Автор - Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №50 (1597)
 «Там дев’ять місяців холодно, а три — офігенно холодно», — жартує про жінчину батьківщину 46-річний Юрій Гармай з села Леонівка Семенівського району. Його дружина 42-річна Ольга родом з Уралу (Росія). На Семенівщину переїхала разом з матір’ю, сестрами і братами більше 25 років тому. В Україні знайшла свою долю. Разом з Юрієм виростили двох доньок. Назад до Росії не збирається.
— Нас у батьків восьмеро, — розповідає Ольга. — Як тата не стало, найменшому лише п’ять було. Мати нас одна виховувала, більше заміж і не вийшла. Свекруха (батькова мати) дуже допомагала. Мама не всім, звичайно, освіту змогла дати, але на ноги поставила. Зараз лише один з нею у Машевому живе.
Старшу сестру в Україну тітка покликала. Батько наш з цих країв був. А тоді і маму перевезли, і всі переїхали.
Що не кажуть, в Україні легше. Там глухе село, доріг немає. А погода... Дуже суворі зими. Тут — туди-сюди і тепло, зелено. Фрукти, овочі.
З Юрієм познайомились у Миколаївці, де Ольга працювала продавчинею. Хлопці до подруги приїхали з іменинами привітати. І помилились на день.
— Але то була лише перша зустріч. Ще зиму погуляв, — говорить Юрій Леонідович. — А вже у червні, на День молоді, стосунки зав’язались.
— Зустрічались рік і сім місяців, а потім поженились, — продовжує дружина.
— Уже ж і запам’ятала. Така точність, — усміхається Юрій Леонідович.
— Аякже ж. Я все життя з цифрами.
Обидві доньки Гармаїв — 18-річна Ірина та 16-річна Віка — навчаються у Харкові. Разом живуть у гуртожитку.
— Діти з дому поїхали, ще й 15 їм не було. Вони у нас осінні, до школи, вважай, у п’ять років пішли. До харківського технікуму обидві після дев’ятого класу вступали.
Та ми спокійні. Там Юрин брат.
І виховували так, щоб не балувані були, щоб не пили, не курили. Вже як підуть на свій хліб, тоді нехай самі вирішують. По нічних клубах не ходять, вчаться.
— А ви звідки знаєте, далеко ж?
— Ні-ні. Через дві кімнати від них у гуртожитку родичка живе. Контролює. Женихів ще не привозили. Хай повчаться. Не треба так рано. Ми ще й самі молоді, щоб з онуками няньчитись.
Родина тримає чимале хазяйство: свині, птиця і три корови. І це, кажуть, дрібниці. Коли у 2013 році закрили місцеву школу, де Ольга працювала на кухні, а Юрій кочегаром, обидва враз залишились без роботи.
— Дітей учити-ростити треба, то тримали і по сім корів. Так і виживали. Хоча молоко тоді по 2,5 гривні приймали. А ще 60 соток городу обробляли, картоплю здавали. У чоловіка повно техніки. То він не тільки собі переробить усе, а й у людей. І копійку матиме.
Кілька років як взялись гарбузи вирощувати, насіння здавати. Та цього року поки ціни немає. По 20 гривень за кіло не здаватимемо, хай поки стоять, — жінка киває на півдесятка білих мішків із гарбузовим насінням.
Тепер Ольга прикордонниця-контрактниця. Щоправда, несе дозор на кухні.
— У селі відкривався відділок прикордонної служби «Леонівка». Бо від Семенівки до Вороб’ївки, де є пункти пропуску, велика відстань. Потрібен був контроль посередині.
Мене покликали кухонним працівником. Без вагань погодилась. Чоловіка взяли туди ж кочегаром працювати. Тож тепер обидва при ділі.
А потім я ще й контракт підписала, на три роки. У Чернігівському прикордонному загоні трохи повчили, — говорить жінка.
— Так це у вас і зарплатня висока?
— Шикарна, — Оля ствердно киває головою.
— То ви тепер головна у сім’ї?
— Що ви? Все у нас на Юрі: і господарство, і дім. Я навіть до пуття натопити не можу. Пішла собі на роботу, а все на ньому тримається.
— Але ж контрактний на війну відправити можуть?
— Можуть. Сказали, жінок тільки за згодою. А там хто його знає. Як доведеться, нічого не зробиш.
Був час, коли росіяни до нас на роботу на цегельний завод ходили, а наші — до них на спиртозавод.
Тепер не пройдеш. Як за колишній колгосп заїхати, там рів величезний, який відділяє від Росії. Це та сама «стіна». Минулого року літо-осінь рили. Добрий котлован. А до цього канавка якась була.
І з російської сторони теж рів, тільки ще з колючим дротом. Вони навіть раніше від нас обкопалися. Технікою серйозною рили.
— Російські танки на кордоні бачили?
— Ні. А чули, як гули, — згадує Оля. — У них трактори заводяться, бики пасуться, ревуть, нам чути. Але від танків був зовсім інший, більш гучний звук.
Юрій та Ольга Гармаї — давні друзі «Вісника», з яким не розлучаються більше десяти років. І цього разу подружжю таки вдалося смикнути удачу за хвіст. Вони стали переможцями тижня у традиційному розіграші «Вісника». І отримують мікрохвилівку від улюбленої газети.
— Майже завжди квитанцію відправляла. Мені ніхто не вірить, а я знала, що переможемо, — радіє жінка. — От і цей раз шлю лист, а з мене сміються: може, машину виграєш. «А от і виграю», — відповідаю їм.
— Як думаєте, чого цього разу пощастило?
— Мабуть, на цю суму уже конвертів накупила, — жартує Ольга. — А так удачі особливо немає. Все своїми руками. Такої халяви ще не було.
Ну, хіба останні роки у клубі лотерея безпрограшна. Хоч носову хустинку та виграю. А ще з чоловіком ду-у-у-уже пощастило.
Джерело - gorod.cn.ua
|
-->
