— Хочу прокидатися зранку і не думати, де взяти пляшку. А думать про те, що поїсти, де заробить, — говорить 41-річний Сергій Біда. — І дружина щоб порядна була.
Чоловік до 2005 року жив у Харкові, працював завучем у школі під містом, був тренером з футболу. Мав дружину. Та почали вдвох випивати. З роботи вигнали. Переїхали в Лосівку.
— Що маємо, не бережемо, як утратим — плачем, — говорить про себе. — Була робота, були перспективи — усе проміняв на горілку.
Покійна жінка допилася до того, що в хаті замерзла
Живе Сергій один у добротній хаті на три кімнати. Він і два коти. Рідних братів-сестер не має. Батьки упокоїлись. У будинку чисто, тепло. На підвіконнях ростуть кімнатні квіти. У відрі біля столу — дерево мандарина. Свого часу чоловік кинув кісточку цитрусового у землю, а вона проросла. Деревце ще не цвіло І плоду не давало, але у висоту вже метра досягло.
На столі лежить спортивна газета «Команда». Сергій її передплачує. Спортом цікавиться дуже. І по телевізору спортивні змагання дивиться.
Обводиш оком житло і не віриться, що цей холостяк колись пив.
До алкоголю Сергія пристрастила непутяща дружина Ірина. Жінка ніде не працювала. Добряче випивала.
— Батько здоровий був, а в 2004 році впав, стукнувся головою й оглух, — пригадує холостяк. — Мати також хворіла. Мала проблеми з ногами, ледь пересувалася. Мене з роботи вигнали. От і переїхав. А тоді й Ірку забрав. Тут влаштувався, у Семенівці був тренером по футболу, очолював фізкультурно-спотривне товариство «Колос». Півроку пропрацював, а тоді довелося піти. Знову через випивку. Раз не вийшов на роботу, другий, третій. От і вигнали.
А оце в цьому році майже не пив. Мо', раз чи два хильнув. І то на свято. Набридло жити алкашем.
— А раніше багато пили?
— Так. Особливо, коли у 2009-ому померли батько й дружина, а в 2010-ому — мати. Тоскно мені було.
— Щодня?
— Майже. Є за що — п'ю, нема — не п'ю. Друзі завжди знайдуться на «випить». Тут була історія. Працював, заробив на телевізор. Беушний, за 400 гривень. Попросив чоловіка, щоб він мені його з Чернігова привіз. Той каже: «Через тиждень принесеш гроші». Я взяв і випив. За тиждень чотириста гривень на горілку пішло. Зразу друзів найшло! Я проспався — а де гроші? Мені розказують: «Ми те, те в магазині купили». Думаю, нічого собі. А тоді бачу, товариш з магазину із сумкою йде. Раз із сумкою — гроші є. А хоч би зайшов до мене і сто грам запропонував. Ні.
— Жінка чого померла?
— Та від випивки ж. 21 грудня, чотири роки тому, вона якраз і померла. Тоді саме морози сильні були. Більше 20 градусів. На той час я ще пенсію отримував, бо ногу зламав. Якраз 19-го отримав гроші. Увечері, думаю, сходжу в магазин, куплю випить. Вийшов, а воно так мете! Мороз. Вернувся назад. Кажу: «Не піду, ну його до біса». Тут Ірка підскакує:
«Я сходжу». Взяла гроші, і на точку. Купила півтора літра самогону. Трохи випили. Зранку жінка кличе мене на кухню: «Сергію, іди сюди. Ми ж не допили. Давай, наливай». Ми знову випили. Я зайшов у хату і ліг на диван спати. А вона ще залишилася на кухні, пити. Вирубилася там. Уночі, видно, лізла до хати. Бо двері в сіни були відкриті. А в сінях мороз. От вона і замерзла. Викликали фельдшера ранком, та пізно.
У Харкові жив у гуртожитку
— А в Харкові як було?
— Там робота була. Трохи іноді пив. Я закінчив харківський істфак. Щоб знайти роботу, треба був блат. Я ж шукав без блату. І знайшов. У селі Черкаська Лозова. За 17 кілометрів від Харкова. Жив у Харкові в гуртожитку, а робив там. Пішов працювати учителем російської мови та літератури. Тоді з'явилася історія, допризовна підготовка, а я ж на флоті служив. От і вів. Тоді ще й фізкультуру дали. Став заступником директора. Міг би й до директора дослужитися. Паралельно тренером у спортивній школі працював. Та через випивку усе втратив. Як зап'ю, то на роботу не виходжу.
