12 березня у селі Галаганівка Семенівського району ховали старшину 41-го батальйону, навідника протитанкового ракетного комплексу «Фагот» 41-річного Віктора Афанасенка. Він помер у ніч з 9 на 10 березня. Мобілізували другого вересня.
Рідних у селі у Віктора не залишилося. Тіло привіз бойовий побратим семенівець Володимир Михальченко.
— З початку грудня ми стояли на передовій у Старогнатівці Донецької області. За 20 кілометрів уже Росія. Недавно Віктора перевели у Прохорівку, село неподалік. Отож деталей не знаю, — говорить Михальченко. — Кажуть, ішов, упав. Серце стало. Його відвезли на Волноваху, звідти вже в морг, у Дніпропетровськ. Там дуже багато тіл. Довелося по-побігати, щоб віддали Віктора. І хто придумав дурний закон, що не родичам не можна забирати?
— Виріс Віктор у багатодітній сім'ї. Батько був у колгоспі бригадиром, — розповідає Роман Кравченко, галаганівський сільський голова. — У школі вчився добре. Після армії працював на комбайні і на тракторі. Два роки проробив землевпорядником, потім посаду скоротили. Брати і сестри роз'їхалися. Настав час, коли біди одна за одною прийшли у родину. 2004 року помер батько. Через рік згорів добротний цегляний будинок, в якому жила сім'я. Причина — проблеми з облаштуванням опалення. Потім померла бабуся. Віктор з матір'ю перейшли в її стареньку хату. Невдовзі не стало і матері. Жив сам, доки хата не завалилася. З того часу мешкав то у друзів, то у однокласників. Приблизно два роки тому його прихистив Микола Сич, директор місцевого сільгосппідприємства «Нове життя»,
 Після смерті рідних продав корову, взяв кредит і переоформив на себе паї померлих батька, матері, бабусі, тітки. 20 гектарів. Коли мобілізували, зарплата приходила на картку. Планував назбирати на хату. У нього є брати і сестри в Білорусі і в Росії. На жаль, зв'язатися з ними не можемо. Написали їм в «Одноклассниках».
Прощалися з Віктором у сільському клубі. Говорили, добрий чоловік був, хоча і випивав.
— Ніколи не сварився. Знаєте, другий як вип'є, понісся, а він не такий. Завжди вітався, був дуже акуратний. Після роботи помиється, любив порядок. На городі і в себе, і в людей робив. Усе рівненько, гладенько, наче яйцем викачано, — згадує 59-річна Олена Прибильська.
Односельці розповіли, що і дівчина у Віктора була, довго зустрічалися. Та не склалося. І він, і вона так і не знайшли собі пари.
— У грудні було б два роки, як Вітя у нас жив. Не випивав, хіба що на свята. Коли від'їздив, зі сльозами на очах сказав: «Прости, Миколаївно, якщо щось не так, і прощай», — згадує 48-річна Ганна Сич, головбух ТОВ «Нове життя». — Ми навіть простенької мо-білки йому не встигли купить. Сьогодні повідомили, завтра забрали. Одяг, продукти дали. На листочку написали свої номери. Він так ні разу і не подзвонив.
Кажуть, два брати покійного Віктора, Михайло і Григорій, живуть у Мінську. Михайло військовий.
Служив у Афганістані. Григорій авіатор, закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків. Ще один брат Василь живе в Омську, в Росії. Він фермер. Сестри — Людмила, юрист, майор юстиції, і Галина, педагог, мешкають у Брянську. Приїздили рік тому. На півдня. Сходили на кладовище, обіцяли приїхати на Діди, та не приїхали. Чи хотіли забрати Віктора до себе, не відомо. Селяни кажуть: «Якби хотіли, давно б забрали». Незважаючи на те, що жодної рідної душі на похороні не було, попрощатися зійшлися сотні людей. В основному, чоловіки. Як казали старенькі бабусі, такого багатолюдного похорону у селі ніколи не було. З Семенівки приїхали афганці, голови райради і райдержадміністрації, начальник міліції, волонтери. Хоча Віктор і не загинув у бою. Він не ховався від мобілізації. Ті, хто там побував, уже герої.
Тріпотіли синьо-жовті прапори. Грав військовий оркестр, музиканти приїхали з Чернігова. Траурна процесія розтяглася на кілометр. Люди повиходили з дворів. За 300 метрів від Галаганівки — Росія. До речі, в Росії в Курковичах вчився у старших класах і Віктор, бо у Галаганівці була восьмирічка. Щодня жителі села дивляться російські канали. Навіть без супутникових антен. Та, незважаючи на російську пропаганду, переживають за чоловіків, які в АТО. На кладовищі офіцер 41-го батальйону Олег Михайленко сказав: «Он трусом никогда не был. Виктор был хорошим человеком и бойцом. Царство небесное». Гімн, прощальні постріли. їх, певно, почули і в Росії.
Поминали у їдальні.
Рідні Віктора таки відгукнулися в соцмережах. Сказали: «Приїдемо, як війна скінчиться».
Брати і сестри грошей не отримають
— Право на отримання одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) учасника АТО мають батьки, опікуни, дружина, діти (або утриманці) померлого. Брати і сестри — ні. Незалежно від того, живуть вони за кордоном чи в Україні, — пояснив начальник відділу соціального забезпечення облвійськкомату, підполковник Тарас Шевченко.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №12 (1506)
|
-->
