Григорій Дмитрович та Ганна Петрівна Тишики. 46 років разом
— У нас у Погорільцях колись багато голубів було, — каже Григорій Дмитрович Тишик. Чи не в кожному дворі держали. Хтось на чердаках, хтось на палках. Тепер, правда, нас двоє зосталося. Я і Петро Федорович Коваленко. Він молодший за мене, та ми дружимо. Саме через голубів. У мене їх більше півсотні і в нього. Гарна птиця. Прикипиш до неї серцем — і вже життя без голубів нема.
«Першу пару подарував хрещений. Сім літ мені було»
— Батька свого Дмитра Івановича я не пам'ятаю. Як пішов у сорок першому, так і згинув. Получила мати похоронку: «Пропав безвісти». А де, коли, невідомо. Навіть фотографії не залишилось, — Григорій Дмитрович замовкає, важко зітхає.
— Мати, Тетяна Ігнатівна, було, розказує, що батько носив мене на руках, притуляв до грудей, немов прощався. Я — кінця сорокового року, малий ще зовсім. Осталися ми з матір'ю удвох, а тут німці прийшли, хату нашу спалили. Де діваться? Мати зі мною в ліс пішла. Там ми й жили. Корову держали, привели з собою. Повернулися в село, а жить ніде. Мати моя трудівниця була. Заходилася строїть хату. З хрещеною моєю і дідом навозили лісу. Волом возили. І таки поставили. От уже й є де жить. Щодня, від ранку до вечора, мати на роботі. Мене прив'язувала у хаті за ногу, щоб нікуди не втік, а сама в полі, натоку. Бідненько жили. Одна радість — корова. Вона й рятувала нас від голоду.
Як підріс, любив бігать до хрещеного, Якова Івановича, батькового брата. їх у діда четверо було. Мій тато і дядько Захарка погибли. Ну, а Яков вернувся. От я й ходив до нього. Там мене й нагодують. А ще дозволяли на голубів дивитися. Голуб'ятниками були і дід мій, і тато. Усі Ти-шики — голуб'ятники. От я стану на колінця і заглядаю в голубник. Сизарі в нього жили, літали під небо. І таке цікаве життя у птиць, що очей відвести не можу. Хрещений дасть жменю зерна. «Годуй!» — каже. Я сипону, птиця злітається, клює, воркоче. Хрещений бачить, як це мені наравиться, усміхається. А тоді дав пару птиць на розвод. Боже, яке то було щастя для малого! Мабуть, та любов до голубів мені у спадок передалася від батька і діда. З тих пір у мене завжди живуть голуби.
«Я і в армії голубів держав»
— Школу я кинув після сьомого класу. Пішов у колгосп. Пас овечок, телят, корів. Хоч якийсь заробіток. А вчився далі у вечірній школі.
Хлопець я слухняний був, старанний. То голова послав мене із старшими мужиками заготовлять ракушник у Крим. Дом культури тоді строїли в селі. Працювали ми в Мазанці, недалеко від Сімферополя. Там материна сестра Лісавета жила, то я в неї квартирував. Заробив грошей, по півмішка сахару і муки. Додому вже повернувся кормильцем. У сімнадцять літ гордився цим.
І тут посилають мене в Мену в школу шоферів. Провчився півроку. Робив у колгоспі підмінним аж до армії.
Служить випало у Харкові. І теж шофером. Чугуїв, Балаклія, Лозова... Хлопець я був здоровий. На ротних змаганнях 25-кілограмовий мішок з піском 647 разів підняв. За цей рекорд дали відпустку. А я скучив за матір'ю, за голубами, за селом. Летів додому, як на крилах.
В армії я теж голубів держав.
Ми з хлопцями поселили їх на чердаку КП. Три дні там держали. Командир роти Дембицький виявився теж голуб'ятником. Раз таке діло, дав Колі Колеснику, солдату, день відпустки, щоб той з'їздив додому у Слов'янськ за голубами. Привіз Коля 12 штук породистих, миколаївських. Така вже нам утіха була!
Демобілізувався я в 62-ому, перед Новим роком. І знов шоферував. Вирішив заробити гроші і построїть більшу хату. Щоб дві кімнати і кухня. Машина в руках, лісники знайомі. Навозив лісу, почав стройку. Сказав собі, що оженюся, коли буде куди привести дружину. Так усе й зробив.
Галя моя з хорошої кріпкої сім'ї. У її батька, шанованої людини Петра Федоровича Степанця, було двоє синів і дві дочки. Галя — найменша.
На момент нашого весілля їй було двадцять, а мені вже 27 літ. Свадьбу гуляли з усіма обрядами — в молодої і в нас, днів три чи чотири. Душ триста гостей було.
Мати моя прийняла невістку як рідну дитину. Жили ми завжди у дружбі і злагоді. Жінки мої ніколи не сварилися, розуміли і поважали одна одну. Мати померла десять років тому. Виняньчила нам дочок і онуків. Трудяга була. І мудра людина. Ми завжди хазяйство держали. І корова була, і кобила. На якийсь празник за З рублі я виграв у лотерею лошатко, з якого виріс добрий кінь, незамінний у сільському дворі помічник. А корову ми тільки цього року збули. Не подужаємо вже порати, старі. Галя моя довго плакала, так жаль було розлучатися з годувальницею. Без молока ми, правда, не залишилися. Корову держить молодша дочка Таня, яка живе в селі, працює завучем у школі. Годуємо тепер теличку від неї. Що ще в хазяйстві? Двоє поросят, десяток гусей, восьмеро індиків, сорок курей і 56 голубів. Щось уже порізали. Кабанчика заколемо к Різдву. Ну, а голубів я держу для втіхи. Ніколи не різав. На таку красу рука не піднімається. Що ви!
