 Жінка – лідер! Жінка – особистість! Яка вона? Цим питанням переймається більшість людей, які мають бажання досягнути чогось у своєму житті, бути потрібними своїй Батьківщині, працювати на її благо та добробут.
Наш Семенівський край прославляють жінки, які завдяки своїй натхненній праці здобули найвище визнання держави – звання «Заслужений працівник України». Невтомна праця протягом багатьох років, безсонні ночі, відсутність вільного часу – усе це результат отриманої нагороди.
За ініціативи голови районної організації Спілки жінок України Раїси Іванівни Бондаренко, у приміщенні центральної бібліотеки відбувся урочистий захід, під час якого було розкрито деякі сторінки життя трьох чарівних жінок, імена яких впевнено стали частинкою історії Семенівщини. Це Мотора Світлана Василівна, Артеменко Світлана Миколаївна та Дудко Олександра Василівна.
Мотора Світлана Василівна – нагороду «Заслужений працівник промисловості України» отримала у 2002 році. Має стаж понад 30 років роботи на місцевій взуттєвій фабриці, з них на посаді керівника - 21 рік.
Зовні впевнена жінка, яка знає ціну життя, рішуча, прямолінійна, а всередині – емоційна, тендітна, з безмежним внутрішнім теплом, невичерпним творчим потенціалом, у якому зосереджується цілий Всесвіт.
Усе її життя було досить насиченим та яскравим. Навіть складається таке враження, що з моменту народження тої маленької дівчинки життя крутило та вертіло, наче в танку, уже тоді сильну, талановиту, невтомну особистість.
Кому завдячує Світлана Василівна? Звичайно, своїм батькам, які заклали надійний фундамент для подальших звершень та досягнень.
Народилася в с. Леонівці, батько був головою Архипівської сільради, матуся працювала учителем української та російської мов, у родині було 4 дітей.
Згодом директор Краснохутірського дитячого будинку запропонував роботу для батьків, у серпні 1950 року переїхали туди вчителювати. На той момент у дитбудинку переважно виховувалися сироти війни. Це особлива категорія дітей, які вважали дитячий будинок своєю рідною домівкою. Тому й атмосфера панувала особливо дружня. Педколектив був сильний, діяли навіть духовий та струнний оркестри з учителів та вихованців. Усіх дітей учили танцювати під духовий оркестр. Майже щодня були тренування, саме тут Світлана Василівна навчилася танцювати. Діти робили все разом і дружно.
Світлана Василівна навчалася на відмінно і першу нагороду отримала у цій школі. Кожної чверті тут проводився День відмінника, де нагороджували кращих учнів книжкою або іншим шкільним приладдям. До речі свою першу таку книжку з написом «Учениці 4-го класу Моторі Світлані Василівні за відмінне навчання і відмінну поведінку від дирекції Краснохутірської школи – інтернату, 1960 рік» вона зберігає й досі.
Життєва мудрість батьків надихала на нові звершення, на прагнення до кращого життя. Вона досі пам’ятає їхні настанови. Батько стверджував, що знання за плечима не носити, усе знадобиться в житті. Матуся завжди нагадувала, що тільки в невмілого руки не болять. Тож було у кого вчитися та брати приклад.
Багатодітна родина Світлани Василівни мешкала на території школи в сімейному гуртожитку, де займала одну кімнату, потім отримала дві. Власні діти учителів також навчалися в цій школі, їх виховували так, щоб вони могли співчувати біді ближнього. Батьки Світлани тримали господарство, аби прогодувати чотирьох дітей, жили досить скромно. Найціннішим скарбом у родині були книжки, які батько з кожної заробітної плати купував по одній. Уся родина багато читала. У дитинстві, коли сім’я збиралася у повному складі, тато грав на баяні, а всі співали або танцювали вальс, грали в настільні ігри.
