 Історія – це частина еволюції, яка іноді проходила досить швидкими темпами (тобто революційними).
Після революції в Росії та розпаду Автро-Угорської імперії на кін історії вириваються з пазурів двох шакалів дві незалежні держави – Українська Народна Республіка, проголошена ІІІ Універсалом, і Західноукраїнська Народна Республіка. Із причини різної історичної долі цих земель та обставин, котрі склалися, ці парості державності відрізнялися політичними, економічними, соціяльними й міжнародними орієнтирами: якщо УНР основну увага приділяла соціяльним питанням, правам національних меншин, то в ЗУНР основним рупором було питання національне. Усі ми, зрештою, знаємо, що ані повстання 1830 рр. не було підтримане українцями з огляду на основну мету польського національного руху (установлення кордонів нової Польщі у межах 1772 року), ані повстання 1860х рр. Згодом поляки зменшили свій хист до загарбання: уже під час «весни народів» вони розраховували лише на приєднання всієї Галичини (правда, без урахування етнічного чинника). Натомість Головна Руська Рада передбачала поділ Галичини за етнічним фактором. Тобто хотіла поділити Галичину на західну й східну. Й у цьому проявлялося одвічне українсько-польське протистояння, а «листопадовий зрив» і подальше проголошення ЗУНР у межах, на думку поляка, «ісконно польських землях» підлило масла у вогонь: одразу почалася україно-польська війна.
Не в кращих умовах виявилася й Українська Народна Республіка, у якій при владі були молоді урядовці, революційні романтики. Проголошення з запізненням IV-м Універсалом незалежности УНР спровокувало чергову кульмінацію україно-московської війни. Усім нам відомі крутянські події, коли спробу зупинити совєцькі війська здійснив загін студентів, 260 з яких загинуло, 28 потрапило в полон. І в цей надважкий час, незважаючи на розбіжности й власні амбіції, лідери двох держав перед загрозою смертельної небезпеки дійшли згоди щодо об’єднання. У цьому і є феномен творення української нації, коли дві споконвіку етнічні українські території були роздерті державним кордоном, коли ще декілька років тому, під час Першої світової війни наддніпрянські вояки гатили по галицьким, а тепер ці сторони мали намір створити єдину державу. І збулися пророчі слова Івана Франка про те, що всі українці мають відчувати себе українцями – не наддніпрянськими, не галицькими, не буковинцями, а просто – українцями.
Ініціятором об’єднання виступила ЗУНР, яка зіштовхнулася з агресивністю Польщі та Румнії. Прихід до влади Директорії й відновлення УНР дали новий поштовх процесу об’єднання. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір. А 22 січня 1919 р. о 12 години розпочався урочистий Акт злуки. Представник Директорії Федір Швець оголосив універсал, у якому зазначалося: «…Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська народна республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна)». Проте справжнього об’єднання не відбулося: через декілька днів після проголошення злуки Директорія під ударом большевицьких совєцьких була змушена залишити Київ. А на плечі ЗоУНР ліг тягар війни з Польщею. Наприкінці 1919го року Акт злуки було денонсовано Евгеном Петрушевичем.
І тут є слушною цитата українського історика І. Нагаєвського: «Акт соборности 22 січня не має практичного значення, а був лише маніфестацією єдности народу в дальшій історичній (і еволюційній – Бузунко) перспективі. І все ж Акт злуки 22 січня 19 року має виняткове історичне значення, як факт об’єднання українських земель у соборній державі.
Левченко Ілля
|
-->
