки качалися, потім над губами з'явилися кульки. Сидів у кріслі, тримав на руках маленького сина, і серце зупинилося.
Брат Костя повісився. Був на перепідготовці в армії, його забирали у десантні війська. Отримав травму, коли стрибав через козел. Зачепився штанами, лікті пішли в живіт.
— Щось не віриться.
— Не знаю, він так розповідав. Може, його сильно побили. В результаті вирізали селезінку, зашивали сечовий міхур. Комісували додому. Переживав через це, зв'язався із поганою компанією. Сів у тюрму за гоп-стоп. Десять ходок було. Не витримав. Випив півторачку самогонки і повісився. Сказав: «Умру, але дома. Щоб мене не привозили звідти».
Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №3 (1497)
|
-->