Закінчила школу зі срібною медаллю. Ось уже позаду шкільні роки, треба обирати подальший шлях. Маючи неабиякі гуманітарні здібності, бо вона добре писала твори, гарно малювала, перечитала усі книжки в шкільній бібліотеці та вдома, бачила себе в майбутньому бібліотекарем. Але доля склалася інакше: вступила до Дніпропетровського політехнікуму легкої промисловості на спеціальність «технологія взуттєвого виробництва», замість моделювання одягу, про яке мріяла. Тут отримала грунтовні практичні знання. Виробнича практика в Харкові на взуттєвій фабриці дала можливість засвоїти безпосередньо увесь процес виготовлення взуття. На момент закінчення навчального закладу мала фундаментальну основу для роботи на виробництві. Потім розподіл, під час якого можна було обрати різні куточки країни, але душа тягнулася поближче до батьків. Так і повернулася на малу батьківщину.
Перші враження, як потрапила на територію Семенівської взуттєвої фабрики, були жахливими: двір не вимощений, бруд, маленькі хатки, розкидані надворі. Під час практики шила повсякденне взуття, а тут випускали робоче зі специфічним запахом. Керівництво розпорядилося: "Почнемо з нижчого", призначили бригадиром - контролером розкрійного цеху, потім змінним майстром. Коли директор дізнався, що Світлана Василівна вміє малювати, то призначив модельєром. Так і вийшло, що стала модельєром – самоучкою. У той час направляли виробників на навчання, і вона поїхала вступати до Київського технологічного інституту легкої промисловості на факультет "Технологія та конструювання виробів із шкіри". Навчатися на стаціонарі було легко, бо за плечима мала технікум та навички роботи.
По закінченню навчання повернулася знову на роботу, хоча вже на той час фабрика входила до Київського взуттєвого об’єднання. Призначили начальником заготівельно- пошивочного цеху, це 200 - 220 робітників у дві зміни, а з 1984 року працювала на посаді директора, голови управління.
21 рік на посаді керівника одного з найпотужніших підприємств району, як воно? Запорука успіху – це вміння та якості, якими володіла сильна жінка, завдяки природним здібностям та набутим знанням. І що дивує найбільше, то це той факт, коли у маленькому віддаленому від цивілізації містечкові, без Мережі Інтернет, ще у 90-х роках Світлана Василівна цікавилася психологією людських відносин. А саме: читала статті Дейла Карнегі, а потім втілювала у власний стиль керівництва та у спілкування з людьми.
Колектив складався з майже 40% чоловіків, але для неї не було різниці в статі, головне – людина та пошук підходу до неї. Будучи керівником, вона намагалася виявити здібних працівників, навіть примушувала їх навчатися далі. Люди, які працювали на виробництві за часів її керівництва, здобували іншу освіту. Деякі з них починали свій трудовий шлях саме з фабрики.
Багато можна розповідати про складнощі у роботі: це і дотримання якості продукції, і пошук замовника, і конкурування на ринку збуту.
На врученні нагороди «Заслужений працівник промисловості України» в приміщенні ОДА їй хотілося плакати, бо навіть і гадки не мала, що хтось з боку бачить, скільки вкладено сил, здоров’я, зусиль, аби не закрилося підприємство. До того ж питання про нагородження було піднято обкомом профспілки працівників легкої промисловості на рівні області.
Завдяки високому професіоналізму, неабияким діловим якостям у 2000 році вона стала лауреатам обласного конкурсу «Жінка року – 2000» в номінації «Життя нелегкі рубежі».
Активна життєва позиція наклала свій відбиток не тільки на професійну, а ще й на громадську діяльність. Двічі була обрана депутатом районної ради 5 та 6 скликання (2006-2015 рр.), за час роботи має безліч грамот та подяк різних рівнів. З 2005 року Світлана Василівна на заслуженому відпочинку.
Особисте життя? Що можна сказати - багато працювала, допомагала ростити племінників, про себе думати було ніколи.
Усе відійшло: безсонні ночі, напружені робочі будні, постійна зайнятість. Тепер є вдосталь вільного часу, який вона також цінує та проводить із користю.
