 Незабаром Україна відзначатиме чергову річницю зупинки Чорнобильської АЕС. Незважаючи на те, що минуло 28 років після аварії на четвертому блоці, станція й досі, мов оголений нерв, непокоїть суспільство України.
Аби нагадати читачам про події того часу, ми запросили до бесіди колишнього політпрацівника 1-го навчального авіаполку Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків, безпосереднього учасника ліквідації наслідків катастрофи, полковника у відставці Юрія ГРАНЧАКА.
 – Юрію Михайловичу, розкажіть про хронологію основних подій і вашу участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Адже минуло стільки часу, а й досі не всі питання вирішені.
— Як відомо, аварія на ЧАЕС сталася близько першої години тридцяти хвилин ночі 26 квітня 1986 року. Вже о 4-й ранку передова команда управління Чернігівського авіаучилища під орудою заступника начальника училища полковника В. Соболєва, у складі якої були й хіміки-дозиметристи нашого авіаполку, виїхала до Прип’яті для з’ясування ситуації, розвідки рівнів радіоактивного зараження місцевості та підготовки пропозицій щодо ліквідації наслідків.
Побачене викликало шок у особового складу передової команди. Шок охопив і керівництво країни, республіки, області та всіх, кому стало відомо про аварію.
Зі слів начальника хімслужби полку майора В. Морскова, члена передової команди, до реактора – не підійти, всі наявні вимірювальні прилади зашкалюють. У приміщенні реактора пожежа. Незважаючи на те, що там працюють пожежні, приборкати її не вдається В одному куточку загасили — в іншому знову горить. Струмінь жовтогарячого проміння реактора, спрямований у небо, підсвічував навколишню територію мерехтінням радіоактивного сяйва. Навіть перебування на віддаленій території небезпечне, бо й там місцями рівні забруднення надвисокі. Внаслідок вибуху, що стався в реакторі, кількасоттонна плита графітового перекриття розлетілася на незліченні шматки різної величини. Окремі з них досягали відстані кількох кілометрів від місця вибуху.
На місце аварії прибула передова команда управління 1-ї Гвардійської армії. Порадившись між собою, з керівництвом станції та пожежниками, що вже гасили вогонь у приміщеннях реактора, ми прийняли рішення — засипати реактор піском, бо інакше пожежу не здолати. На той час в авіаполку був один вертоліт Мі-8, бортовий номер 20, у складі екіпажу — капітан А. Захаров, старший лейтенант М. Шиманський та капітан М. Плоский, який першим здійснив політ над реактором і скинув перші тонни піску в його жерло.
– А як це було організовано практично?
– Екіпаж гелікоптера взяв на борт чотирьох солдатів, лопати, мішки — й полетів у напрямку Чорнобиля. На березі Прип’яті приземлилися, набрали пісок у мішки, а потім скинули їх на реактор. Зробивши два заходи та усвідомлюючи, на яку небезпеку наражають себе, повернулися в Чернігів на аеродром Півці. Доповіли начальнику училища генерал-майору Ю. Маринцеву про результати роботи на реакторі й висловили свої пропозиції щодо організації подальшої діяльності.
Того-таки дня за наказом начальника училища служба тилу видала екіпажу вертольота півсотні мішків і дощату платформу розміром 180х180 см. Наступного дня гвинтокрил узяв на борт шістьох солдатів строкової служби, мішки, платформу та знову полетів у розташування реактора. Як і попереднього дня, на березі Прип’яті завантажилися піском і з двома солдатами на борту вирушили на реактор. Мішки з піском були встановлені на платформі. Двоє людей, піднімаючи її край, одним рухом легко та швидко скинули всі мішки в жерло. Того дня здійснили три рейси. Скинувши в реактор три тонни піску, повернулися в Чернігів.
27 квітня на аеродром Півці прибули дві вертолітні ескадрильї з Александрії та Кіровограда на гелікоптерах Мі-6 і Мі-8МТ. На кожний із тридцяти двох вертольотів виготовили піддон і видали мішки, а через командуючого 1-ї Гвардійської армії виділили по шість солдатів строкової служби, які вже зранку 28 квітня повинні були чекати на відведеному для роботи вертольотів майданчику на північній околиці Чорнобиля. За розпорядженням керівництва Чорнобильського району там попередньо було заготовлено пісок. Тож 28 квітня робота з ліквідації наслідків аварії проводилася більш масштабно.
Того ж 28 квітня з Кобрина (Білорусь) прилетіли ще дві ескадрильї Мі-26. Тепер робота вертолітних екіпажів була організована на шести майданчиках з позивними «Кубок-1» – «Кубок-6». Були створені окремі бригади з заготовки та транспортування піску на зазначені майданчики, а там розрахунки воїнів військової перепідготовки, призвані із запасу, завантажували його в мішки, які встановлювали на платформи у вертольотах. Вони доставляли вантаж до реактора, зависали над ним, і два бійці під керівництвом бортового техніка скидали вантаж. Гелікоптер висів над реактором не більше трьох секунд, але й того було достатньо, щоби кожен член команди одержав відчутну дозу радіації. Для кожного була встановлена сумарна доза опромінення — 14 рентген. Тож у перші два дні кожний екіпаж здійснював тільки по два вильоти на реактор, після чого отримував перепочинок.
