 Нещодавно на шпальтах нашого сайту була публікація Катерини Дроздової, журналіста газети "Гарт", про Андрія Ахременка з с. Кособобрів, який з рук Президента отримав нагороду "За врятоване життя" (АНДРІЙ АХРЕМЕНКО З КОСТОБОБРОВА ОТРИМАВ НАГОРОДУ З РУК ПРЕЗИДЕНТА).
Пропонуємо Вашій увазі, шановні читачі, ще одну публікацію про Андрія, автор публікаці Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №33 (1684), 16 серпня 2018 р. Текст з gorod.cn.ua.
22-річний Андрій Ахременко, оперуповноважений столичного Деснянського райвідділу поліції, який 4 липня отримав з рук Президента медаль «За врятоване життя», названий син Володимира і Валентини Бурди з Новгорода-Сіверського.
53-річний Володимир Бурда — депутат Новгород-Сіверської міськради, охоронець Коропського райавтодору. У минулому міліціонер, пенсіонер за вислугою років. Працював в охороні, 10 років у Чорнобилі служив, років 4 — у дорожній поліції. У районі скоротили відділення, запропонували у конвой піти. 4 роки возив зеків, обслуговував 13 районів.
51-річна Валентина Бурда — диспетчер міськгазу.
Названі батьки Володимир та Валентина Бурда
Є сімейний бізнес спільно з сусідкою Тетяною Сигутою. Магазини у селах Лоска та Блистова Новгород-Сіверського району. Андрій Ахременко — сирота. Із села Костобобрів, що на Семенівщині. Вчився у Новгород-Сіверській гімназії-інтернаті імені К. Ушинського. Вищу освіту в Харківському університеті внутрішніх справ здобував з допомогою названих батьків.
«Побачиш, як Президент мене нагороджував»
Як вручали сину нагороду, батьки вживу не бачили.
— Знайома каже: «Вмикай телевізор, Андрія вашого показують», — говорить Валентина Бурда. Розмовляємо біля вокзалу в Шостці Сумської області. Подружжя приїхало мікроавтобусом на бази, щоб купити товар для магазинів. — Включила, новина вже минула. Розплакалась. В Інтернеті почала шукати, не можу знайти. Інформацію ще не виклали.
— Дзвонить Андрюша: «Ти де?» — згадує Володимир. — «На роботі, синку» — «Зараз побачиш, як Президент мене нагороджував». Прислав відео, фото. Я надрукував великі фотографії, здали в Спілку ветеранів МВС, занесемо у Книгу пам’яті. І в гімназію віднесемо.
«Люди дивляться: дим пре»
Нагорода була за те, що Андрій вивів із задимленої квартири 5 дітей і матір. Лиха пригода сталася 7 лютого увечері.
«Чоловік був на роботі, я дома з 5 дітьми, — розповідала тоді пресі мати дітей Таміла Муравська. Живе на Троєщині, це дуже-дуже великий, так званий спальний, район Києва. — Десь о п’ятій почула запах диму, почала дивитися розетки, проводку. Все нормально. Через кілька годин запах диму став неможливим».
— Андрій розповідав: «Ідемо з напарником», — згадує Володимир Бурда. — «Натовп людей. З четвертого поверху валить дим. Що сталося? Вискочив хлопчик на балкон, попросив допомоги. І зник. Люди дивляться: дим пре. Ми з напарником у під’їзд — задимлений увесь. Тяжко дихати, а треба на четвертий поверх. Не ясно, яка квартира. Напарник старший, до другого поверху добіг і не може, задихається. А я шапку зняв, закрив лице, побіг, знайшов ту квартиру». Бачить, що старший хлопчик зметикував: в одній кімнатці закрилися, решта задимлені. Андрій зірвав ковдру, намочив, трьох діток накрив, помочив у воді шапку, щоб собі лице від диму закривати. Вивів до 2 поверху, передав. їх забрали, вивели. А він знову побіг, забрав матір з дитиною. І хлопчика старшого ж вивів. Врятував 5 дітей і матір. Не вихвалявся особо. Не чекав нагороди.
— Треба ж було таку безстрашність проявити, — пишається названа мати.
— Справедливий і сміливий, — каже названий тато. — Не курить. Фізично розвинутий. І ріст, і вага в нормі. Душа є, бажання працювати. Школа-інтернат його виховала. А ми вивчитися допомогли.
«Дитьонку це сильно великий біль був»
Коли Андрію було 6 років, померла мати, розказують у Костобоброві. Андрій лишився з бабою. Неблагополучна сім’я. Мати випивала. Дядько є, материн брат. Батько не признав Андрія як сина. Хрещений батько є.
Як померла мати, діти лишилися з бабою. І баба помирає.
Андрія забрали в інтернат. Ніхто з родичів не захотів прийняти дитя.
— Казав: «Я рік плакав, так хотів додому. Втікав». Дитьонку це сильно великий біль був, — співчуває Валентина.
— Колись ми з ним на канікулах поїхали у село Лоска, де наші рідні поховані, — згадує Володимир. — Ходили по кладовищу, підправляли. Бачу, стислося серце. Вернулися назад, у Новгород-Сіверський. А наступного дня поїхали в «Ритуальні послуги», купили його мамі надгробні облаштування, вінок. Поїхали в Костобобрів. Побули в його матері на могилі, поставили все, віночки почіпляли. І в матері, і в бабусі. Побули у нього в хаті бабиній. Сільське житло, та ще й таке занедбане... Коли були на кладовищі, кажу: «У тебе ж і тато є, живий». Сказав: «Ні. Ти мій тато. У мене другого нема».