Світлана Василівна – творча людина. Переглядаючи її малюнки, ніби поринаєш у внутрішній світ світлої жінки. Недарма її ім’я – Світлана. Зображення на її роботах викликають різні, але позитивні почуття. Усі малюнки мають глибокий зміст. Вони випромінюють любов до ближніх, до дітей, і взагалі любов – як почуття – чисте, непорочне. А як намальовані очі? Вони випромінюють тугу, таку приховану від загалу, ледь вловиму.
На запитання «Якби почали жити заново, чи пішли б тим самим шляхом?» вона відповіла, що, маючи гуманітарні здібності, можливо, почала б їх розвивати (писати, малювати).У душі вона творча натура, але за гороскопом - Овен, а це - природжені керівники. Тож вважає, що життєвий шлях був обраний вірно!
Жодна людина не отримає професію, якщо не пройде крізь руки вчителя. Учитель - найблагородніша праця, яка покликана навчати та виховувати майбутнє покоління, а значить і майбутнє нашої держави.
Артеменко Світлана Миколаївна – учитель за покликанням. Досвідчений педагог, справжній носій української літературної мови, її глибокі знання безцінні. Це людина, одна з небагатьох у районі, яка плекає і шанує рідну мову та є взірцем для наслідування. Але вона ще й жінка, дружина, мати й бабуся.
Працюючи понад 40 років на освітянській ниві, щодня, як стверджував Сухомлинський: «Віддає серце дітям». Скільки учнів було навчено Світланою Миколаївною? Мабуть, не перелічити, але вона з гордістю може пишатися успіхами своїх підопічних, які продовжували навчання на факультетах, що тісно пов’язані з філологією.
Світлана Миколаївна – упевнена, виважена, стримана, сильна жінка. Народилася вона в селі Морозівці Малинського району Житомирської області в сім’ї колгоспників. До школи ходила аж за чотири кілометри. Негода, бездоріжжя аж ніяк не впливали на прагнення будь – якою ціною здобувати знання. Про харчування учнів тоді взагалі не було й розмов. Добре пам’ятає, як тільки в 1966 році вперше почали продавати учням чай із сайками. Кружка чаю коштувала дві копійки, а «смаколик» – 6 копійок. Ото була радість!
З дитинства мріяла про вчителювання, тому й дитячі ігри переважно були на шкільну тематику. Мабуть, прикладом для наслідування стала для неї сільська вчителька української мови Віра Юхимівна Яценко. Закінчивши школу в районному центрі, Світлана Миколаївна вступила до Ніжинського педінституту на українське відділення філологічного факультету.
Там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, теж філологом. Закінчивши інститут, сімейне подружжя за розподілом отримало направлення до Семенівського району.
Працювали в сільських школах, згодом переїхали до Семенівки. З 1988 року Світлана Миколаївна працює в Семенівській гімназії №2 на посаді вчителя української мови та літератури, протягом трьох років обіймала посаду директора в цьому ж закладі.
На початку вчителювання найбільшим випробуванням для неї було працювати тут у російськомовних школах, коли мова українська вивчалася винятково як предмет і ніхто серйозно до неї не ставився. На усе життя запам’ятала вона слова одного зі своїх учнів: «Мне ваш язык не нужон!». Але життя мінливе, і справжнім святом її душі був час переходу на українську мову викладання у школах. Тоді навіть її запрошували для «лікбезу» до дитсадка та митниці, під час якого Світлана Миколаївна навчала дорослих людей української мови.
Уже зараз можна з впевненістю стверджувати, що саме Світлана Миколаївна поклала початок для входження району в межі філологічності та інтелектуальності області. Уперше в історії освітньої галузі Семенівщини вона разом зі своїми учнями взяла участь у Всеукраїнському конкурсі учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої». Про деякі конкурси дізнавалася навіть по радіо й відразу ж бралася за підготовку.
