 Іде весна.
О, хто її не ждав
Під небом голубим
У кожнім домі,
Щоб Перемога
Гуркотом октав
Прийшла до нас
Теплом і першим громом!
Степан Щипачов (1945р.)
Наближається 9 травня - День Перемоги. Це всенародне свято, яке спонукає до роздумів та спогадів про подвиги наших дідів, багато з яких віддали своє життя за світле майбутнє. У цей день неначе ми усі, живі, стаємо янголами та летимо високо в небо, щоби зустрітися з тими, кого вже немає серед живих. Побалакати з ними і в котрий раз подякувати щиросердно за їхню відвагу, відданість ідеї перемоги та віри у наше світле майбутнє. Бо тоді йшли на фронт не замислюючись, що буде з їхнім життям, чи Господь збереже їх. Вони просто думали про день завтрашній і з впевненістю крокували до перемоги. Такий героїзм дав нам усім приклад до наслідування. Минуло вже 70 довгих років, а ми пам’ятатимемо і розповідатимемо далі своїм нащадкам про усі подвиги та відвагу наших пращурів.
Таке різне дитинство
Існує ціле покоління, чиє дитинство припало на часи Другої Вітчизняної війни - це діти війни. Яким було їхнє дитинство? Важко стає на серці, коли слухаєш такі розповіді. Спомини з дитинства малюють у їхній уяві зруйновані будинки і звуки пострілів, повітряну тривогу та «похоронки» з фронту. У більшості дітей війна відняла батьків, бабусь та дідусів, братиків та сестричок. Таке горе не порівняти ні з чим.
Замість дитячих пісеньок, діти війни чули розриви бомб, замість чистого неба, бачили літаки-бомбардувальники. Багато з них тоді не знали, що таке іграшки. Дівчатка зберігали як зіницю ока єдину пошарпану ляльку, а хлопчики грали з гільзами від гвинтівок та снарядами, що не розірвалися. Від таких «іграшок» часто траплялося лихо. Дітям війни рано довелося ставати дорослими. За ними нікому було доглядати. Адже їхні батьки або воювали, або трудилися з ранку до вечора. Або батьків вже зовсім не було.
Голодне та холодне дитинство наклало свій відбиток на усе подальше життя дітей війни. І до тепер вони вміють цінувати та берегти речі, вміють марно не витрачати кошти, завжди тримають про запас харчі, ніби побоюються, що завтра буде нічого їсти. Мабуть нам цього не зрозуміти.
Крізь десятиріччя
Сьогодні є ми, нащадки воїнів – солдат, дітей, яким не пощастило народитися саме в часи Великої Вітчизняної війни. Різні розповіді: і за зради своїх же земляків, і за відважні вчинки. І за те, що серед ворогів теж траплялися усякі люди.
Що таке доля людини? Яка вона у кожного з нас? На це питання є відповідь тільки на «на скроні прожитих років». Той, кому пощастило залишитися живим після війни, і є улюбленцем долі. Страшно навіть уявити, що тільки однієї миті вистачило, щоб обірвалося життя маленької дитини, і не було б уже продовження роду, не було б багатьох із нас.
У жодному разі не виправдовуючи окупацію нашої Батьківщини, все ж хочеться розповісти, як маленькому трирічному хлопчикові під час війни неодноразово рятували життя саме німці.
Отже, із розповідей «дитини війни»:
«У хаті під час війни оселилися німці, господарів вигнали жити в сарай, самі їли досхочу, а хлопчикові голодно. Та й маленький красень він – чорноокий, з такою ж смолянистою шевелюрою. Сподобався він одному німцю, той вийде на ґанок, покличе малого пальчиком, мовляв, йди-но сюди. Маля й лопотить вже ніжками до нього, німець візьме на руки, занесе до хати, накладе галетного печива та шоколаду на простягнуті руки, так, щоб по самі очі. Випустить на двір, маля біжить до сараю, де мати чекає, і душі не зведе, щасливий, що стільки смаколиків дістав. Очі за ласощами не бачать, куди йти, а все одно несе, як може.
Ледь навчився ходити, та усе норовить пробратися до своєї домівки, незважаючи на заборону матері і близько підходити до хати. Прокравшись якось до сіней, побачив краєчок хліба на підлозі та й швиденько в рота його. А тут якраз німець вийшов з кімнати і ринув до малого, вихопив той шматочок черствого хліба та давай кликати матір, пояснюючи, що хліб їсти не можна, він з отрутою від мишей та пацюків. Добре, що вчасно навернувся, а то не було б вже серед живих чорнявого малюка.
