 Матеріал Чернігівської обласної газети «Гарт».
Дивлячись на 54-річну Людмилу Протащук із села Машеве Семенівського району, і не скажеш, що іще півтора року тому вона була заручницею власного тіла, приреченою на повільну й мученицьку загибель…
«Дюймовочка в тілі слона»
— так називався випуск ток-шоу «Говорить Україна» від 4 квітня 2018 року, в якому глядачів шокувала історія нашої землячки. Так тоді називала себе сама Людмила Андріївна. На передачі було розказано багато чого сокровенного. І неприємного про неї саму, про її чоловіка Віктора Анатолійовича, про одного з їхніх синів. Зараз Людмила Андріївна просить не ворушити минулого.
— Було всякого — і хорошого, і поганого. Усе пережилося. У листопаді буде 35 років, як ми з Вітею разом. Двох синів виростили, онука діждалися, дасть Бог, дочекаємося й онучки. Вітя про мене дбав, коли я сама вже була неспроможна. Отож нащо згадувати про погане?..
Я народилася в Чернігові. Тато звідти, а мама машівська. Чоловік же з Орликівки (теж Семенівського району. — Авт.). Я там працювала швачкою в побуткомбінаті. Одружилися, переїхали сюди. Тут я теж влаштувалася швачкою.
Шити я дуже люблю. Хто не звертався — всіх обшивала. І плету добре. А ще люблю закривати консервацію, готувати, пекти торти.
— Може, саме від цього Ви й розповніли? — обережно питаю.
— Та ні. Сама я всього цього практично не їм. Випічки не люблю, мені подобається тільки пекти. І в закрутках приваблює сам процес. Зараз кислі помідори в мене під забороною, та я й сама не можу їх їсти.
— Від чого ж почала зростати вага?
— Бог його знає. Поступово прийшли різні болячки. У мене серцева недостатність, хворі нирки, цукровий діабет, проблеми з ногами. Почалися негаразди в сім’ї. То одне, то друге. Це тепер усе нормалізувалося і я знаю, що треба менше брати в голову. А тоді, було, все нерви та нерви.
Періодично я проліковувалася. Мені поставили діагноз «ожиріння». Сказали закрити рота й не їсти. Але ж хіба це лікування? Пробувала й різні дієти. На білковій досиділася до того, що мене стало кидати зі сторони в сторону, почало випадати волосся. Я обмежила себе, їла по крапельці, та все одно повнішала. Дійшло до того, що вже не могла ходити. Робила щось тільки сидячи. Рідний дім став тюрмою.
— Як Ви потрапили на передачу?
— За це спасибі дітям! Молодший син Вова з дружиною Мариною написали листи на передачі «Стосується кожного» і «Говорить Україна». Відгукнулися з останньої. Що саме діти писали, про що домовлялися з телевізійниками, я не знаю. Торік у лютому до нас приїхала журналістка Надя з операторами. Зняли сюжет.
Тоді я вже не вставала. Вітя мене, мо’, з місяць піднімав, перевертав (хоч йому й не можна було, бо переніс операцію на серці, отримав групу інвалідності). Язик у мене майже не ворочався, я не гомоніла, практично не їла. Одне слово, доходила…
260 кг у положенні сидячи
Після приїзду знімальної групи Людмилу Андріївну забрали в Київ, у Національну академію наук України. Хірург, доктор медичних наук, професор Іван Тодуров на передачі сказав, що її випадок надзвичайно складний, таких за 10 років практики у нього було всього два-три.
Окрім багатьох інших проблем, у жінки виявили венозну недостатність, лімфатичну недостатність — так звану «слоновість» (хронічне потовщення шкіри та підшкірної жирової клітковини із застоєм лімфи). Першопочатковою причиною надмірної ваги Людмили Андріївни лікар назвав неправильне харчування — елементарне об’їдання (а стреси могли поглибити проблему). Отож їй була необхідна резекція (видалення значної частини) шлунка. Однак Людмилі Андріївні поставили умову: схуднути хоча б на 20 кг.
— Я навіть не знала своєї ваги, хто там зважувався… В академії мене зважили в положенні сидячи, бо я не могла навіть звести докупи ніг, щоб бодай хвилину постояти. Ваги показали 260 кіло. Не виключено, що стоячи було б іще більше.
Звісно, я вхопилася за запропонований лікарем шанс. Я хотіла жити! Діти дуже за мене переживали. Особливо боявся моєї операції старший Льоша. Вова ж сказав: «Якщо тобі її не зроблять, тебе не буде серед живих. А ми хочемо, щоб ти була з нами!».
Льоша місяць коло мене старався. Не давав мені потачки, командував: «Мамо, вставай, давай ходити». Водив мене крок по кроку, наче маленьке дитятко. Мені розписали раціон, їла за розкладом. Льоша усе ретельно зважував, записував. Іще я робила багато різних вправ, які мені показував фізіотерапевт. Усі медики в Академії були такі до мене уважні! З їхньою допомогою за три тижні я схудла на 50 кіло.
Якось Тодуров прийшов й аж здивувався — я до нього потихесеньку йду. А мене ж лежачу привезли! Я з дому насилу зі стільчиком виповзла. У машину мене вантажили, наче те дерево (на Вітіне прохання прийшли допомогти хлопці-лісники, хай їм Бог здоров’я дає!). А тут — сама йому назустріч тупаю. Й Іван Михайлович взявся мене оперувати.
Операцію мені зробили 16 квітня. Скільки вона тривала, я навіть не знаю. Отямилась у реанімації. Пригадую, як зразу мене годували. Там була така хороша дівчинка Галя. Набирала у шприц дитячого харчування — і мені в рот. Воно кисленьке, добреньке. Давала його через кожних кілька годин. Ми ще жартували — вона тільки до мене зі шприцом, а я, наче мале дитя: «Ма-ма. Га-ля».