Навчаючи рідній мові дітей, невтомна трудівниця зростила безліч переможців учнівських творчих конкурсів як на обласному, так і на Всеукраїнському рівнях. Деякими учнями вона й досі пишається: це Бакланська Марина, Неруш Юлія, Власенко Інна, Івичук Соломія, Сокол Ілона, Байдалюк Ірина, Новик Тетяна. Це діти, які не тільки отримали глибокі знання з мови, а ще й примножили її у своїй професійній діяльності.
Успіхи випускників Світлани Миколаївни дають підстави стверджувати, що професія вчителя була свого часу обрана вірно. Якщо за життя знайдеться хоча б одна людина, яка висловить слова вдячності за вчительську працю, значить працюєш недаремно, а в Світлани Миколаївни багато вдячних учнів. Сама вона вважає, що, за висловлюванням Григорія Сковороди, це і є її «сродна» праця!
За час роботи вона має безліч нагород. У 2001 році нагороджена знаком «Відмінник освіти України», має звання «Учитель – методист». У 2007 році їй видано сертифікат Науково – дослідного інституту українознавства за високий рівень підготовки та керівництва учнівською науково – дослідною роботою під час участі її учнів у Міжнародному конкурсі з українознавства. Звання «Заслужений вчитель України» отримала у 2007 році на врученні в обласній адміністрації з рук губернатора (тоді на всю область було представлено два учителі). У 2010 році стала лауреатом обласної премії імені Софії Русової.
Окрім власних нагород та відзнак, Світлана Миколаївна має ще й подяки за своїх здібних учнів. У архіві грамот зберігається така подяка від директора Київського технікуму залізничного транспорту, де навчалася її випускниця Стельмах Світлана.
Незважаючи на те, що Світлана Миколаївна щодня несе додому учнівські зошити на перевірку, пише плани – конспекти уроків, вона ще й встигає виконувати домашню роботу. ЇЇ захоплення – це вирощування квітів. Улітку клумби буяють розмаїттям кольорів. У неї безліч сортів троянд, лілій, тюльпанів. Надворі квітковою оранжереєю оповитий увесь будинок, за квітами ніде й яблуку впасти.
На запитання, де знаходить для себе прихисток, вона відповіла, що вважає себе сильною, стійкою, спроможною дати собі раду жінкою. Звичайно, що надійною опорою у житті є її родина, разом із чоловіком вони виховали двох дітей, підростає вже й онука.
Маючи за плечима неабиякий життєвий досвід, розуміє, що за роботою інколи не було часу для виховання власних дітей. Тож стверджує: «Життя не проживеш, не поколовши ноги».
Про що мріє вона? Про те, аби було ще здоров’я для подальшої праці та виховання онуків. Вона впевнена, що сенс життя - це коли вдома хочеться йти на роботу, а з роботи - із задоволенням додому.
Світлана Миколаївна – справжній педагог, майстер своєї справи та приклад для наслідування молодим фахівцям.
Олександра Василівна Дудко – директор державного підприємства «Семенівське лісове господарство». Єдина жінка- керівник у лісовій галузі області. Відома усім і кожному в районі та далеко за його межами. Сильна духом, стійка до негараздів, працьовита, наполеглива та завзята.
Хочеться відмітити, що за багато років роботи Олександра Василівна має величезну кількість нагород як на обласному, так і на Всеукраїнському рівнях.
За її твердженням, керівник не може подобатися усім без винятку. Різні люди, різні відношення, це все є звичайною закономірністю. Керуючи великим підприємством, не можна щодня залишатися для всіх «вигідною», інколи треба йти в розріз із поглядами та бажаннями інших.
Але сьогодні ми розкриємо деякі особисті сторінки життя Олександри Василівни, аби розібратися, в чому ж криється секрет її визнання. На запитання «Що є запорукою її успіху?», вона відповіла відразу, не вагаючись: «Звісно, що батьки заклали необхідний міцний фундамент для професійного визначення».
