 У їхньому будинку завжди гамірно і весело, тут звучать сміх, музика й пісні — родину Коротких із Семенівки добре знають не лише у рідному містечку, а й практично в кожному куточку області. Галина та Геннадій — музиканти і співаки, яких часто запрошують попрацювати на весіллях, виступити на міських і сільських святах, їхні ж діти входять до когорти обдарованих дітей області. Хоча як їхні... Три сестрички — 17 річна Аліна, 9 річна Даша і 5 річна Танюша — у родині Коротких під опікою. Причому потрапили сюди вони в різний час. Геннадій і Галина вірять: щоб сестри зібралися під одним дахом, приклали руку вищі сили. І цим ощасливили всіх — і дітей, і їх самих.
— Із чоловіком ми разом майже 22 роки. Від першого шлюбу в нього є дочка Ольга. Вона вже кілька років перебуває в зоні АТО (Ольга — санітар механізованого взводу 92ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Минулого року Президент нагородив її медаллю «За військову службу Україні». — Авт.), був син, який, на жаль, загинув. А ось спільних діток Бог нам не дав. Свого часу я завагітніла двійнею, але на шостому місяці раптово стався викидень, — згадувати про це 43річній Галині не просто і зараз. — Після того почалися проблеми зі здоров’ям. Роки обстежень, лікування... 13 років я перебувала на гормональній терапії, а потім вирішила: досить! Почала яскраво проявлятися побічна дія ліків — я різко поповнішала, а головне — почав мінятися мій робочий інструмент — голос. Попри це, мріяти, що колись візьму свою крихітку на руки, я не припиняла. І Бог мої молитви почув!
Даша
Біологічна мама дівчаток Лєна родом із Казахстану і, хоч давно живе в Україні, ніяких документів не має. Аліна маленькою ще жила якийсь час із нею, а ось від Даші і Тані вона відмовилася зразу.
— Даша народилася не в пологовому будинку, а вдома (тоді Лєна жила в селі Архипівка). Пологи приймала медсестра, яка працює в селі. Усе сталося раптово, тож вона, можна сказати, зловила цю дитину. Й одразу ж дала їй ім’я — Дар Божий, Даша, — розповідає Галина.
І маму, і новонароджену доправили в пологовий будинок. Коли ж Даші виповнився тиждень, сусідка Коротких, що працювала в пологовому, розповіла Галині, що в них перебуває гарнесенька дівчинка, від якої відмовилась мама. Колись ця сусідка сама удочерила таку ж дівчинкувідмовника, тож вирішила, що для Галини це буде справжній подарунок долі.
— Я подзвонила чоловікові: «Там, у пологовому, дівчинка маленька. Іди додому, збирайся, підемо до неї». Його реакції я не бачила. Гена швидко прийшов, зібрався, і ми пішли знайомитись із Дашею. Тількино я взяла її на руки, зрозуміла: це моя донечка і крапка, — згадує Галина. — Хоча... за неї нам ще довелося поборотися. Як виявилося, Дашу хотіла забрати іще одна родина. Тож нам, щоб не подавали документів, збрехали, що в неї вроджений ДЦП, тож ходити вона не буде. Та це вже нічого не вирішувало, адже я була впевнена, що це моя дитина. Майже місяць ми з Геною збирали усілякі документи, ходили різними інстанціями, і наша наполегливість перемогла — Дашу віддали нам.
Для Галини і Геннадія це стало справжнім щастям. Усі свої сили і матеріальні ресурси вони вкладали у доньку.
– Із самого малечку Даші подобалося співати. І співала вона не абияк, а дуже гарно. Вирішили її талант розвивати, спочатку я сама займалася з нею, а потім, коли підросла, відвели її до музичної школи. Зараз вона із задоволенням займається грою на скрипці. Ну і співати, звісно ж, не припиняє. Беремо участь у різноманітних заходах, конкурсах. Даша має купу нагород і входить до списку обдарованих дітей Чернігівщини, – не без гордості каже Галина. – Вважаємо, що, якщо дитині це направду подобається, батьки мають вивернутися навиворіт, але дати їй те, чого вона прагне.
Таня
Через чотири роки Лєна знову потрапила до Семенівського пологового будинку.
— Я знала, що наша мама народила, — каже Галина. — Ще одну донечку. Таню. Разом із сусідкою ми зібрали цілу сумку необхідних речей — рушники, одяг для мами і дитини — і занесли у пологовий. Про те, щоб забрати цю дитину, я навіть і не думала. Боялася. Ми із чоловіком саме купили хорошу апаратуру для музики, щоб можна було більше заробляти на весіллях. Хотілося, щоб у нашої Даші було все.
Як зараз пам’ятаю, їдемо в Чернігів і раптом мені телефонують із соціальної служби: «Галино, ви Таню заберете? Всетаки вони з Дашею — рідні сестрички... Подумайте — у вас є час до вечора». Та думали ми лише якихось п’ять хвилин. Прямо посеред дороги розвернули машину і поїхали назад у Семенівку. На 10й день від народження Таня була вже у нас. Ані на мить я не пожалкувала, що ми її забрали. Дві донечки — то було справжнє щастя! І, що цікаво, обидві розділяють моє захоплення. Танюша також любить співати, має музичний слух, тож, думаю, в майбутньому вона також навчатиметься музиці.
Аліна
Увесь час, поки Даша з Танею щасливо жили в родині Коротких, тими ж семенівськими вулицями, що й вони, ходила ще одна їхня сестра — Аліна. Коли їй було 6 років, її взяла під опіку місцева вчителька. Галина добре знала про це і якось навіть запропонувала опікунові Аліни познайомити дівчаток, сестри якнеяк. У відповідь почула: «Навіщо?»
