Голодомор... Одна з найбільших трагедій у історії України. Голодомор 1932-1933 років — це глибока рана в душі українського народу. Скільки болю, мук, жаху, брехні зазнав наш народ. Духовно-моральний стан сучасного українського суспільства свідчить про те, що голодомор був засобом для винищення, упокорення всього українського селянства, насадження йому бездуховності та німої рабської покори. Вороги спочатку нищили душу народу, внутрішні храми людей, а згодом духовні храми — християнські святині.
Вашій увазі, шановні читачі, деякі фрагменти з книги "Забуттю не підлягає", виданій у 2008 році, у якій викладені спогади та факти трагічних подій 1932-1933 років з вуст очевидців.
 Фахівцями з Семенівки була проведена значна робота по пошуку інформації, матеріалів, документів, які б свідчили про Голодомор 1932-1933 років на території Семенівського району. Було організовано збір свідчень очевидців Голодомору 1932-1933 років по населених пунктах району. 18 пошукових груп зібрали свідчення 1600 жителів району - свідків тих днів. Завершено складання списків осіб, які постраждали від Голодомору 1932-1933 років.
Станом на 01.10.2008 року таких людей в районі 2198 жителів. За даними опитування свідків встановлено 220 імен людей, які померли від Голодомору 1932-1933 років.
Від Голодомору постраждали жителі всіх населених пунктів району. Спогади свідківв тих подій жахливі. Як приклад, у книзі приведені свідчення жителів, зібрані Комар Т. М. - вчителем історії Семенівської ЗОШ № 3 та її учнями - членами гуртка "Пошук", учнями Семенівської гімназії № 2 та їх керівником - Бичковою Л. В., учнями Леонівської ЗОШ І-ІІ ст. та їх керівником - Курган О. М., учнями Семенівської ЗОШ № 1 та їх керівником Гребінник О. І,, учнями Хотіївської ЗОШ І-ІІ ст. та їх керівником Сенько І. А., учнями Радомської ЗОШ І-ІІІ ст. та їх керівником Ніцук О. М.
Факти про Голодомор 1932-1933 років на Семенівщині наводяться в статті журналіста районної газети "Життя Семенівщини" О. В. Назаренко "Окаянные дни", жителя м. Семенівки Д. Єрьоми "Между жизнью и смертью" (стаття опублікована в газеті від 18.05.1993 року, - прим. адміністрації сайту).
Негативні демографічні наслідки Голодомору 1932-1933 років відчуваються на сучасній демографічній ситуації у Семенівському районі Чернігівської області. Певною мірою цю негативну динаміку можна прослідкувати на прикладі районного центру - міста Семенівки. Якщо у 1914 році в Семенівці, за даними історичних документів, населення складало 19843 людини, то станом на 01.01.2008 року в Семенівці лише 8700 жителів. Тобто менше ніж за 100 років, внаслідок різних причин, в тому числі і довготривалих наслідків голодомору, населення райцентру скоротилося більше, ніж у два рази.
В 2007 році, з метою вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в місті Семенівка та інших населених пунктах Семенівського району, були встановлені пам'ятні знаки, зібрані спогади свідків тих подій, оформлені тематичні виставки в районному музеї, в біліотеках та школах району.
Робота по вшануванню пам'яті загиблих в роки Голодомору 1932-1933 років продовжується.
СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ ГОЛОДОМОРУ НА СЕМЕНІВЩИНІ
(вибірково)
*** *** ***
Салімон Ганна Іллівна,
1918 р.н., м. Семенівка
У голодомор їли польові квіти (білу конюшину), халупки з картоплі, робили з них млинці. Ходили в с. Кути збирати опеньки, але це тільки восени. Батько шив чоботи і ходив їх продавати за 10 фунтів зерна. Мати робила горщики, а дочці пошила полотняну сорочку, щоб було в чому ходити до м. Шостки продавати і купляти на виручені гроші харчів.