Зараз пити просто не хочеться. Коли не п'єш — зовсім інше життя. Заробив гроші — то не пропив, а купив щось пожувати, одяг якийсь чи взуття. Тепер би ще жінку хорошу, щоб сама не пила і мене в руках тримала.
— А ви, як вип'єте, буйний? Кулаками махаєте?
— Ні, що ви. Я зразу спати лягаю.
— Ви ж отримували пенсію по інвалідності за зламану ногу. Треба було їхати на комісію, щоб і далі платили. Чого не поїхали?
— Нога вже зажила. Чого туди їхати? Я бігаю — яка інвалідність?
— Тяжко було адаптуватися після Харкова в селі?
— Ні. Воно — зміна обстановки. Цікаво. Я не люблю засиджуватися на одному місці. Тяжко було в іншому плані. Люди почали: «О, тільки приїхав, зразу роботу в Семенівці дали».
«Я ще й дитину можу зробить!»
— Звідки дружину собі хочете?
— Та байдуже! Аби тільки людина хороша. Щоб уміла грубку топить, господарство розвела, не лінувалася на городі працювати і мене з собою брати, допомагатиму усе. Дров я заготовив на три зими, грубка не димить, не валиться. У хаті побілено. Хоче — хай до мене перебирається. Не надумає — я можу переїхати до неї, — каже.
— Не боїтеся, що вам аферистка попадеться і хату забере?
— Як вона забере? Дім мій і не мій по документах. Не приватизований. Батьки побудували, отак і живу. Його не забрати у мене. (Оптиміст. — Ред.)
Біля хати маю 60 соток землі. Брату двоюрідному під сінокіс віддав. Я йому весну, літо осінь допомагаю, а він мені овочі, молочне дає. Не обділяє.
Гриби, ягоди збираю, по людях ходжу. Щовесни на посадці в лісництві роблю. Туди п'яних, навіть із запахом, не беруть. Як ідеш туди — не п'єш обов'язково. За день більше сотні платять. Ще добре, що працюєш по трудовому договору, офіційно, а це ж на пенсію впливає.
— Якщо у жінки буде дитина — не страшно?
— Ні. Головне, щоб жінка була хороша, не зла.
Питущих і в Лосівці знайти можна. Мені такої не треба. Тут одна є: як тільки почує, що в мене гроші з'явилися, починає у вікно ломитися. Жену її, а вона: «Відкрий, дай закурити». І ночує тут навіть, під хатою.
— Так ви чоловік нарозхват?
— Яке там! Їм випить треба за мої гроші, а не я сам.
— А віком би яку жінку хотіли?
— До моїх років. Не старша. Навіщо мені баба?
— Молодій жінці треба мужчина. Як у вас із чоловічою силою?
— Я ще дітей не маю. Так можу й зробить!
— Як жінка померла, у вас якась подруга була?
— Ні. Тут населення більше сотні. Однак здебільшого пенсіонери або питущі. Село потроху вимирає. Раніше колгосп був, баня. Тепер нічого. Тільки ліхтарі по центральній дорозі горять. Сусідня Лосівочка вимерла вже зовсім. Жодної родини не залишилося. І ми до того йдемо.
— Що ви їсте?
— Готую собі і супи, і борщі, і каші варю.
Раніше тримав курей і кролів. Кролі пропали, бо хворіли. Остання кролиця так несподівано померла. Вона переболіла, відійшла. Увечері погодував її, ранком пішов, а вона мертва. Курей також вивів. Я ж їх випускав. У мене почали їх красти. Курка раз пропала, а я пішов до товариша. По дорозі знайшов пір'я своєї курки. І відрізану голову, завернуту в пакет. Видать, хтось постарався: Півень залишився. Тримав його до дня народження, 1 листопада. Це було в тому році. А півень противний був. До сусідів бігав і курей бив. Закрив його у сараї. Принесу зерна, хліба, води поставлю. А в один день прийшов, а сарай порожній. Хтось свиснув. Біля господарства треба постійно бути.
— Як Новий рік святкуватимете?
— Удвох з телевізором. Зачинюсь, приготую поїсти. І концерти дивитися буду.
Вікторія Товстоног
|
-->
