Читаючи докторську дисертацію Ірини Дмитрівни Фаріон «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV-XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива», сторінці десь на 145 я заснув (найкраще для засинання все ж рекомендую сторінки 17-131), не почувши, як 800-сторінкова книжка гепнулася на підлогу. Напрочуд гарне снодійне. Швидше на мене діяв лише підручник з біології, але підручники вже здали (http://schoolbooks.org.ua/book/biologiya-pidruchnik-dlya-10-klasu - посилання на джерело, якщо хто схоче перевірити рекомендацію).
Прокинувшись, як звичайно, о пів на шостої ранку, я нічого незвичайного не помітив. Хіба що морський свинтус Зюськінд спав чомусь на правому боці, а не як завше – на лівому. Можливо, події розгорталися би зовсім інакше, якби я надав цьому фактові належної уваги…
Дорога до школи всього з 5-ти вулиць, пройдена вже тисячі разів. Але, задумавшись про недавню знахідку нової популяції Dactylorhyza incarnata, я, мабуть, десь повернув не туди й опиняюся на околиці…
Намагаюся повернути назад – там вулиці, схожі на лабіринт із будиночків, які щільно стоять один біля одного. Проходячи вп’яте лабіринтом, починаю підозрювати, що щось роблю не так, і це все не дуже схоже на реальність. Де площа? Де школа?
Підкралася здогадка, що я ходжу чітко за певним напрямом, не змінюючи маршрут. Зупиняюся й навмисно йду в інший бік. Лабіринт розступається – і я заходжу до великого гарного парку зі стадіоном, на якому футболісти мовчки ганяють м’яч. За парком видно й площу з якимись двома монументами. Тут же захотілося піти туди, глянути, що там відбувається.
- Краще не треба, - ніби вгадавши мої думки, каже воротар, - там недобре місце, не ходи.
Але я, наплювавши на попередження, іду в туди. Площа виявляється набагато меншою, ніж мені здавалося. А далі виникає відчуття, ніби я перейшов через прозору кисільну стіну. Виявилося, що тут такий же лабіринт, тільки дзеркально відображений. Трохи походивши, я зустрічаю Д., от тільки та чомусь якась насуплена й у чорній убранці.
- Ти що тут робиш? – голосно шепоче вона, дивлячись на мене, - Ану йди швидко звідси, поки ніхто не помітив!
Намагаюся з нею заговорити, але вона лише повторює, що я маю піти й не пускає мене далі. Зрозумівши, що нічого не вийде, я рушаю назад і через хвилинку наштовхуюся на О. Той дуже дивується, що зустрів мене в такому місці. Відповідаю, що заблукав і хочу назад до нашої частини міста, О. обіцяє, що виведе. І веде геть в інший бік. Устигаю помітити, що Д. якось співчутливо похитує головою.
Я йду за О., але впевненість, що я роблю все правильно, поволі зникає. Коли я кажу йому, що піду один, О. обертається і якось недобре на мене дивиться. У лівій руці в нього я помічаю якийсь предмет, що нагадує довгу спицю. Наляканий, я починаю тікати.
Довго хаотично метаюся лабіринтом, але примудряюся-таки вибігти з нього й потрапляю в свою частину міста (біля лікарні). Починає вечоріти. Страшно, тому що О. продовжує переслідувати. Забігаю до зубної поліклініки лікарні, починаю розповідати улюбленому лікарю, що я щойно пережив. Він переймається проблемою й каже, що буде стежити, щоб О. сюди не увійшов. Я заспокоююся. Але тут лікар додає, що ми ж у поліклініці, а я ще не перевірив стан своїх зубів. Незрозуміло звідки матеріалізувалися люди в халатах, мене відводять в сусідню кімнату, де О. в лікарському халаті тримає спицю й наближається до мене. Не розумію як, мені все ж вдається вирватися. Промчавшись обома лабіринтами повертаюся назад до школи.
Заходжу до актової залі. Із десяток свічок на стіні не можуть розігнати сутінки. Заля заповнена. Вчителі, учні - всі ... у двох екземплярах. Одні в світлому одязі, інші в темному. А також О. і я. О. стоїть напроти мене, наставивши спицю мені на шию. Починає говорити, при цьому мова у нього безладна й невиразна. Чую лише "виїхати не можна, місто замкнене», «не сховаєшся", "нам же буде весело, чи не так?".
Хтось із дев’ятикласників починає мені пояснювати, що їхнє місто щось розділило, розбивши їх усіх на дві частини - світлу і темну. Живуть вони вкрай напружено. Лабіринт замкнутий. Темні вічно загрожують світлим фізичною розправою. Але вбити до кінця вони один одного не можуть, так як після цього зникнуть самі.
Ставлю запитання:
- Чому вас усіх по двоє, а я один?
Мені відповідають, що О. – це моя темна половина. Я від несподіванки гублюся. О. кидається на мене з явною метою покалічити, ми падаємо. Помічаю, як наші руки зростаються між собою ... і прокидаюся. На підлозі на розбитому дзеркалі лежить докторська дисертація Фаріон…
Бузунко Петро Андрійович, Левченко Ілля Костянтинович (лишень коректор)
|
) нарешті пояснять, чому головні герої зустрічаються й діють лише уві сні.
-->