*** *** ***
Шкурат Олександра Петрівна,
1936 р.н., м. Семенівка
... Про голод мені розповідала мати, що коли вона жила на вулиці Комінтерна, то по ній було страшно ходити. Під парканами, під хатами лежали люди, худі, голі. Ще вона розповідала, що в неї була сусідка з двома дітьми, яка вижила завдяки тому, що їла конюшину, листя липи і кропиву, а діти померли. Коли люди зайшли до хати, то побачили, що вони лежали з обсмоктаними до кісток пальцями. А їх мати кудись втекла.
І ще на вулиці Комсомольській жила жінка з двома дітьми - близнюками, вона померла, а діти залишилися живі. Коли прийшли люди, то побачили, що вони сиділи біля своєї мертвої матері і їли черв'яків, що в ній завелися. Чоловіки їздили на конях і збирали мерців, складали їх на вози і везли на кладовище, де ховали без трун, а інколи і в загальних ямах...
*** *** ***
Горіла Матрона Іванівна,
1923 р.н., м. Семенівка
... В нашій родині було троє дітей і батьки. Корови не тримали, а ростили свиней. Радянська влада забрала все: свиней повитягували з кошари, зерно відібрали, сіль. Хто не віддіавав - били, мучили, навіть вішали. Треба було виживати. У нас жило десь з десяток котів. Почали їх різати і їсти. Притягували іноді трупи коней чи корів з полів, ховали і теж іли. Іноді вдавалося знайти декілька колосків на полі. Робили муку з зернят і пекли коржики. Збирали гнилу картоплю, відчищали від хробаків і варили або пекли. Одного разу я разом з іншими дітьми з'їла сирої зеленої картоплі, і через чотири дні в мене затекло око. З того часу я й осліпла на нього. А сусіди наші мали десятьох дітей. Скрута була страшна, пухли від голоду. Тож батько зарізав наймолодшого сина і нагодував інших дітей..."
*** *** ***
Тимощенко Геннадій Іванович,
1926 р.н., с. Погорільці,
Семенівський район
1932-1933 роки мені врізалися в пам'ять. Був дуже великий голод.
На мою думку причини голоду були такі: коли відбулася революція 1917 року, здійснилася мрія селян - їм дали землю. Хто вмів і хотів працювати на землі, досягли великих успіхів. Були, начебто, неписані змагання між селянами - кожен хотів показати, що він працює не гірше за сусіда. Таким чином, з'явилися дуже заможні сім'ї. У нашому селі були кулаки, середняки і бідняки. Бідняками були ті, хто не хотів працювати на землі.
Потім з'явилося таке поняття як "колективізація" - влада хотіла всіх зрівняти.
Були непомірні податки на господарство. Селяни не могли платити, ставали боржниками перед державою. Потім описували господарство селян і відбирали нажите, вирощене в полі. Робила це місцева влада. У сільській раді формувались бригади, ходили з залізними палицями для пошуку зерна в землі, бригади формувалися з місцевих бідняків, їм видавалася зброя. Приховати щось було практично неможливо, всі про свіх все знали. Мета цієї акції була такою: заставити людей віддіати все нажите державі і йти працювати у колгосп. Люди добровільно йти в колгосп не хотіли, бо треба було віддати землю, худобу, все те, що наживалося своїм трудом. Селяни завжди хотіли мати приватне господарство і працювати на себе. Мій дід був "прогресивним", він одразу захотів піти до колгоспу, а мій батько і дядько були проти. Я добре пам'ятаю, які сварки були вдома.
1932 рік...
Люди почали помирати з голоду особливо навесні. У кого було слабше здоров'я - помирали швидше.
Були такі, що й не голодували, це ті, хто мав якусь ремісницьку спеціальність - чоботарі, швачки, пічники. Такі люди виживали, якщо не потрапляли на список "кулаків".
Люди в селі як могли, так і виживали: збирали мерзлу картоплю в полях; відстрілювали галок, навесні їли листя липи.
Було ще таке поняття - торгсін - це такі магазини. У кого було золото чи срібло, можна було його обміняти на продукти. Мій дід дістав золотий ланцюжок і у торгсині обміняв його на швейну машинку, невістка була швачкою.
Дуже багато померло людей навесні 1933 року. Мого діда брат пішов у поле, щоб знайти щось їстивне, там і помер. Жителів села, що померли від голоду, хоронили на кладовищі разом з усіма, окремого місця не було.
