... Блищить на сонці, несучи в далечінь свої води тиха і чиста поліська річка Ревна. Тут, на її берегах, 25 червня 1925 року народився наш земляк, учасник Великої Вітчизняної війни, кавалер ордена Червоного Прапора Петро Пантелійович Бойко. Хлопчиком, як і всі дітлахи, любив купатися і ловити рибу старого млина. Але більше часу проводив з товаришами в лісі, збираючи гриби та ягоди.
Сім'я Петра Пантелійовича була не з багатих. Батько, маючи освіту 1,5 класи початкової школи, усе своє життя займався сільським господарством і був гарним чоботарем, а мати через тяжку працю часто хворіла. І тому Петру разом з братом Іваном доводилося допомагати батьку шити чоботи, працювати в полі, по господарству.
Шкільні роки співпали з голодом 1932-33 років і початком війни. З 1933 року по 1941 рік Петро Пантелійович навчався в школі, спочатку в неповній середній школі №3 ім. Калініна, а середню освіту здобував у середній школі № 1 ім. В.І.Леніна.
 Згадуючи шкільні роки Петро Пантелійович говорить, що найбільше запам'яталося почуття голоду, постійно хотілося їсти. Дітям, які ходили до школи, видавали по 50 грамів гречаного хліба з висівками, та й то не всім. До їхньої родини тричі приїздили продовольчі загони шукати зерно, але батькам вдалося закопати в хліві мішок жита, з якого мати потім варила кашу. Пережити голод їхній родині допомогло ремесло батьків, він шив чоботи, які продавав або обмінював на харчі. А коли вже зовсім було скрутно з харчами, їли ворін, молоде листя липи, збирали дикий горох.
Після закінчення школи Петро Пантелійович мріяв стати лікарем, мабуть, тому, що часто хворіла мати. Але здійсненню мрій завадила війна, яка розпочалась у червні 1941 року, коли Петро Пантелійович закінчив школу . На початок війни виповнилось 16 років, і він добре пам'ятає, як перед приходом окупантів із Семенівки евакуйовували техніку й худобу колгоспів, підприємства та установи. Петро Пантелійович, як неповнолітній, залишився на окупованій території. Згодом німецька окупаційна адміністрація почала набір молоді для відправлення до Німеччини. Петру Пантелійовичу вдалося певний час переховуватися, але його батькам стало відомо, що ім'я сина внесено до списку. Семенівський староста Кайдаш був знайомий із батьком Петра Пантелійовича і порадив влаштувати сина на роботу на залізничну станцію. Тільки за цієї умови могли не відправити на роботи до Німеччини. Щоб урятувати сина, батько приніс начальнику залізничної станції хабаря - кошик яєць, що були тоді дуже дорогі, та й самим їсти було нічого але сина на роботу влаштував.
Після визволення Семенівки Петро Пантелійович разом з іншими юнаками які досягли призивного віку, був направлений до міста Новгород- Сіверського в 146 АСЗП для навчання артилерійській справі. Період навчання був коротки, з 22 вересня по листопад 1943 року. Після закінчення підготовки був направлений до 102 дивізії 16 стрілкового полку, бойовий шлях розпочав мінометником. 20 лютого 1944 року був поранений, а після видужування знову повернувся до свого полку.
Під час одного з привалів зустрів свого земляка Василя Титовича Хулапа, після чого вони разом пройшли війну. В.Т. Хулап був командиром обслуги 145-мм гармати, а Петро Пантелійович став навідником в обслузі гармати. Коли під час одного з боїв Василя Титовича було поранено, Петра Пантелійовича призначили на його місце командиром обслуги гармати.
Під час служби у комендантському взводі
У 1944 році на території Білорусії йшли особливо запеклі бої з ворогом. Підчас одного з таких боїв у районі міста Бобруйськ оточені німецькі частини намагалися вирватися з оточення й кинули всі свої військові резерви. Головною їх ударною силою були танки, і розпочався запекли бій. Будучи навідником гармати, Петро Пантелійович разом із її обслугою повинен був надати допомогу радянським танкам у цьому бою. Їм вдалося підбити два ворожі танки, чим надали чисельну перевагу радянським танкам, що й вирішило результат битви. У цьому бою Петро Пантелійович був поранений. Тільки після закінчення війни він дізнався, що за цей бій обслуга їхньої 145-мм гармати була удостоєна бойових нагород: командиру гармати присвоєно звання Героя Радянського Союзу, Петро Пантелійович отримав орден Червоного Прапора, а інші - ордени та медалі. Тільки на початку 1960-х років орден знайшов свого господаря.