В реанімації весь персонал також чудовий! Тільки одне мене гнітило: кругом білі стіни. Усіх привозять і вивозять, а я залишаюся. 11 чи 12 днів пролежала, потім випросилася: «Переведіть мене в палату, тут більше не можу». На зміну Льоші приїхали Вова з Мариночкою. Іще місяць коло мене були вони.
«Треба не жити, щоб їсти, а їсти, щоб жити»
— Відправляючи додому, мені знову розписали меню. Дозволили їсти все, але потрошку. Та багато я вже і не з’їм, бо не влізе — шлунок тепер маленький. Попервах мене навіть примушували їсти. Я просто не хотіла.
— Як зараз харчуєтеся?
— Мені треба їсти п’ять разів на день. Найкраще йдуть легенькі супчики. Я завжди любила чорний хліб, особливо намащений часником. Зараз же стараюся хліба не їсти взагалі, а від часнику, як і від помідора, нудить. Іще любила вельми молоко, тепер його не п’ю — не хочеться. Їм домашній сир, адже потрібен кальцій. Коли варю пельмені, собі кладу дві штучки — і наїдаюся. Походжу-походджу, зголоднію, зварю яйце — й одним насичуся. Якщо беру яблуко, то цілого за один раз не осилю, хіба половинку. Цукерок мені не можна через діабет. Коли вже дуже захочеться солодкого, можу смоктонути цукерку раз чи двічі. Багато п’ю води. А чоловікові готую як звичайно: он учора було й олів’є, і макарони з м’ясом.
— Як Вам удається утримуватися від смачненьких спокус?
— Я не хочу підводити людей. Скільки їх постаралося, щоб зберегти мені життя, а я сяду наїмся, шлунок лопне, і що тоді люди скажуть: «Нащо ми витягали її з того світу?!» Ну і, звісно ж, я зрозуміла: «Треба не жити, щоб їсти, а їсти, щоб жити».
— Що зараз із вагою?
— Коли вернулася додому з лікування, було 180 кг. Зараз — 130. Але на цьому я не спиняюся. Мені б двозначну цифру! А в ідеалі хочу схуднути до 90 кіло. Більше з моїм зростом скидати не можна. Я колись важила 70 (народивши Льошу, цілий рік хворіла, лежала з нирками в лікарні). То була така висока і худюща, як тріска. Коли йшла, аж від вітру хиталася.
— А який у Вас зріст?
— 1 м 78 см. У мене тато був високий, я вся у нього.
— Зріст прямо-таки модельний!
— Мені таке і в Академії казали. Гуртом згружають мене на кушетку, а я прошусь: «Давайте сама, бо ще вас ногою приб’ю». А хтось і каже: «Ого, яка висока, могла би бути моделлю»…
«Зірка не я, а медики»
— Випуск «Говорить Україна» про себе дивилися?
— Аякже! Дуже люблю це ток-шоу. Іще дивлюся проєкт «Я соромлюся свого тіла». Мені близькі переживання його героїв.
— А «Зважені та щасливі?» Туди потрапити не хотіли?
— Ой, ні, я б не потягла. Там страшенні навантаження. А я — інвалід, дали другу групу. Із ногами стало трохи легше, але й зараз мучать. Буває, так сильно набрякають, особливо у спеку чи коли багато походжу. Працювати не можу. Тримаємо тільки птицю — курей, бройлерів, індокачок. Я наварю їм, наладнаю, Вітя винесе. На картоплю найняли людей, щоб вибрали й перебрали. Я наготувала на стіл, усіх пригостила.
— Після передачі зіркою в селі не стали?
— Це лікарі зірки, а не я! Це вони врятували мене й рятують інших. Низький їм уклін! Спасибі величезне Івану Михайловичу Тодурову, медперсоналу Академії наук і, звичайно ж, передачі «Говорить Україна», ведучому Олексію Суханову й усьому колективу! Якби не передача, мене вже й на світі не було б. Завдяки їй знайшовся спонсор, який оплатив моє лікування (звідки б я взяла такі кошти?) Іще грошима допомагали односельці, люди з Орликівки, з Чернігова. Кожна копійка для мене безцінна. Також дякую своїй подрузі Ліді Варакіній і соцробітниці Людмилі Помаз, які мені всіляко допомагали. За всіх-усіх я в церкві ставлю свічки. Вірувала й раніше, а тепер переконалась: Бог на світі є. Якщо Він не дає мені смерті, значить у мене ще є якась місія на землі.
— На передачі дизайнер Юлія Айсіна обіцяла Вам подарувати електричну швейну машинку. Подарувала?
— Аякже. Зараз потроху шию.
— Мабуть, після схуднення довелося змінити весь свій гардероб?
— О, тепер одягу в мене дуже багато. Щось сама купила, щось Вова з Мариною привезли, щось — Льоша з Валею (у мене і сини хороші, й невістки золоті, обидві називають мамою). Уже як наряджуся…
Я й раніше любила хороше одягтися. А вже як була товста, то не виходило. Марина купить мені матерії, пошию якусь спідницю. Тепер із двох тодішніх спідниць пошила чотири.
Інші радощі для Людмили Андріївни — «Гарт», який, каже, вони передплачують усе життя, квіти у дворі й вірний друг Мухтар. Він цілу нашу розмову не відходив від неї, лащився, давав лапу.
— Це у нас дитяточко, йому ще 5 місяців. Діти далеко (старші живуть у Росії, молодші зараз у Польщі). А хочеться коло когось няньчитися. Ось і взяли собі на втіху.
Аліна КОВАЛЬОВА, «Гарт» №38 (2946) від 19.09.2019
с. Машеве Семенівського району.
Фото автора
| 
-->