Страшні були часи...
А винна в усьому, на мою думку, політика тих часів, а саме - "колективізація". Потрібно було її впроваджувати не так швидко. Провести роз'яснювальну роботу, щоб люди знали, що то буде за організація. Засухи не пам'ятаю, хто хотів і вмів працювати, завжди мав урожай.
*** *** ***
Костикова Ганна Василівна,
1920 р.н., м. Семенівка
"... Сім'я у нас була велика: п'ятеро дітей, дві бабусі, бітько і мати. Батько був тесля, тому ми не бідували. Тримали корову, коня, до десятка овець. Але невдовзі прийшли радянські люди і почали все забирати. Батько не віддавав, тоді й йому пригрозили Сибіром. А на кого ж таку родину велику покинути?? Довелося віддати коня і овець та вступити до колгоспу. Тоді й почалися злидні. На все життя запам'ятала я смак вимоченого люпину. Мати замочувала насіння люпину у великому кориті, а ми прямо жменями зачерпували і їли...
*** *** ***
Сукліта Іван Лазарович, 1927 р.н. та
Сукліта Ганна Власівна, 1923 р.н.
с. Радомка Семенівського району
Сім'я Івана Лазаровича та Галини Власівни добре пам'ятає роки Голодомору. Вони згадують: "У селі ходили бригади чоловіків та збирали зерно. Збирали все. Казали, що хліб треба державі, а остачу звозили в пункти здачі продовольства. Возили туди, де тепер дитсадок, була там велика будівля, куди звозили все зерно. Були випадки, що дуже бідним і здавати було нічного. А навесні забрали все зерно і картоплю в колгосп. Дома садили картопляним лушпинням.
Рвали з липи листя, сушили і пекли пампушки. У кого хоч трошки чогось було, а більшість були голодні.
За кладовищем посіяли ячмінь (там було колгоспне поле). Тих, хто ходив туди по колоски, ловили, били, наказували.
"Молоді люди виїжджали на заробітки, а ті, хто залишався, жили дуже скрутно. Ходили в ліс, збирали листя липи, сушили, м'яли, пекли пампушки. Сушили жолуді, мололи, з них пекли хліб. Він був чорний, але за листя кращий. А також пекли хліб з гречаних висівок. Аби вижити варили лободу, снитку, добавляли хто що міг.
Скрізь були сторожі, якщо "вкрадеш" на полі колосок, ловили, били, всім показували. Страшне було лихо... І хто вижив, а хто помер...".
*** *** ***
Сенченко Іван Іванович,
1920 р.н., с. Іванівка, Семенівський район
Підготовку до штучного голоду 1932-1933 років пам'ятаю дуже добре. У серпні місяці в колгоспах (Іванівка, Східне, Зелений Гай, Ракути) проходив збір врожаю. В коморах залишали тільки те, ща навесні буде потрібне на насіння. Весь урожай, зібраний на полях, забирали відразу і вивозили, нічого не залишаючи людям на проживання.
У мого батька було індивідуальне господарство (або індус), сім'я була велика (12 душ) із них 10 дітей. Міліціонер, голова колгоспу, голова сільради мобілізували гужовий транспорт на конюшні і забрали у нас врожай прямо з поля в копицях. Я і сестра моя, будучи ще дітьми, відпрацьовували по 100 трудоднів за те, що нам обмолотили зерно.
З осені назбирали трохи проса, картоплі. Батько змайстрував дерев'яну ступу, у якій товкли зерно. Мати варила рідесеньку похльобку, забілювала молоком (у нас у господарстві була корова), ми обсідали миски по колу і сьорбали цей так званий "суп". Ми були такі худесенькі, самі шкіра та кістки.
