Боже, Єдиний, Великий, Неньку-Вкраїну храни,
 Волі та Правди промінням Ти її освіти.
Силою Знання Звичаю люд український зміцни.
В чистій любові до краю Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже, Єдиний, Неньку-Вкраїну храни,
Всі Свої ласки-щедроти Ти на неї зверни.
Дай людям Волю, дай людям Долю,
Дай Доброго Світа,
Щастя, дай, Боже, Здоров'я і многая, многая літа!
Олександр Кониський
Ці слова належать українському перекладачеві, письменнику, видавцеві, лексикографу, педагогові й громадському діячеві, адвокату Олексадрові Кониському, народженому в селі Переходівка, що на Чернігівщині.
Олександр Якович – унікальна особистість доби українського відродження; він твердив, що саме розвиток української мови та освіти має грати першу скрипку в процесі консолідації української нації. Та й поняття української нації він ототожнював із процесом згуртування західноукраїнських і наддніпрянських земель. Цю ідею в подальшому розвинули Юліан Бачинський, котрий у праці «Україна irredenta» уперше вмотивував необхідність згуртування українців по два боки Дніпра, Іван Франко, а потім і покоління «тарасівців» (Братства тарасівців, утвореного 1892 (за Липою – 1893) року), котрі обґрунтовували єдність українських земель в етнографічних межах (Іван Франко (!) назвав книжку філософією, «що суперечить здоровому глузду», але еволюція Франка як політика – дискурс окремої статті).
На думку Дяченко Ольги, «у нього [Кониського – прим. моя] було відчуття власної провини стосовно відірваності інтелігенції від народу і за його неосвіченість. О.Я. Кониський рішуче розходився з тією молоддю, яка «йшла у народ» з революційними прокламаціями та закликала до соціальної революції. Протягом усього життя громадський діяч відстоював програму культурно-освітньої діяльності, і не сходив з позицій українофільства та ліберального народолюбства».
Але вимогливий до себе той, хто вимогливий і до інших. Олександр Кониський, опріч того, що критикував козацьку старшину, яка швидко зросійщувалася (хоч це питання – дискурс окремої публікації), убачав можливість єднання України лише за умови згуртування всіх верств населення. Поряд із цим Кониський уступив в ідеологічний конфлікт із Драгомановим: «Громадський діяч розумів, що завдяки М. Драгоманову, його діяльності, українська націологічна думка подолала традиції загумінковості і вийшла на європейську арену. Однак його (тобто М. Драгоманова) захоплення панівними в тодішній Європі соціалістичними поглядами, на думку О. Кониського, призвело б до висновків, втілення яких у Російській імперії мало б згубний вплив на долю української нації. Він був упевнений, що драгоманівська концепція обласної автономії на практиці не сприяла б розв’язанню українського питання» (цит. за Дяченко О. В.). Ви уявляєте, галичанин Франко піддався спокусливим ідеям Драгоманова, а наддніпрянець Кониський – ні?! Становлення ж поглядів Олександра Яковича було тернистим і непростим. Він же обстоював суто культурницьку (не критикуватимемо, а згадаймо, що це – ХІХ ст.!) окремішність української нації від російської, польської та німецької.
Саме з ініціативи О. Кониського було створено Літературно товариство ім. Т. Шевченка (1873), яке за 9 років реорганізовано в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Перші роки діяльності Товариства пройшли в умовах жорсткої конкуренції з галицькими москвофілами, частка яких у національному русі помітно зросла після Весни народів 1848-1849 рр., оскільки представники москвофільського руху обстоювали ідею єдності галицьких та наддніпрянських українців та їхньої окремішності від поляків та росіян. Першим зреалізованим завданням для Товариства було заснування власної друкарні, яка видавала книжки справжньою народною українською мовою на противагу до друкарні Ставропігійського інституту, що друкувала т. зв. «язичієм». За період від створення товариства до реорганізації його у наукове (1873–1892) було видано лише більше 20 книг, видавалися регулярні часописи «Правда» та «Зоря». Після реорганізації в НТШ було створено три секції (історично-філософська, філологічна, математично-природописно-лікарська).
На початку 1890х років О. Кониський прибув до Галичини, аби налагодити стосунки з поляками: почалася так звана «нова ера», що засвідчила обопільну україно-польську угоду, яка діяла не дуже довго, адже українці й поляки на той час були непримиренними ворогами (згадайте Шевченкове: «Польща впала – та й нас задавила», почуття непримиренності до ворога було таким сильним, що саме українець Олександр Безбородько чи не найбільше долучився до знищення Речі Посполитої).
Від кінця 1920-х років твори Кониського в СРСР знаходились під забороною (за винятком кількох поезій), а радянське літературознавство відносило його до «націоналістів». Певна «реабілітація» Кониського відбулася у 80-их роках ХХ ст., а в Києві 1990 перевидано його монографію «Тарас Шевченко-Грушівський».
А тепер скажіть: хто з Вас знав, що цей чоловік – наш земляк?
Левченко Ілля
|
-->
