Автор Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №3 (1654), 18 січня 2018 року. Джерело - gorod.cn.ua
14-річна Катерина, 6-річний Дмитрик, 5-річна Ліза, 4-річна Віка і 3-річна Ліля з Машевого Семенівського району — всі Калінічі. Тільки Діма та Ліля — Петрович і Петрівна, а решта дівчат Едуардівни. І це не зведені чи двоюрідні брати і сестри, а тітки і племінники. Усі чорняві, круглолиці, симпатичні, особливо дівчата схожі одна на одну. Катя, Ліза та Віка — доньки 40-річної Наталії Калініч. А Дмитрик та Ліля — онуки Наташі і діти її найстаршої доньки 23-річної Юлі.
Обидві жінки заміжні за рідними братами, 30-річним Едуардом та 25-річним Петром Калінічами. Як поставити разом — наче сестри. Маленькі, худенькі.
Жіноча половина великої сім’ї Калініч: мама та бабуся Наталія Калініч (зліва) з молодшими доньками Лізою і Вікою (ліворуч), найстаршою Юлею (праворуч від Наталії) та онуками Дмитриком і Лілею (крайні праворуч)
Живуть Калінічі дружно. Наталія та Едуард більше трьох років тому купили хату. Юля з Петею та дітьми мешкають окремо. Та малеча зазвичай грається укупі.
Напередодні Різдва жінки принесли додому дві сумки із подарунковими коробками, в яких цукерки. їх чоловіки працюють на місцевому підприємстві різноробами. Наталія — дояркою. Та й Юля без роботи не сидить.
— Сподіватись немає на кого. Треба дітей та онуків піднімати. У хаті ремонт робити. Вікна пластикові поставили, машинку пральну купили. Але ще ого-го скільки всього треба.
Доля Наталію не балувала. Історія гідна серіалу. Та про все розповідає спокійно, на життя не скаржиться.
— Я родом з Омської області (Росія), — розповідає Наталія. — Батько все хорошого життя шукав. їздили по світу. Так і потрапили в Чорнобиль на роботу. А там — машевці. І давай до себе у село звати. Кажуть, добре у них, навіть газ проведений. Переїхали у село. Тут і осіли. Батько потім кинув нас, повернувся у Росію. Мені тоді 15 було, а брату 18 років. Та його вже і немає. Перед Новим роком помер. І мами вже рік як не стало.
У 17 я народила Юлю. Хлопець зробив дитину, а мене покинув. І я, і Юля, доки заміж не повиходили, були Гульмирови. Ростила її сама.
А потім зійшлися з Едиком.
— Він тоді, мабуть, ще школярем був.
— Ми вже 15 років разом. Був дорослий не по роках. Школу покинув. Працювати пішов. Хотілося самостійного життя.
— Де ви познайомились?
— Дружили ми з його матір’ю. Вони якраз з Лизунівки (Новогород-Сіверський район) переїхали. А потім і з чоловіком майбутнім знатися стали.
— Так подруга на вас не ображалась, що сина звабили?
— Було спочатку всяке. Не дуже їй наші стосунки подобались. Та потім я завагітніла. Усі змирились.
— Яку вас з вітчимом стосунки складались? — запитую у Юлі.
— Усе нормально було. Мама нас обох сварила, бо дуріли з ним постійно. Шо у мене детство в голові, шо у нього.
— Ви зустрічались з Петром і завагітніли рано. Не боялись про свою вагітність сказати?
— Зовсім ні. У нас повне взаєморозуміння і довіра.
— Ми наче подруги. Секретами, радощами, проблемами ділимось, — додає Наталія.
— Зазвичай мами донькам допомагають дітей няньчити. А ви удвох з візочками ходили.
— Це так. Кожен своїх глядів, — усміхаються. — Зараз уже підросли, то граються разом. їм укупі веселіше. А Катя, найстаршенька, глядить менших. Не завжди й хоче, свариться, але куди діватись.
— Як треба, мама мені допомагає, як їй треба, то до мене звертається.
— Дітвора знає, що вони племінники, дяді, тьоті між собою?
— Що родичі, знають, та ще малі, особливо на це увагу не звертають.
|
-->