– Хто здійснював керівництво роботами?
— Керували роботами начальник штабу Сімнадцятої повітряної Армії ККВО генерал-майор авіації М. Антошкін і його заступник з політичної роботи, інспектор політвідділу з безпеки польотів повітряної армії полковник О. Пузін. Вони щоденно літали в Київ, доповідали керівництву про стан справ, обсяги виконаних робіт і отримували рекомендації та вказівки. Були там і інші керівники, зокрема офіцери штабу 1-ї Гвардійської армії. Вони організовували радіаційну та хімічну розвідку, зв’язок штабу подолання наслідків аварії зі штабом Київського військового округу. Облуправління МВС налагодило пропускний режим до місця аварії, організувало охорону громадського порядку. Керівництво району та селища разом із військовим керівництвом займалися розквартируванням особового складу, задіяного в ліквідації наслідків аварії, його харчуванням та відпочинком, а також організацією надання населенню й потерпілим ліквідаторам медичної допомоги. Вже 29 квітня були організовані пропускні пункти, пункти санітарної обробки і дезактивації особового складу й техніки. Керівництво області та країни виходило з шоку, а робота ліквідаторів набувала чіткої структури та організованості.
– У зоні перебувала і Спеціальна урядова комісія. Як військовики співпрацювали з нею? Чи достатній був рівень взаєморозуміння та взаємодії?
– Так, із 29 квітня в Чорнобилі почала роботу Спеціальна урядова комісія з ліквідації наслідків аварії під керівництвом заступника Голови Ради Міністрів Союзу РСР Бориса Щербини. З цього моменту загальне керівництво роботами перейшло до Урядової комісії.
Тепер уже до складу вантажу, крім піску, входили свинець, борна і щавлева кислоти. Змінилася й методика спорядження вантажу та його доставки і скидання на реактор. 29 квітня командир вертолітної ескадрильї Мі-6 підполковник Степан Білоган (Александрія) запропонував збирати вантажі у полотно гальмівного парашута реактивного літака, підвішувати його на гак зовнішньої підвіски вертольота і скидати на реактор без зупинки й зависання. Це дасть можливість збільшити кількість вильотів із двох до десяти. Звичайно, будуть непопадання. Та все ж ідея варта уваги. Після обговорення на засіданні Комісії генерал М. Антошкін дав дозвіл на впровадження запропонованої методики. Відтак на чернігівські металообробні заводи надійшло замовлення на виготовлення таких гаків і вже 30 квітня вантажі скидали з зовнішньої підвіски.
Всі ці дні я працював на аеродромі Півці. Зранку проводжав екіпажі на роботу, уточнював зауваження, прохання особового складу, зустрічав екіпажі з польотів, збирав інформацію про виконану роботу, доповідав про стан справ, готував та випускав стінгазети, бойові листки, листки-блискавки тощо.
А з 1 травня мене було призначено помічником полковника Пузіна з питань морально-політичної і психологічної готовності льотного й технічного персоналу до виконання завдань з ліквідації наслідків аварії. Відтоді я весь час був з вертолітниками на практичній роботі. Але, перебуваючи на майданчиках комплектування вантажів, слідкував, щоб кожний вантаж включав у себе все необхідне: від 8 до 18 мішків піску відповідно до типу гелікоптера. До піску додавалося від 8 до 36 брусків свинцю по 50 кілограмів кожний, 1-2 мішки борної і стільки ж щавлевої кислоти. Все складалося в полотно парашута, його акуратно зав’язували й підвішували до вертольота. Екіпаж самостійно транспортував вантаж і скидав на реактор.
– Я знаю про вашу пропозицію генералові. Розкажіть про неї детальніше.
– Зрозуміло, що після вибуху реактор став некерованим, температура в ньому неухильно зростала. Як випливало з інформації робітників Дніпропетровської бригади об’єднання «Південтеплоелектромонтаж», що монтувала так званий радіатор відбору тепла й охолодження реактора, вибух стався при температурі в реакторі близько 1150 градусів за Цельсієм. А станом на ранок 30 квітня вона вже сягнула 1350 градусів, увечері 1 травня — 1550 градусів. У реакторі розплавилися ТВЕЛи (тепловиділяючі елементи), і його вміст нагадував густу манну кашу, яка щоразу плюхала, викидаючи з себе пару, що накопичилася в ній. Протягом першого травня на реактор було скинуто 1200 тонн вантажу. Близько 16-ї години на «Кубок-1» прилетів вертоліт генерала Антошкіна. Він і полковник Пузін пішли до імпровізованого командного пункту, а трохи згодом полковник підійшов до мене і спитав, як справи, на яку цифру ми вийдемо на кінець дня? Я доповів, що все гаразд, критичних зауважень щодо роботи екіпажів і наземного особового складу немає. Наразі вивезено 1100 тонн. З усього видно, що загалом буде вивезено не менше 1200 тонн. На що Олексій Никифорович сказав: «Це дуже добре, бо 29 квітня було скинуто всього 230 тонн, 30 квітня – 900. Старайтеся й надалі. Якщо буде поступ уперед, то ми тебе представимо до нагороди». Полковник простягнув мені руку на прощання, але я попросив його затриматися на хвилинку.
