Майже кожна людина має хобі, тобто таку справу, якою їй подобається займатися у вільний від роботи час. Дехто колекціонує марки, монети, хтось цікавиться старовиною і збирає речі багаторічної давності, що вже стали історією. Анатолій Костюк захоплюється пошуком… людей. Цій справі він присвятив 47 років і називає її сенсом свого життя.
Навіть шпигуном вважали
«Данина пам’яті - це все, що ми можемо віддати нашим мертвим землякам. Але хіба так віддають шану? Ми змирились з тим, що по кістках вбитих топчуться люди, їздять машини, в братніх могилах лежать безіменні солдати. Але ж ці загиблі воїни - чиїсь сини, брати, батьки, кохані! Вони мають імена! – говорить Анатолій Григорович. - Встановити імена людей, які в роки війни загинули на території Семенівського району, віднайти своїх земляків, які пішли на фронт і не повернулись, – цій справі я присвятив все життя».
Нині Анатолій Костюк – відома і шанована людина. Його знають і поважають не лише на Семенівщині, а й далеко за межами району. Він – заслужений пошуковець України. Це завдяки його праці, наполегливому характеру і небайдужому серцю були повернуті із забуття сотні імен загиблих у роки війни воїнів та знайдені місця їх поховань.
Хоча, як і за радянської влади, так і нині, зустрічалися люди, які не розуміли його. За часів СРСР представники влади постійно підозрювали Анатолія Костюка у… шпигунстві, бо вважали, що людина, яка стільки часу проводить в архівах, точно шукає компромат. В роки ж незалежності його вважали диваком. Люди не могли збагнути навіщо він витрачає свої власні гроші і час на пошук давно загиблих воїнів.
Не забудь!
«В 1943 році на фронті один замполіт мені сказав: «Синок, дасть Бог, залишишся в живих, не забудь про тих людей, які загинули в боях». Тоді, на фронті, його слова мене вразили, – я запам’ятав їх на все життя. З цього все і почалося, - говорить Анатолій Костюк. – А на фронт я потрапив в 16 років. Пішов добровольцем, бо був ще неповнолітнім. Працював їздовим санітаром у медсанбаті. Куди рухались передові бойові частини - туди й медсанбат. Скільки людей померло на моїх очах! Скількох загиблих мені довелося поховати! Смерть була скрізь. Дехто гинув на полі бою, хтось помирав у медсанбаті від тяжких поранень або від несвоєчасно наданої медичної допомоги».
У медсанбаті довелося полежати і Анатолію Костюку – в одному з боїв він був поранений. Після лікування його, як неповнолітнього, відправили додому. На початку 1945 року Анатолія призвали в армію. Потім було навчання – спочатку військове училище, згодом - педінститут.
«Після звільнення з армії, мені пропонували роботу в райкомі партії, але я відмовився, - розповідає Анатолій Костюк. – Я не хотів і не міг працювати з непорядними людьми. Обрав школу. Але через принципові розбіжності з місцевою владою змушений був виїхати з району. Мене запросили на роботу в Тюменську область. Пропонували на вибір посаду директора школи, завуча або вчителя історії. Ось так, за тисячі кілометрів від дому для мене знайшлася робота, а в рідній Семенівці – ні. На Тюменщині я пропрацював два роки. Потім з надією на те, що ситуація вдома змінилась, повернувся назад. І хоча підтримки я так і не знайшов, але пошуковою роботою продовжив займатись».
Безіменних героїв не буває!
Так, з 1962 року, не жалкуючи ні сил, ні часу, Анатолій Костюк проходив стежками війни. На власному велосипеді він об’їхав всю Семенівщину. Розшукав на території району всі братні та одиночні могили, в яких були поховані невідомі солдати. А ще були розкопки. «Я брав у руки лопату і щіточку і… гайда разом зі своїми учнями у поле. Ми знаходили останки людей, а згодом перепоховували їх», - розповідає пошуковець.
Він став постійним відвідувачем Центрального архіву Міністерства оборони СРСР, а пізніше – Російської Федерації. У місто Подольськ, що у Підмосков’ї, (саме там розташований Центральний архів – Кор.) Анатолій Григорович завжди їздив за власний кошт. Він працював без підтримки влади і без допомоги так званих «спонсорів».