«Жінка, буває, бурчить, але розуміє, що мені без них — ніяк»
— За голубів я взявся зразу після армії. Чотирьох породистих дав мені Тарас Урожок, батько мого товариша Олександра. Мати завжди вітала моє захоплення. Галя, буває, бурчить, та за довгі роки спільного життя змирилася. Розуміє, що мені без голубів — ніяк. Я так і сказав: «Доки живу — голуби будуть. А як помру, роздаси таким же голуб'ятникам, як я». Дочки голубів люблять, а онуки — годі й казати. Серьожа, син нашої Олени, вивчився в Києві на юриста, там і робить. Дзвонить і обов'язково запитає: «Дідусю, а як там голуби?» Півроку ходив по книжкових базарах, шукав для мене книжку про голубоводство. І таки знайшов! Подарував на день народження. І Оля, Танина дочка, студентка Київського медуніверситету, дуже любить голубів. «Дідусю, давайте, я їх погодую, — просить, — Гулі, гулі, гулі!». Люблять онуки, як і я, дивитися на голубиний політ. Це така краса, що не передати.
Простих голубів я не держу. Летять на людські городи, клюють там, а люди сердяться. У мене тільки породисті. У вас у Чернігові є такий голуб'ятник — Борис Іванович Колесник. Так Лена, дочка (вона в Чернігові завідує аптекою), з зятем і онуком привезли мені від нього вертунів. їх ще бойні називають, узбецькі. Вони піднімаються високо в небо і можуть там літати по 3-4 години. Спостерігати красивий політ під хмарами можна тільки через бінокль.
Були в мене й гривуни. У них на шиї мітка — красна чи чорна.
Вісім агаранів я привіз із Москви. Віз їх у чемоданах. Зробив дірочку, щоб повітря поступало. Жінка мене тоді колгоспним автобусом зустрічала з поїзда у Семенівці.
— Думала, він гостинці везе, а він — голубів у чемоданах, — втручається у розповідь чоловіка Ганна Петрівна. — Люди з Москви одежу везли, обув, матерію якусь. А мій Гриша — голубів.
— Ну чого ж, — не погоджується Григорій Дмитрович, — я ж і конфет купив.
— Ви чуєте? Ну що йому скажеш? — сміється дружина. — Люди суп з голубами варять, а ми ні разу не різали. Та він сам умре, а не дасть зарізать. Доходів нам від голубів нема ніяких. Мій хазяїн їх не продає, а роздає. Голуб'ятні робить сам. Кормушки майструє і віддає безплатно.
Ганна Петрівна і в колгоспі робила, і листоношею. Останні 15 літ перед пенсією очолювала відділення зв'язку у селі. Бурчить на чоловіка для порядку.
— Мені теж люди давали птицю за копійку, — каже Григорій Дмитрович. — Так між голуб'ятниками заведено. Я — їм, вони — мені. Ну, якщо вже береш із виставки, тоді платиш. Було, наймав машину, їздив за голубами в Київ. Коли дочка вчилася у Харкові, ходив з нею на тамтешній пташиний ринок. Разів сім привозив звідти голубів. У мене в Радомці, тут недалеко, живе друг Толя Луговець, теж голуб'ятник. То він привіз із виставки пару за 200 гривень.
Цікава птиця. Найцінніші — бакинські і агарани. Ще північнокавказькі. Поштарів я звів. Якось не пішли.
Треба брати молодих. Ці приживуться на новому місці. А старі полетять додому.
«Ми, голуб’ятники усі однієї породи»
— Голуб'ятники один одного знають. Багато нас тут, у Семенівському районі, і за його межами. Серьожа Зубрей із Семенівки колись їздив до мене велосипедом ще дитиною. Тепер працює зварником, у нього дві голуб'ятні. Саша Мошковець із Новгорода-Сіверського подарував мені енських і агаранів. У нього три голуб'ятні, а птахи різної породи. У моєму хазяйстві є голуби з Ічні, Стародуба, Шостки. Міняємося, що приємно кожному. Захоплюються голубами не тільки чоловіки. Моя хрещена мати Ганна Ігнатівна дуже любила цю птицю, держала її в хаті.
Звісно, голубів треба доглядати. Не тільки годувати, давати воду, чистити клітки, а й ракушнику набити, каміння, піску насипати. Це все потрібно для їх шлунків. Годую я своє хазяйство двічі на день. Вони й з курами довбуться, клюють те, що тим даємо.
Доки робив на вантажній машині у колгоспі, заробляв зерно, проблем з кормом не було. Тепер купую. Ось недавно півтонни придбав. Щоб вистачило на зиму.
Та для голубів нічого не жаль. Люблю їх наблюдать, дивитися, як вони літають. Жердиною піднімаю в небо, з руки кидаю. Краса!
— Фільм «Любов і голуби» бачили? — питаю.
— Сто разів, — сміється Григорій Дмитрович. — Його герой Василь наш чоловік. Що для нього були голуби, прекрасно розумію. Ми, голу’ятники, усі однієї породи.
-->