– Ви послухайте, що я скажу, бо це дуже важливо. Ми вкидаємо тисячі тонн піску в реактор, а температура його тільки підвищується. І цього дня вона зросла на сто градусів. Ви поміркуйте: щодоби — двісті градусів. Я очікую, що на кінець завтрашнього дня вона сягне 1750 градусів.
– Ти можеш коротше?
– Можу, але це буде непереконливо, а мені треба не тільки переконати вас, але щоб ви переконали Антошкіна. Ми можемо довести реактор до ланцюгової реакції. А це – дуже небезпечно!
– Що ти пропонуєш?
– Припинити вкидати в реактор пісок із землею. Пісок за високої температури та радіації перетворюється на радіоактивне скло і сам стає джерелом радіації, що випромінює цілий спектр радіоактивних частин, у тому числі й нейтронів усіх мислимих швидкостей.
– А звідки тобі це відомо? – запитав він.
– Я фізик і добре знаюся на атомній спектрографії. Тож передайте цю розмову Антошкіну, нехай він продумає, в якій формі внести пропозицію на засіданні комісії. Бо може статися дуже велика біда.
– А що ж тоді кидати туди?
– Будемо кидати лише свинець і кислоти, як і кидали досі.
– І як розвивалися події далі?
— Того ж дня Олексій Никифорович Пузін розповів усе генералові Антошкіну, але той не поспішив внести пропозицію на засіданні комісії. 2 травня в реактор скинули ще 1300 тонн піску зі свинцем та кислотою, а температура піднялася до 1950 градусів. І тільки 3 травня, коли термометр, який міг фіксувати температуру до 2000 градусів, зашкалив, а в комісії стали висловлювати побоювання, що може прогоріти дно реактора і весь вміст його висиплеться в артезіанські води, генерал вніс пропозицію щодо припинення вкидання піску в реактор.
Але виникла нова проблема. Тепер свинцеві бруски своєю вагою проривали полотно парашута з віскозного шовку і все висипалося, не долітаючи до реактора. Бригадир робітничої бригади об’єднання «Південтеплоелектромонтаж» О. Дорогожинський запропонував обрізати стропи парашута й до кожної з них прив’язувати брусок свинцю. Потім усі стропи зв’язати в пучок і чіпляти на гак вертольота. В такий спосіб можна підвісити й мішки з кислотою. І нехай усе летить на реактор. Саме так і зробили. Другу половину дня 3 травня робота йшла неквапно, зате 4 травня було скинуто 1500 тонн вантажу. А наприкінці дня заміряли температуру. Вона виявилася 1930 градусів і продовжувала падати. Це був переломний момент у всій роботі з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Увесь склад ліквідаторів відзначав його як перемогу. Хоча до перемоги ми ще й нині лише на шляху. Того ж 4 травня розпочали спорудження тунелю під реактор, згодом встановили під ним охолоджувач на зрідженому азоті. Реактор заспокоївся, але радіоактивна маса ще довгий час викидала радіоактивну пару.
Так ми працювали ще п’ятого й шостого травня. На вечір 6 травня температура в реакторі знизилася до 1570 градусів.
5 й 6 травня у мене почали виявлятися ознаки променевої хвороби. Почувався занадто кепсько. Дуже боліла голова, на внутрішній стороні губів з’явилися білі пухирці, періодично підступала нудота, та, на щастя, 7 травня нас усіх замінили. Зокрема, замість мене поїхав підполковник Василь Скіпочка.
Після того мені довелося пройти кілька курсів терапії, продовжую лікуватися й дотепер. Мабуть, це у мене залишиться вже до кінця моїх днів. Але життя продовжується, і я з цього дуже щасливий.
Зичу міцного здоров’я моїм побратимам – ліквідаторам наслідків аварії, а з ними і всім постраждалим, котрих обпалило чорне крило чорнобильської радіації.
– А що на колишній ЧАЕС робиться нині?
– Реактор було законсервовано. Станцію Указом другого Президента України Леоніда Кучми виведено з експлуатації і закрито.
На її базі була створена міжнародна лабораторія з вивчення впливу малих рівнів радіації на організм людини та інші живі організми. Укриття, які робилися над четвертим реактором, періодично руйнувалися, їх ремонтували й замінювали новими. Десь 2010 року дійшли згоди щодо необхідності спорудити нове укриття, котре мало б експлуатаційний ресурс не менш як 100 років. Нині ці роботи завершуються. Актуальність чорнобильських проблем згасає, починають забувати про те, що у нас іще й досі понад мільйон громадян, постраждалих від аварії на ЧАЕС. А Чорнобиль нагадує про себе щодня.
Розмову вів Яків КОВАЛЕЦЬ
| 
-->