Війну Петро Пантелійович закінчив у Кенігсберзі, був тричі поранений, мав групу інвалідності та до останнього дня носив в своєму тілі осколок, як згадку про ті жахливі роки.
Повернувшись до мирного життя П.П. Бойко працював не покладаючи рук.
- 1948-1954 рр. - працював у Семенівській пожежній команді, спочатку пожежником, а потім заступником начальника.
- 1954-1963 рр. - завскладом облсільгосснабу.
- 1963-1972 рр.- начальником пункту по обслуговуванню залізничної станції Семенівка.
- 1972-1976рр. - столяром Семенівської прорабської дільниці.
- 1976-1988 рр. - в Семенівському МДСУ -10
Виховав і дав путівку в життя двом донькам - Тамарі та Олександрі.
Після виходу на пенсію Петро Пантелійович продовжував активну громадську діяльність.
Він був активним учасником хору ветеранів війни та праці, який був створений у 1975 році. Керівником хору був директор музичної школи М.П. Чередниченко. Репертуар хору складався з пісень воєнних часів, а також з українських, російських та білоруських народних пісень. Виступи хору супроводжувались декламуванням віршів, цю місію було доручено виконувати П.П. Бойку. З того часу він захопився поезією і сам почав писати вірші. Хор із виступами побував у всіх населених пунктах Семенівського району, а також у Стародубському та Климівському районах Брянської області. У 1982 році хор нагороджений грамотою за участь в обласному конкурсі патріотичної пісні, був переможцем всесоюзного конкурсу на краще виконання радянської патріотичної пісні. У 1994 році хор був запрошений в Київ, на перший Всеукраїнський фестиваль ветеранів.
Хор ветеранів, 9 травня 1993 року
Серце ветерана перестало битися 17 березня 2014 року, похований у м. Семенівка.
Дещо з віршів Петра Пантелійовича...
* * * * * * * * *
Они прошли сквозь ад невероятний,
Солдатский долг свой выполнив сполна,
Сегодня отблеск доблести той ратный,
Напоминают нам их ордена.
* * * * * * * * *
И нашел то место я, где пролилася кровь моя
От ходьбы устали ноги,
Утомительным был путь.
Вот и цель. И я с дороги
Мог теперь передохнуть.
Пот платком с лица стирая,
Словно замерев душой,
Я вошел в избу, что скраю
Деревеньки небольшой.
Верилось, что можно было
Здесь воды испить теперь...
Быстро женщина открыла
Мне на стук мой тихий дверь.
Было, видно, не в новинку
Ей поить прохожих в зной.
И поставила вдруг крынку
Молока передо мной.
И в избе с окном открытым
От столицы далеко
Я с огромным аппетитом
Пил парное молоко.
Пил и в даль через окошко
Все внимательно глядел,
Где на холм взбирались тропки
И кустарник зеленел.
И хотя тогда не лето
Было здесь - зима в огне,
Воскрешалась местность эта
Через много дней во мне.
Возле пушки я с гранатой...
Пробивал нас холод лют,
Разве думал, что когда-то
Побываю снова тут?
Разве думал я у пушки,
В том бою, что буду жить.
И теперь вот здесь из кружки
Молоко парное пить?
Я молчал. И перед взором
Воскрешался взор во мне.
И хозяйка в разговоре
Не забыла о войне.
Что огнем дотла спалили
Деревеньку в пору ту.
И как после отступала
Сила вражья в темноту.
Вспомнила, как спозаранок
Люди молча через гать
Выходили из землянок
Наших воинов встречать,
Что вели в февральской стыни
За деревню эту бой...
Я же ранен был в низине
Перед крайнею избой.
Слушал женщину я снова,
Но о том, что здесь бывал,
Почему-то ей ни слова
Не поведал, не сказал.
Не сказал я, не открылся
В те часы, а может, зря.
Просто встал и распростился,
За прием благодаря.
И пошел тропой к опушке,
И нашел то место я,
Где пролилася возле пушки
Здесь, в низине, кровь моя.
Там, где мы когда-то стыли
Много лет тому назад,
Важно аисты ходили,
Ища корм для аистят
17.08.2007г.
матеріал підготувала вчитель історії та правознавства
Семенівської ЗОШ І-ІІІст. № 3 Комар Т.М.
| 
-->
