 Ось і дочекалися… Сипонуло з неба кусками подертими ватними… тихо падає, заспокійливо накриває холодні дахи, авто, чіпляється за розгалуження гілок, затримується на проводах… Знявся ворон, полетів, збираючи крилами білу вату, здригнувся в польоті від її пронизливо-лагідних доторків, швиденько спустився донизу, сів на кілок старої огорожі – злякався…
Кожного року бачимо одну й ту саму картину – лапатий сніг повільно падає на землю, подекуди всотуючись у її темні губи, з боку вулиці лягає товстим шаром на підвіконня… я відчиняю навстіж вікно, простягаю долоню, відчуваю холодні цілунки… Чому щоразу це відбувається як уперше, ніколи не набридає, а навпаки – зачудовує, запрошує дослухатись до найтонших, найпотаємніших небесних звуків?..
|
-->
