Ми продовжуємо на шпальтах нашого сайту розповідати семенівцям про семенівців. Цього разу пропонуємо вам, шановні читачі, інтерв'ю з Оленою Кресс. Олена 21 рік працює на теренах освіти, це людина, яка має активну життєву позицію і бере активну участь у житті нашого сайту, та й не тільки нашого.
Олена закінчила Глухівський державний педагогічний інститут. У школі пропрацювала 12 років, потім - методистом у районному методичному кабінеті, останні 6 років перебуває на державній службі на посаді головного спеціаліста Семенівського районного відділу освіти.
- Олено, розкажи, ким ти мріяла стати у дитинстві, скажімо так, років у 10-12 ?
Озираючись назад у минуле, тепер розумію, що любов до вчительської праці прищепила мені сусідка - бабуся, колишня вчителька. Батьки часто залишали мене у неї, а самі йшли на роботу. Добре пам'ятаю її стіл для письма, з любов'ю розкладені на ньому олівці та ручки. Вона мене весь час чомусь навчала. Потім вже й мої ігри були тільки в ролі учительки.
- А трохи пізніше, коли була старшокласницею, мрії змінилися?
Вибір професії базувався на принциповому ставленні до ситуації, яка на той час склалася. Я із простої родини робітників. Батько бачив моє майбутнє тільки з робітничою професією. Мені хотілося довести усім, що здатна отримати вищу освіту. Над вибором професії знову ж таки зовсім не замислювалась, звісно, що це була тільки педагогічна. Навіть не знаю, чи доречно тут розповідати про свої дитячі образи. Мабуть, не буду. Для себе засвоїла з дитинства один досить простий урок. Вчитель - це лікар дитячих душ. Наскільки саме він зуміє розкрити талант та унікальність кожної дитини, наскільки знайде підхід до неї, настільки залежатиме подальший розвиток і професійне становлення кожного учня.
- Які мрії з дитинства ти втілила в життя?
Усе досить стандартно як для жінки. Про що мріють усі маленьки дівчатка? Звісно ж про родину, дітей. Усі мої дитячі мрії збулися. Вважаю себе щасливою, бо "щастя" я собі народила. Це мій син, моя гордість, моє натхнення на подальше життя.
- Ти оптиміст чи песиміст? І чому?
Єдиного стану не буває ні в кого. Звісно, що намагаюся оптимістично дивитися на усе, що відбувається навколо, але не завжди це вдається. Буває, що життя так нахиляє до землі, що потрібен час аби оговтатися і знову радіти життю.
- А як ти стала блогером? Чи багато часу витрачаєш на підготовку публікацій?
Питання риторичне. Усе трапилося само по собі. Знайшлася людина, яка примусила мене повірити у свої здібності. Так усе і почалося. Про час взагалі не думаю, робота на сайті, це як окреме, можливо віртуальне, життя.
- Чи мотивуєш ти себе? Якщо так, то яким чином?
Думаю, що з моєю гіперактивністю мотивація не потрібна, щодня кудись треба витрачати внутрішню енергію. Усе відбувається інертно.
- Твій девіз, внутрішній гімн? Чи є він у тебе?
За будь-яких обставин не здаватись, не опускати руки. У критичних ситуаціях нема часу на "сльози та зітхання". Кажу собі: "Я сильна, я впораюся", - і йду вперед.
- Який найцікавіший комплімент, що тобі у житті говорили?
Навіть не знаю, сприймаю компліменти частіше як лестощі.
- Якби ти могла придбати здатність супергероя, що б вибрала і як використовувала б?
Якого саме супергероя не знаю, але бажання тільке одне - робити добро людям. Не вірю у приказку "Твори добро и бросай его в воду". Усе хороше, що зробила людям, через деякий час само повертається до мене у найпотрібніший момент.
- Що побажаєш читачам сайту?
Більше позитивних ємоцій. У такий складний і напружений час вчитися радіти життю. А найголовніше - вірних друзів поруч!
- Невдовзі професійне свято - День працівників освіти. Що скажеш колегам?
Впевнена, що професія вчителя особлива, бо її не можна залишити за дверима школи. Повертаючись щодня додому, учителі не тільки несуть із собою зошити на перевірку, конспекти та підручники, вони несуть до власної оселі думки про своїх учнів. Від цього потерпають усі рідні, бо у матері чи батька - вчителів, окрім своїх дітей, ще не один десяток учнів. Тож своїм колегам хочу побажати розуміння з боку рідних, батьків учнів та загалу до Вашої важкої й значимої праці!
-->