Люди пухли від голоду і помирали. Один чоловік у нас був, не пам'ятаю його прізвища, так він вип'є склянку керосину, щоб не відчувати сильного голоду і цілий день працює. Найтяжче становище було в сім'ях, де діти були ще зовсім маленькі. У сім'ї Ракути Галі (нині вже покійної) батько і мати опухли від голоду і помирали. Дівчинка пішла до голови колгоспу, просила врятувати їх. Та голова колгоспу не міг їм допомогти, бо влада посадила б його до в'язниці. Бухгалтер колгоспу Сенько Ігнат Денисович повів її до себе додому, його дружина дала дівчинці буханець хліба. Цілуючи хліб Галя прибігла додому і таким врятувала сім'ю. Страждали від голоду всі, а особливо маленькі діти, вони не розуміли цього (чому ж у хаті нема чого їсти). Навесні становище погіршилось.
Далі веде розмову Віра Іванівна - дружина. Будь-яку шкіру тварини смалили, обдирали, тобто позбавляли шерсті, і варили з неї бульйон. Біля колгоспних буртів збирали гнилу картоплю, терли, змивали водою у посудині, а на дні осідав крохмаль. З нього і пекли деруни (млинці). А ще ходили до лісу, рвали бруньки липи, клену, копали корінці, щоб зварити якусь похльобку.
*** *** ***
Ковбун Марія Мартинівна,
1918 р.н., с. Миколаївка,
Семенівський район
Голод 1932-1933 років я пам'ятаю. Спеціально організовані бригади по 5-6 чоловік забирали врожай, ходили "свої". Пригадую, сусідка Настя навколішки ставала, плакала, та все одно повитягала все. Документів ніяких не показували та ми й рота боялися відкрити, такі були залякані. Це все робилось для того, щоб примусити жителів вступати до колгоспів.
Приховати нічого було не можна, усе на виду було. Забирали не тільки продукти, а інші речі - одяг, рушники, худобу тощо.
Людям, що не опиралися і пішли до колгоспу, давали трішки їжі. Так, у косовицю кухар варив і роздавав обід. Косарі додому не ходили, там і жили, доки не покосять. А додому нічого не давали. Заборонялось збирати залишки врожаю на колгоспних полях, сторожі стояли на варті вдень і вночі.
Люди почали помирати від голоду навесні 1933 року.
У першу чергу помирали діти. Колгосп трохи допомагав прокормитись, але того не вистачало. Голодували у селі всі, а вижили ті, хто вступив до колгоспу. Допомогти один одном люди не могли. Бо всі були в однаковому становищі. Виживали...
Рвали кропиву, лободу, клівер, щавель, їли листя липи, коріння кульбаби.
Пам'ятаю, у мого чоловіка троє братів дітьми померло, ще в нас сусідка біла вагітна, Проня Байдалина, від голоду не змогла народити, то їй у домовину пелюшки поклали.
Ховали померлих від голоду на загальному кладовищі. На "проводи" чи "гробки" цих людей згадують, пам'ятають. А сучасна молодь про голод 1932-1933 р.р. знає небагато, бо ніхто не розказує. Звикли всі до бід, та й людей, хто буде пам'ятати залишилось дуже мало. На мою думку винною у смерті багатьох людей була тодішня влада.
*** *** ***
Рощина Антоніна Родіонівна,
1926 р.н., м. Семенівка
… Мені розповідала мати, що їли листя з липи. Малі діти їли траву і від цього помирали, як і її трирічний брат. Їхня родина мала корову, але молока вона давала мало, бо була голодна. Люди їли гнилу картоплю, яка залишилась з осені на городах, їх врятувало те, що батько працював у колгоспі і приносив трохи попоїсти…
*** *** ***
Хулап Тамара Іванівна,
1926 р.н., м. Семенівка
… Батько працював на лісоскладі і заробляв трохи хліба, мати ходила по людях у заробітки. Нашій родині, в якій було троє дітей і прадід - іінвалід без однієї ноги, допомагала вижити корова, яка була для нас годувальницею. В нашій сім’ї помер тільки менший брат. А от у родині, яка жила по сусідству, померли всі троє її членів, їх закопали у своєму ж садку…
*** *** ***
Шостак Ксенія Єфимівна,
1925 р.н., м. Семенівка
… Я мала трьох сестер. Наша сім’я вижила під час голоду тільки тому, що мати ходила до Росії і приносила картоплю, а батько працював у колгоспі і приносив просо та овес. Наші сусіди з обох сторін померли від голоду, більше десяти чоловік…
*** *** ***
У одному з документів (надрукований у вищезазначеному виданні, додаток № 4 – «№ 648 Відозва українських соціалістичних партій до соціалістичних організацій усіх країн»), що датований вереснем 1933 року зазначено наступне:
«стверджуємо, що одинокою й очевидною причиною голоду на Радянській Україні є бездоглядний економічний визиск українського народу більшовицькою диктатурою, яка вважає Україну за свою колонію». Рік-річно вивозить вона мільйони тонн збіжжя або до центральної Росії, для прохарчування уважніших робітничих осередків, армії й черезвичайки, або вивозить по демпінгових цінах за кордон для роздобуття валюти. Комуністична влада затаює факт голоду на Україні, робить це не лише тому, що цього вимагає престиж диктатури, але щоби й на будуче експлуатувати вихолоджену, колективізаційними експериментами знищену країну.