Якось матері не було вдома, а малий бешкетник сидів на ґанку з бабусею. Раптом почався обстріл, одна з бомб впала зовсім поруч. Бабусю оглушило, а маля? Прибігла мати додому, а ґанку як і не було, кричить вона несамовито, бігає, шукає маленького синочка. Ніде немає, аж тут бачить, що несе його на руках німець. Хлопчик увесь червоний, а той показує, що дістав його після обстрілу з кропиви. Напевне, хвилею відкинуло, і тому зостався живим!
Усяке бувало, пригадує, щоб не померти від голоду, пішли вони разом з матір’ю до річки назбирати черепашок, а тут німецький літак у небі кружляє. Почав обстріл, мати вхопила малого та й сховалася під кручею понад річкою. Автоматна черга так і сиплеться поруч, дитині цікаво, виривається, хоче подивитися, що то воно таке за пташка літає та дощик посилає. Простягає рученяти і кричить «Мамо, дивись – жук, жук!». То звісно був не жук, а кулі врізалися в пісок. (Слухаючи, зовсім не смішно стає). І на цей раз обійшлося.
Потім ще було, що вистроїли німці жителів усього села у колону і погнали у полон. Удень ідуть, а вночі зупиняються на перепочинок, серед них і він у матері на руках. Важко їй нести дитину, таких три жінки були з маленькими дітьми, збилися вони докупи. Німецький конвоїр підійшов під час перепочинку до однієї з жінок і каже, що коли будуть йти, то він відвернеться, а жінкам порадив тікати. Мати несе малого на руках, а по обидва боки конвой їх супроводжує. Проходять мимо канави, німець так і зробив, як казав. Поки він відвернувся, ті й плигнули в урвище. Так і зосталися там сидіти, поки усі пройдуть. Ось так і втретє пощастило зостатися та вижити на рідній землі.
Після війни ще довго на кожному кроці малечу чекала небезпека. Німці, відступаючи, не забули залишити після себе «подарунки» для дітей у вигляді дрібних різнокольорових предметів, у яких була вибухівка. Якось сусіди малого чистили колодязь, усі жителі вулиці дружньо брали участь у роботі, а дітям також цікаво подивитися, серед них і маленький хлопчик. Порпалися у піску, який діставали з колодязя, та й знайшли ніби рогатку, з маленьким кільцем, добре, що серед дорослих виявилася людина, яка була знайома з подібними предметами. Він встиг забрати у дітей цей предмет, поклав його у дупло старого дерева і підірвав. Ще траплялися вибухівки у формі свистка або ляльки. Достатньо було дитині повернути руку ляльці, і детонатор спрацьовував. Ось таким було дитинство.»
І наостанок…
Велика Вітчизняна Війна залишила по собі багато загадок та нерозгаданих таємниць. Кожну родину, кожен рід торкнулося її відлуння, усім нам є що пригадати, є кого пом’янути і, звичайно, пишатися героїзмом та відвагою наших дідів та прадідів.
Один з моїх дідусів так і залишився «зниклим безвісти». Ниє серце, розуміючи, що десь далеко покоїться прах його, так і не повернувшись на рідну землю. Інший дідусь прожив своє життя з осколком у нозі, нестерпний біль нагадував йому ті події далекої війни. Щоночі він постогнував, мабуть, йому снилася війна.
Не старіють душею ветерани! Так, але час бере своє, життя людини не вічне. Вони йдуть від нас, залишаючи неабиякий слід по собі. Про них не можна сказати «Що жив, то й даром».
Ще ніби зовсім недавно під час параду Перемоги у кожному місті йшли вони з медалями, дехто соромлячись своїх нагород, серед нас у колоні, а тепер залишилися вже одиниці, а решта – тільки з портретів дивляться на юнь сьогоднішню мудрими, вистражданими очима. І немов промовляють: «Бережіть мир на цій землі – це найдорожче, що може бути у людини!».
Олена Кресс, м. Семенівка
Святкування Дня Перемоги у Семенівці, 2014 рік. Фото М. Волка з фотоархіву нашого сайту
|
-->