— У дівчат є ще й брат, але його усиновили. Нова родина категорично сказала, що не хоче, аби він знав, що в нього є сестри. Ось я й подумала, що, можливо, опікун хоче її в майбутньому вдочерити, тому також не бажає, щоб Аліна спілкувалася із сестрами. Через це наполягати на знайомстві не стала.
А восени минулого року Аліна сама зателефонувала Галині і попросила про зустріч.
— Четвер, 21 вересня. У моєї подруги був день народження. Я просилася у своєї колишньої мами на той день народження, але вона не відпустила. Вранці у нас стався скандал — вона побачила, що в моїх кросівках протерлася підошва і почала дорікати, що я не бережно ставлюся до речей, — розповідає свою історію Аліна. — Після закінчення уроків вона сказала мені, що додому можу не йти, бо забирає ключі від будинку і йде у своїх справах. Я переночувала у знайомих і в п’ятницю спокійно пішла до школи. Та зранку мене викликав директор і сказав, що маю піти вибачитись перед мамою і пояснити, де ночувала. Після уроків я пішла додому. Тількино зайшла у хату, як почула: «А ти тут живеш?» Звісно, я була зла, тож відповіла: «Ні». — «Ну тоді збирай речі і йди». Я пішла по сумку і почула в спину: «А тут є твої речі?» Як я мала це розуміти? Вийшла з дому в чому була. Ночувати пішла до подруги. Знала, що адміністрація шукатиме мене, всетаки дитина під опікою пропала, тому вдень ховалася, щоб ні з ким із них не зустрітися. Лише на четвертий день мене, можна сказати, виловили і почали вирішувати, в яку сім’ю пристроїти. Як виявилося, опікун від мене відмовилась.
Про інцидент між Аліною і її опікуном, звісно, знала вся Семенівка. Галина Коротка винятком не була:
— У понеділок я зателефонувала в адміністрацію, щоб запитати, чи знайшлася Аліна, мені сказали, що знайшлася, все у неї добре. Я заспокоїлась.
А десь приблизно в цей же час Аліна у центрі зустріла свою першу вчительку. І раптом та розповіла, що в дівчини є дві рідні сестри, які живуть у хорошій родині зовсім поряд — за кілька вулиць.
— Дала мені Наталя Кузьмівна і телефон мами, — каже Аліна. — Довго я не думала і набрала номер. Сказала, що хочу зустрітися. Мама запросила в гості. Ідучи, я навіть не знала, що робитиму, казатиму. Думала, що мене віддадуть в якусь іншу сім’ю, але я попрошу дозволу підтримувати стосунки із сестричками.
— Я колупався у дворі, раптом із хати вийшла Галина: «Зараз Аліна прийде». Вибігла за хвіртку, забігла в хату, знову вибігла... Я не міг второпати, що й до чого. Запитую: «Яка Аліна?» — «Сестра наших дівчат», — долучається до нашої розмови Геннадій.
— Сиділа я на цьому дивані, де зараз сидите ви, і не знала, що й сказати, — сміється Аліна.
— А мама раптом запропонувала: «Залишайся з нами». Моїй радості не було меж. Уже в перші тижні я відчула, що таке жити у справжній родині. Ніхто не б’є, не лається, не принижує... А ще... Маю проблеми із зором, а окуляри мені купували методом підбору, ось через тиждень і почало різати очі, ходила останнім часом без окулярів взагалі. А тут саме у школі була вечірка. Напередодні мама їздила до Чернігова і привезла мені звідти розкішну довгу сукню і нові окуляри, які зробили вже за рецептом лікаря, – Аліна показує мені обновки. – Коли я прийшла до школи, мене ніхто не впізнав, усі робили компліменти. І це було дуже приємно. Я нарешті почата відчувати себе часточкою справжньої родини, де усі люблять одне одного.
— Тепер у нас повний комплект. Справжнє жіноче царство, — жартує Геннадій. — А я серед цих квіточок почуваюся просто прекрасно!
***
Те, що Галині і Геннадієві вони не рідні, молодші дівчата знають із самого малечку.
— Скажу вам більше — вони знайомі зі своєю біологічною мамою, — говорить Галина. — Ми не проти, щоб вони спілкувалися. Завжди наголошую дівчатам, що мама в них хороша, просто потрапила у складні життєві обставини. Кілька років тому ми навіть пробували зробити їй документи. Влаштували благодійний концерт, зібрали грошей, робили запити в різні інстанції, але справа застопорилася, бо не можемо отримати бодай копії первинних документів із Казахстану. Зараз Лєна живе в Миколаївці нашого району. Це моє рідне село. Якось нас із Геною запросили туди на День села. Тими ж днями у Лєни був день народження. Ми з Дашею і Танею (тоді Аліна в нас ще не жила) підготували їй вітальну пісню і разом із присвятою виконали зі сцени. Розчулилася не лише вона, а й усе село. І це не якась там показуха. Насправді Лєні я вдячна навіть не передати як. Якби не вона, у мене не було б цих діток, я не змогла б відчути себе мамою. Зараз усе наше життя крутиться навколо них. Я хочу стати для дівчат найкращою подругою, щоб ми завжди ділилися проблемами і радістю, повністю довіряли одне одному. Хочу, щоб у них було все, чого не було в моєму дитинстві. І щоб вони ніколи не пожалкували, що потрапили у нашу родину!
Катерина ДРОЗДОВА,
м. Семенівка.
Фото автора
|
-->