«Для того, щоб встановити ім’я людини, потрібно було запастися терпінням і знаннями, - говорить він. – Наприклад, кожного разу, щоб отримати дозвіл на відвідування архіву, мені доводилося оббивати пороги багатьох владних кабінетів. Скільки часу і нервів я витратив на це! Але ж без знання історії неможливий пошук! Всі історичні події (хронологію боїв, наступів, відступів, відомості про учасників війни – про живих і тих, хто загинув) довелося відновлювати буквально по крихтам. Я збирав інформацію з розповідей очевидців, ветеранів, членів родин загиблих, в архівних документах, в музеях».
Скільки разів Анатолій Григорович вирушав у дорогу, скільки годин просидів в архівах над пожовклими документами, скільки листів відправив в різні куточки світу і скільки отримав відповідей, не злічити. Та його праця не була марною. За довгі роки роботи Анатолій Костюк відшукав могили 1 729 своїх земляків, які пішли на фронт і не повернулись. Крім того, 729 солдатам і офіцерам радянської армії, які загинули при визволенні Семенівщини, він повернув імена, а їхнім рідним – розкрив їх подвиги, вказав місця поховань.
«Все життя мене підтримували мої рідні (мама, дружина, діти) та мої учні. Без їхньої допомоги я не зміг би все це зробити, - розповідає Анатолій Григорович. – Коли я в семенівській школі працював воєнруком, то організувавав шкільний пошуковий клуб. Разом з моїми юними слідопитами ми й обійшли увесь Семенівський район. Два пам’ятники і один обеліск жертвам фашизму, п’ять землянок і одна партизанська криничка – це все зроблено руками дітей. А ще ж були ці зворушливі листи, які отримували родичі загиблих радянських солдатів».
Ось я і пришла до тебе…
Слухаючи Анатолія Григоровича, я переглядала його записи, документи, фотографії і… листи. До речі, дивитись і читати мені дозволив сам господар. Тому беру в руки аркуш паперу і читаю: «Мій брат, Віктор Федорович Янчук, 18-літнім юнаком загинув на війні. Сталося це 23 жовтня 1943 року в бою за звільнення Гомеля. Про місце його поховання ми з чоловіком дізнались лише в 1989 році зі статті, написаної Анатолієм Костюком в газеті «Красное знамя». Завдяки цьому 23 жовтня 1990 року ми побували на могилі брата, яка знаходиться в Новобелицькому районі Гомельської області. За нелегку роботу щодо пошуку місць поховань наших земляків, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, ми щиро дякуємо Анатолію Костюку. З повагою. Сім’я Хондошко, місто Семенівка». Таких листів у Анатолія Костюка кілька сотень.
Читаю далі: «Довго і безрезультатно шукала Людмила Ковалевська свого батька – командира 852 стрілецького полку 277 стрілецької дивізії майора Федука Степана Вікентійовича, який вважався безвісти зниклим в серпні 1941 року… День перемоги 2004 року. Вже не молода жінка підійшла до братньої могили. Поцілувала мармур обеліска, спустилась на коліна. «Здравствуй, папа, - сказала вона. – Вот я и пришла к тебе…». Це була Людмила Ковалевська. Вона приїхала в Семенівку із Санкт-Петербурга, щоб вперше в житті побачити могилу свого батька». Ці рядки написав сам Анатолій Григорович у своїй книзі «Имя твоё – бессмертно».
«Згадуючи минуле, переглядаючи численні листи, написані на мою адресу та публікації в газетах, я думаю, що все ж таки не даремно прожив своє життя, - говорить сивочолий пошуковець. - Я прожив чесне і порядне життя. І мені сьогодні не соромно дивить в очі і своїм дітям, й іншим людям. Я знаю, що і син мій пишається мною, і донька. І нині вже покійні дружина та мати теж свого часу пишались. Я багато чого встиг зробити за своє життя. Багато, але не все. На території Семенівщини ще є безіменні могили. Їх небагато, але, на жаль, вони є».
Валентина Федусь.
|
-->