«Синку, сідай, поїхали до нас»
— Забрали Андрія років у 17, як він закінчив гімназію імені Ушинського, — розказує Володимир Бурда. — 3 того року, як йому треба було вчитися далі. Донька мого старшого брата закінчила школу-інтернат. Училася з Андрюшою, він на рік молодший. Я, як колишній міліціонер, порадив племінниці Харківський університет міліції. Вона рік там провчилася. І Андрія забирає в університет міліції. Була на канікулах улітку. Андрюші якраз треба поступать. Приходить племінниця: «Так і так, там такий хлопчик є. Інтернат закінчив, йому, бідному, нікуди повертатися під час навчання». Родини нема. Матері нема. Ми з племінницею поїхали до інтернату. Стоїть дитинка у такому відчаї, що... Сльози душать, не можу, — втирає очі. — Я подивився, кажу: «Синку, сідай в машину, поїхали до нас». Дружина дома стіл накрила, ми поспілкувалися трошки. Кажу: «Будь нам як син». У нас рідна донька за кордоном, далеко. Донька нашої родички, Сашенька, з нами жила.
Ми поспілкувалися не дуже багато. Бо вихователі везли своєю машиною — не тільки його, інших, — поступати в міліцейський університет.
Що могли, нашвидкуруч зібрали. Речі, їжу. ! вже тоді обмінялися телефонами. Кажу: «Здавай екзамени, вийде-не вийде, подзвониш, ми тебе зустрінемо».
Поїхав. Заняття, спорт, підготовчі курси. Минуло місяця півтора. Дзвонить: «Я поступив. Приїжджаю». Я виїхав на вокзал, зустрів його. Привіз додому.
Сюди його привозили, звідси забирали, — показує батько на шосткинську автостанцію.
— Ходив автобус Шостка - Харків. Було, що забирали пізно вночі. Вчився у Харкові 4 роки. Жив у гуртожитку.
Андрій Ахременко після нагородження медаллю «За врятоване життя»
«Торби передавала. І хороші торби»
— Сумки готували, одягали, обували. Все, як для рідного сина, — каже Валентина. — Я його так полюбила. Ми чотири роки навчали Андрія в університеті. Якось сказав: «Якби не ви, я б, мабуть, був би в АТО». Йому не вистачало материнського тепла. Я його обніму, поцілую. Як він хотів, щоб його обняли, поцілували, бідний. Дала, що могла. Я його за ті роки ніколи не образила, ніколи. Така у мене душа. Мені настільки шкода його було...
— Тиждень-два, і вона йому отаку торбу, — додає сусідка 54-річна Тетяна Сигута. — Зашиває, підписує «Ахременко» і відправляє передачу попутними автобусами.
— Торби. І хороші торби, — погоджується Валентина. — Я нічого йому не жаліла. Він доньці моїй казав: «Ніхто таких сумок не привозить». Вчити дитину в чужому місті важко. Не одна тисяча доларів пішла. Не шкодую ні краплі.
— Картоплі не накладала, — хвалить сусідка. — Хіба п’ять картоплин. А то м’ясо, ковбаску, сало, закрутки, печиво, цукерки. Не кожна мама ставиться так до своєї дитини, як Валя до Андрія.
— Був такий період у навчанні, — згадує батько. — Провчився і на третьому курсі хотів кидати. Побачив у навчальній системі багато несправедливого. То не давали форму, доводилося купувати її за свої гроші, то ще щось... Я сказав: «Андрюшо, ні. Диплом треба. Будеш працювати, не будеш, покаже життя».
У Києві служить. Донька наша допомогла влаштуватися на роботу.
Його чекали у Новгород-Сіверському. Практику проходив у нашому райвідділі поліції. Планував у карний розшук. Донька каже: «Ніякої перспективи, хай їде у Київ, я допоможу». Вона у Швеції у соціальній службі юрист. Як потрапила туди? Колега Васильчук у Борзні, а його син у Данії. У нього син, у мене донька. Шуткуючи, кажу: «Сватами будемо». Дзвонить мені: «Приїхав Юра, хай донька приїжджає. Як вийде, відправимо за кордон». Допоміг виїхати.
«Ніяких грошей від держави не отримували»
— Крім рідної доньки, ми ростили другу дитину, Сашеньку, — розповідає подружжя Бурда. — Марина (зараз працює прибиральницею у Новгород-Сіверській міськраді, ми родичі) народила, розлучилася з чоловіком, прийшла з дитиною до нас. Ми забрали у сім’ю. З року Сашеньку виховали, вона ще ходить не могла, і до 9 років безплатно ростили. Будиночок їм зробили. Облаштували, обстроїли. З ремонтом помогли. Похрестили дитину. Наша рідна дочка — хрещена мати, сусідський хлопчик — хрещений. Все зробили, як у людей. Марина від нас пішла, живуть з Сашенькою окремо. Люди заздрили. Мовляв, у Марини не було нічого, а їй краще живеться, ніж комусь.
Марині з Сашою допомагаємо, як кровні родичі. Андрію — від щирого серця, від душі. Юридично це ніяк не оформлено.
— Люди думають, що ми за гроші допомагали,— каже Володимир. — Можете підняти всі документи: не за гроші. Не стали оформляти опікунство, ніяких коштів від держави не отримували. Він сирота. Ми вирішили не міняти нічого. Дитина була майже повнолітня, 17 років. Із статусом сироти проблеми житла, можливо, швидше вирішить. Тим паче, що вже одружений.
|
-->
