 Тичина – чернігівець, чиї уродини відзначаємо в січні, був, без сумніву, непересічною особистістю свого часу. І хоч із часом червона большевицька ідеологія змусила його відступити зі свого шляху, він залишається й залишатиметься однією з найяскравіших зір в українському поетичному зореколі. Звісно, не будемо брати до уваги ані першу збірку «Сонячні клярнети», у яких автор радо вітав українську революцію, ані ганебних текстів зі збірки «Партія веде», де, як визнавав сам Тичина, «я був не я»... Ця рефлексія присвячена геніяльним полотнам збірки «Замість сонетів і октав», яка була написана у кривавий час, розбурханий революціями.
Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!
(Замість сонетів і октав).
Павло Тичина
«Шовіністичне»
Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки, приказують:
- Ну хай же вам Бог посилає... та щоб ми ще не раз на вашій землі пироги їли.
А ми, позиваючи сусіда за межу, одказуємо:
- Дай, Боже, дай...
Іноді так: небо ясне, а вода з стріх капле.
Ця поезія написана у пошуці поетом нових форм, закамуфльована й непроста. Проте за штрихами сюжету, наявних у п’ятьох рядках, прослідковуємо політичну візію Павла Григоровича Тичини: нам, українцям, простіше подати руку чужинцеві-ворогу, аніж рідному близькому сусідові… А призводить все це до води, яка крапле зі стріх попри ясне небо. Призводить усе це до Крут, Биківні, «червоного ренесансу»… Маріюполя, Дебальцева…
«Іспит»
Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, колоші закачали...
- ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!
Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне.
А навколо злидні - як гудина, як гич! А навколо землі, столочена, руда...
Тут ходив Сковорода.
Давно відомі мотиви. «По московському показу і заговорили», «доки німець покаже й історію нам нашу історію» -- усе це є й у Тичини... Із приходом української влади поет пов’язує початок любови до землі. І ніяким чином не мусить панувати тут ворог, адже український народ має своє опертя, свою культуру… Серед якої найвеличнішою постаттю Тичина бачить Григорія Савича.
«Антистрофа»
Найглибший, найвеличніший і разом з тим найпростіший зміст, укладений на двох-трьох нотах, - оце й є справжній гімн.
Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне "Христос Воскрес".
Не вірш, а невірш, подих. Те, що вибулькало з нутрощів. Прагнення до гігантоманії й графоманії – біда всіх покоління. Замість змісту – форма, замість суті – ганебні ерзаці. Кажуть, таїна слова криється в мовчанні. Дійсно. Аж ніяк не треба гриміти зв’язкою металевих слів, коли можна потрясти душу словом-двома. Хоча, найпевніше, ідеться не просто про Слово як найсуттєвішу субстанцію невидимого – Душі, а й щось інше…
«Антистрофа»
Праві йдуть назад, але голову намагаються держати вперед.
Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад.
Як не хваліть учення Христа, а все-таки й він на ослах їздив і приймав осанну.
«На два українця знайдуться три гетьмани». Знайоме. Хтось за правих, хтось – за лівих, хтось за центристів. Але усі: і «праві», і «ліві», і «центристи» забули, що вони – українські партії!
«Хтось скаже»
Крапнув щось дощ - і всі асфальти у висипному тифі...
Молодий новеліст: - не хочу, не можу писати! Місто гнітить, життя нервує.
Я мовчав. Поблизу десь бомба...
Якби отак, знаєте, на село. Скупатись, по росі походити.
"Бий саботажника!" - прочитав я на 'дному з плакатів.
А за нами старчихи, простягаючи руки.
Село – сконденсований символ чистого, дореволюційного (досовєцького) часу, де можна ходити по росі, а не по коліна в крові містом, яке гнітить і де вибухають бомби.
«Бий саботажника!»
Але хіба праця – не свято, яке потребує відповідної атмосфери, а не пахощів трупів?.. Він мовчить. Він – теж саботажник.
Дощ – споконвічний символ очищення – змиє його гріхи, коли це буде горобина ніч, а не «крапля»…
«Найвища сила»
- Одягайсь на розстріл! - крикнув хтось і постукав двері.
Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А над усім містом велизечний рояль грав...
І зрозумів я - настав Великдень.
Тоді не питали – одразу стріляли.
Але він – не Месія на Голготі і не поспішає обирати смерть як безсмертя. Він, прокинувшись, задумався.
Він завис між небом, яке зеленіло і добрішало, і землею, де панує вітер-буревій і грає рояль. Рояль, напевно, закінчує Реквієм Моцарта.
Що обрати?! Або інакше: що обере?
«Антистрофа»
Аероплани й усе довершенство техніки - до чого це, коли люди одне другому в вічі не дивляться?
Не хватайте озлоблених у тюрми: вони самі собі тюрма. <.p>
Університет, музеї й бібліотеки не дадуть того, що можуть дати карі,
сірі,
блакитні...
Чи не про нас? Смайлик у телефоні, кинуте слово – сварки, любов, Кохання, муки… А очі? Це перший тип.
А другий – ідуть у працю, копаються в архівах, читають, прагнуть знайти Її очі в книзі, серед інших але… Дзуськи! «Не дадуть того, що можуть дати карі, сірі, блакитні...»
Знаходиш Твої осяйні очі в тої, волоссячко сонцепромінне – у тої, посмішку Джоконди – у тої… І всіх «тих» любиш, а тебе кохаєш – у стократ більше.
І перші й другі – утрачені й забуті створили власну тюрму. І код від їхньої душі (а отже й вічного благоденствія) навіки втрачено. Де ще є такі найсуворіші тюрми?
«Терор»
Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала: убивати гріх! - на ранок з простреленою головою. Й собаки за тіло на смітнику гризуться.
Лежи, не прокидайся, моя мати!
Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?
- не прокидайся, мати...
Жорстокий естетизме! - й коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла? -
Звір звіра їсть.
Мотиви Хвильового. «Я – чекіст, але я і людина»…
І тут уже жодного натяку ані на комуністів, ані на петлюрівців, ані на денікінців… Для Тичини головне – ідеї гуманізму, які він ставить понад політичні ярлики…
Поезія, яка не потребує коментування. Про ідеали й методи їх досягнення.
Звичайна біблійна істина, яку досі не сприйняло дурнувате людство (ми!). То чи треба нам Сковорода, Ніцше, Шпенглер, Фіхте, коли ми не осягнули читанки?!
Далі буде…
Левченко Ілля Костянтинович
| 
-->