Але в парі навіть з цим ми є свідками нечуваного політичного терору. Навіть ілюзорична самостійність України сьогодні не існує. Деякі українські комісаріати покасовано, свідомих українців-комуністів заступається російськими комуністами, українську культуру й науку піддано під строгий поліційний режим. Очевидно, що цього роду колоніальний визиск і централістично-політичний терор над трудовим населенням України викликує велике невдоволення й спроби опору, але ті спроби більшовицька влада задавлює насильно, виселюючи цілі місцевості на Сибір, або до концентраційних таборів на Соловках над Крижаним Океаном.
Ця політика більшовицької Москви мусила врешті викликати невдоволення навіть серед провідних комуністичних діячів української національності. Але й їх не пощадив терор московської диктатури. Прийшли масові арешти, висилки, і навіть розстріли. Арештовано бувшого народного комісара Шумського, розстріляно Конара та інших.
У цій атмосфері, оплюгавлений, збезчещений, для більшого ефекту провокаторські заплямований тавром фашиста й шпіона, покінчив самогубством заступник голови народних комісарів, комісар освіти М. Скрипник. Згинув на знак протесту проти потоптання теперішньою сталінівською бюрократією всіх тих засад, на яких спиралася конституція Радянського Союзу, проти імперіалістичного походу Москви на Україну. Ця сама протиукраїнська політика загнала в могилу найбільшого пролетарського письменника України М. Хвильового.
Україна переживає важкі хвилини. У цвинтарище перемінилася ця найбільше плодюча країна Європи, й звідти долітають до нас плач і стогін визискуваних і катованих. В більшовицьких в’язницях томляться тисячі українських соціалістів. У цю важку хвилину український народ, народ робітників і селян, не може не ждати від кого помочі, як лише від соціалістичних партій усіх народів та від противників всякого поневолення й визиску.
Ми, українські соціалісти, протестуємо перед цілим культурним світом проти варварського винищування українського трудового народу більшовицькою диктатурою, проти топтання тих прав, які цей трудовий народ шляхом довгої революційної боротьби собі виборов, протестуємо проти арештовань та знущань, жадаємо негайної амністії для політичних в’язнів і взиваємо Вас, товариші, щоби й Ви прилучилися до нашого протесту.
Товариші! Протестуйте проти вивозу харчових продуктів з Радянської України, якої населення голодує!
Пятнуйте політику винищування голодом і терором українського населення, яку планово проводить на Радянській Україні комуністична партія.
Хай живе воля! Хай живе вільне право на самоозначення всіх поневолених народів! Хай живе соціалізм!
Львів, в серпні 1933 р.
За закордонну делегацію Української соціал-демократичної робітничої партії: Ісаак Мазепа, Панас Феденко.
За Українську соціал-демократичну партію: Лев Ганкевич, Іван Квасниця.
За Украхнську соціал-радикальну партію: Іван Макух, Матвій Стахів.
Українська суспільно-політична думка ХХ ст. – 1983. – Т. 2 – С 354-356"
До речі, про нашого земляка, І. П. Мазепу, згаданого у цьому документі, можна почитати тут:
Ісаак Прохорович Мазепа — наш земляк, український політичний і державний діяч
|
-->
