«Життя людини – то і є Історія». Бо й справді людина, про яку йдеться мова, була свідком великих зрушень та перемін в історії нашої країни: це і воєнне лихоліття, й повоєнна розруха, і величезні економічні зрушення, і так звана «перебудова», і, врешті-решт, здобуття незалежності України... Цей очерк про вчителя Семенівської гімназії № 2 Помаз Лідію Семенівну.
Учительська праця здається звичною й буденною: діти приходять на урок за розкладом, з'являється вчитель, щось пояснює, навчає, далі наступний урок з іншим учителем. Але бувають такі уроки й такі вчителі, про яких завжди пам'ятаєш і дякуєш за науку.
Дорошко (Помаз) Лідія Семенівна, 18.11.1933 р.н. Народилась у с. Поляковка Новгород-Миколаївського району Сталінградської області в родині службовця. У 1936 році разом з батьками переїхала до смт. Холми.
До війни її батько працював у будвідділі, мати - домогосподарка. У 1943 році пішла до школи, яку закінчила у 1952 році. Потім здобувала вищу освіту в Ніжинскому державному педагогічному інституті ім. М.В.Гоголя на історико - філологічному факультеті. Закінчила інтитут у 1956 році за фахом - учитель російської мови та літератури.
Відтоді і почалась довга вчительська праця. Спочатку у Шептаківській середній школі Новгород - Сіверського району, потім у Радомській середній школі, потім завучем у Білошицько-Слобідській 8-річній школі Холминського р-ну. Паралельно реалізувала себе у громадській діяльності, працюючи інструктором по школах Холминського РК ЛКСМу, секретарем первинної комсомольської організації, а також агітатором та пропагандистом комсомольської політосвіти.
З 1974 року по 1989 рік працювала учителем російської мови та літератури у СШ №2 ім. В.В.Воровського (нині - Семенівська гімназія №2). Звідти і пішла на пенсію. У 1988 році їй присвоєно звання "Старший учитель".
Кажуть, що доля вчителя – одна з найважчих. І воно дійсно так.. Адже, щоб ним стати, слід перш за все мати велике серце та безмежну любов до дітей. Такі якості були притаманні Лідії Семенівні. Нажаль, серце цієї людини і великого педагога перестало битися 08.12.2014 року.
Коли в повітрі лунає слово «вчитель», мимоволі уявляєш собі жінку, волосся якої злегка помережане срібними павутинками. І мимоволі згадуєш вірш Андрія Дєментьєва:
Не смейте забывать учителей.
Они о нас тревожатся и помнят.
И в тишине задумавшихся комнат
ждут наших возвращений и вестей.
Им не хватает этих встреч нечастых .
И, сколько бы ни миновало лет,
слагается учительское счастье
из наших ученических побед.
А мы порой так равнодушны к ним:
под Новый год не шлем им поздравлений.
А в суете иль попросту из лени
не пишем, не заходим, не звоним.
Они нас ждут. Они следят за нами
и радуются всякий раз за тех,
кто снова где-то выдержит экзамен
на мужество, на честность, на успех.
| 
-->