Народилася на Волині в глибокому поліському регіоні. Її дитинство минало в тісному спілкуванні з природою. Батько був лісником, мати робітницею в лісі. З раннього дитинства маленька Олександра допомагала батькам на роботі: висаджувала молоді пагінці, сапувала, переносила мурашники, робила освітлення дерев, розмітку ділянок. Збирала ягоди, гриби, насіння, їздила верхи на конях, заготовляла сіно для диких тварин. Кожної пори року знаходилася робота в лісі.
Вдома багатодітна родина завжди тримала до десяти голів худоби, за якими також потрібний неабиякий догляд. Влітку пасла корів та заготовляла сіно на зиму. Місцевість була переважно болотяна, тому досі добре пам’ятає, як важко перевозити сіно через болота. Тож спогади про босоноге дитинство тісно пов’язані з лісом.
Звісно, що характер та вподобання людини формуються з народження, і робота, до якої залучали батьки юну Олександру, залишила свій відбиток на подальшому професійному визначенні. Закінчивши школу, вступила до Шацького лісового технікуму. По закінченню працювала в Добрянському держлісгоспі майстром лісу, потім навчання в Українській сільськогосподарській академії, де і познайомилася з майбутнім чоловіком. На момент випуску в них вже народився синочок. До речі, обидва навчальні заклади Олександра Василівна закінчила з червоним дипломом.
За розподілом молода родина приїхала на Чернігівщину поближче до батьків чоловіка. Олександра Василівна працювала у Новгород – Сіверському лісгоспі на посаді майстра лісу, далі просування по службі – помічник лісничого, лісничий.
Деякий час звикала до відмінного від її рідної Волині укладу життя. Високі паркани між будинками насторожували, бо там, де вона народилася, їх зовсім не було. Усі жили однією великою родиною. Але чим більше вона дізнавалася про історію нашої місцевості, тим глибше в її серце проникала любов до Сіверського краю.
Майже 14 років мешкала на станції Узруй, природа цієї місцевості нагадувала їй рідну Волинь. Навколо луки, ліси! На той час в родині вже було двоє дітей. Доньку певний час допомагали доглядати сусіди, за що їм Олександра Василівна безмежно вдячна. Зважаючи на постійну зайнятість на роботі, маленького синочка у віці 11 місяців довелося віддати на виховання батькам чоловіка, бо не було часу на догляд за ним. Кожними вихідними летіла вона за 90 кілометрів, аби побачити свого ріднесенького, притиснути до грудей та відчути тепло сенсу свого життя. І знову щопонеділка поверталася на робоче місце.
Діти бачили, як багато працюють їхні батьки. У родині продовжувалися традиції щодо тісного спілкування з лісом, збирання грибів та ягід. Коли ще мешкали в Узруї, її діти ходили лісом до школи в Лизунівку. Дорогою вони досліджували сліди диких звірів, відстежували міграцію. Зважаючи на дитячу допитливість, такий шлях додому був найцікавішим, ніж ходити вулицями.
У віці 37 років Олександра Василівна отримала гідну оцінку від керівництва галузі: їй запропонували посаду директора Семенівського держлісгоспу.
До речі, коли у родини постало питання щодо проживання в Семенівці, то обов’язковою її умовою було мати власний будинок неподалік від роботи з великою присадибною ділянкою. Як їй вдається бути зразковою господинею вдома та талановитим керівником на роботі? Мабуть, відповідь на це питання криється в специфіці її професії. Тісне спілкування з природою дає їй сили та наснагу.
Наприклад, влітку, прокинувшись вранці, бо телефонні дзвінки з робочих питань починаються і з сьомої години ранку, вона відразу прямує на присадибну ділянку, аби побачити росу на кропі, яка виблискує на вранішньому сонці, ніби то кришталь розсипався на трави. Потім йде подивитися, чи підріс огірочок, як почуває себе інша городина. Вона кожного ранку та ввечері слухає природу, черпаючи безодню позитиву, аби прожити ще один день. І так щодня!
Багатьох людей дивує той факт, що, незважаючи на постійну зайнятість, Олександра Василівна тримає худобу та влітку частенько зустрічає з пасовиська свою улюбленицю - корову. Зовсім не вважає, що це неабияка праця. Навпаки, вона впевнена, що так має бути.
На запитання «Чи важко керувати такою великим підприємством, де працює переважна більшість чоловіків?», вона зізнається, що навіть не знає усіх своїх працівників. Неабиякий досвід роботи дозволив визначити пріоритети, головне її завдання – забезпечити справжній професійний керівний склад підприємства. І тоді вже ці люди налагодять роботу своїх безпосередніх підлеглих. Протягом багатьох років під її керівництвом працюють справжні майстри своєї справи, яким Олександра Василівна повністю довіряє. Тому, якщо в районі з’являється молодий фахівець, і вона впевнена в його хисті до лісництва, то рекомендує та перенаправляє до інших районів на роботу. Таким чином вона дала багатьом молодим спеціалістам путівку в життя.
Які професійні якості вона найбільше цінує у своїх підлеглих? Звісно, що сумлінність та відданість справі, яку вони виконують, і, звичайно, людські чесноти на першому місці.
Найвищу нагороду «Заслужений працівник сільського господарства України» отримала в 1997 році, коли ще працювала на посаді лісничого у Н.- Сіверському районі. Одна із семи лісництв працювала на рівні, а часом і краще за чоловіків, тому керівництво області й відзначило роботу невтомної трудівниці.
Чи є у Олександри Василівни вільний від роботи час? Так є, але не час, а скоріше миттєвості, які вона використовує з користю для себе – це перечитування преси, аби бути завжди в курсі подій. До речі передплачує ще й газету рідної Волині. Є завзятим вболівальником футболу, разом із чоловіком не пропускає трансляції олімпійських ігор, змагань із жіночого біатлону. Розповідаючи про своє захоплення, називає поіменно багатьох спортсменів України, які беруть участь у змаганнях, добре орієнтується в футболі. Сама Олександра Василівна, будучи студенткою, отримала звання кандидата у майстри спорту. Заняття спортом не тільки навчило її перемагати і домагатися свого, а ще й гідно програвати.
Вважає відпочинком збирання грибів та ягід у лісі разом із друзями родини. Взагалі високо цінує дружні відносини з людьми, які завжди поруч.
Її власні діти вже дорослі, має й онука. Очевидно, що Олександра Василівна разом зі своїм чоловіком прищепила любов до лісу своїм дітям. Як результат, вони продовжують родинну традицію лісівників, зараз працюють у лісовій галузі, отримавши відповідну освіту.
Як і чим живе Олександра Василівна сьогодні? Вважає, що праця в лісі зовсім не жіноча. Але якщо вже їй колись довірили таку посаду, то досі намагається виправдати довіру. Ліс – це її стихія. Щоразу, буваючи у лісництвах, вона насолоджується краєвидами та почуває себе повністю захищеною, а значить здатною й надалі працювати на благо країни.
Під час урочистого заходу лунали пісні у виконанні Олени Зволь, Тетяни Мороз, колективу з Орликівки. До привітань долучилося й керівництво району - заступник голови районної державної адміністрації Кравцов О.В., начальник організаційного відділу районної ради Михайлова О.М., начальник відділу освіти Гузоватий С.М., депутат районної ради Салімон Л.М.
На закінчення свята Бондаренко Р.І. виступила з заключним словом" Шановні Світлано Василівно, Світлано Миколаївно, Олександро Василівно! Доля сильних жінок - цілеспрямованих, успішних, упертих, сміливих - це дар і виклик одночасно. Тож нехай життєві труднощі загартовують ваш характер і додають вам досвіду, знань і впевненості в собі. Нехай ваша сила, як оберіг, захищає вас від майбутніх негараздів. Ви сильні, бо недарма ж кажуть, що кожен отримує долю «під силу». Впевнені у собі, є прикладом для наслідування майбутнім поколінням! Здоров’я міцного, жіночого щастя і безмежної віри у себе!".
Більше фото - за ЦИМ ПОСИЛАННЯМ
|
-->
