Ця розповідь – про ветерана, гвардії старшого сержанта в роки війни і гвардії полковника у відставці в наші дні, випускника далекого 1938 року Семенівської середньої школи імені Леніна (нині школи № 1), яка у вересні 2013-го святкуватиме 100-літття з дня заснування. На долю цієї людини ще в юнацькі роки випало стільки тяжких, жорстоких і трагічних випробувань, що і для десятьох було б забагато. Але він не зламався, вистояв і не зійшов на узбіччя життя. І не зачаїлась у його душі образа на людську несправедливість, бо знав, що правда переможе. Впевнений, що історія його непростого життя, котру він повідав мені, для багатьох, хто знає його, і навіть для колег, які багато років працювали разом із ним, буде відкриттям. А ім’я цієї людини Григорій Петрович Єрема.
Його батько Петро Андрійович, 1883 року народження, був вихідцем із селян. Разом зі своєю дружиною Домнікою Степанівною та одинадцятьма дітьми мешкали в Семенівці. В зимовий час господар займався шевською справою і заробляв для великої сім’ї на хліб, як говорив про таких людей мій батько-швець, шилом, молотком та мозолями на золотих і працелюбних руках. На своє нещастя, а потім і на біду своїх п’ятьох синів та шістьох дочок, Петро Андрійович іще мав недалеко від Семенівки в селі Кривуша земельний наділ площею сім десятин, коня з коровою та домашню живність, без яких прожити було просто неможливо. Старший син Андрій (другий за віком серед дітей) у двадцять років закінчив індустріальний технікум у Шостці і працював інженером-механіком на золотодобувному підприємстві «Балейзолото» в Читинській області.
Коли настав час колективізації, представники влади запропонували Петрові Андрійовичу вступити до колгоспу, але він категорично відмовився. А раз так, то був зарахований до куркулів (хоча навіть за мірками того часу ніяк не міг таким бути) і з конфіскацією всього нажитого тяжкою працею майна разом із сім’єю виселений зі своєї хати. Оселилися у родичів. У цей час Петро Андрійович був уже тяжко хворий. А коли влада, розібравшись у всьому, через три місяці повернула сім’ї хату, дійти до неї самостійно чоловік уже не міг. До рідної домівки батька принесли діти – на руках, у простирадлі. У грудні 1930 року, гордий і незалежний, він помер.
Через втрату годувальника та непомірне оподаткування сім’я була на межі відчаю. Тоді в Семенівку з Читинської області приїхав старший син Андрій Петрович, який наполіг, щоб рідні переїхали до нього. На сімейній раді всі погодилися. І одного дня, попрощавшись із сусідами та родичами, посиділи перед дорогою, зачинили на замок хату й вирушили в далеку путь.
Приїхавши на чужину, оселились у Андрія і перший час були повністю на його утриманні. В цей важкий для братів і сестер період ніхто з них не здригнувся, не втратив віру, навпаки – всі згуртувалися біля матері, працювали, вчилися й допомагали одне одному. Поступово життя стало налагоджуватися. Але в кінці грудня 1937-го на родину звалилася нова біда: за несправедливим доносом був репресований Андрій, і тільки 1939 року його повністю реабілітували й відпустили додому. Як жила в цей час сім’я — це окрема історія, достойна глибокого дослідження та окремого написання. Скажу одне: незважаючи на надзвичайну жорстокість до сім’ї в роки колективізації та нічим не обґрунтовану репресію найстаршого брата, який у тяжкі часи замінив братам і сестрам батька та взяв на себе функції опікуна, всі члени великої і надзвичайно дружної сім’ї залишилися патріотами своєї Вітчизни, її достойними громадянами й захисниками в роки найтяжчих випробувань. Федір воював із японцями на озері Хасан, а в роки Великої Вітчизняної війни разом із братами Миколою і Григорієм брав участь у боях на Західному та інших фронтах. На військових заводах працювали Іван і Андрій. Самовіддано трудилися в тилу сестри.
Розкидала доля дітей по всьому Радянському Союзу: Дніпропетровськ і Донецьк, Нижній Тагіл та Іркутськ, Кизил і Тольятті, Читинська область і Семенівка. Протягом усього свого життя кожний із них проявляв ніжність і повагу до рідних, сини й доньки безмежно любили та берегли свою маму Домніку Степанівну, яка перед війною повернулася в Семенівку й на схилі свого життя отримала орден «Мати-героїня». Вона прожила 95 років і за заповітом похована поруч зі своїм чоловіком та батьком її одинадцятьох дітей. Там же, поряд із батьками, покоїться й померла 1982 року одна з дочок — Марія Петрівна, моя вчителька фізики.
Так склалася доля, що зустрітися братам і сестрам на малій батьківщині всім разом не довелося, завжди когось не вистачало. Життєвий шлях кожного з них вартий окремої розповіді, але сьогодні мова піде про Григорія, учня нашої школи. Він закінчив її 1938 року і з першого до останнього дня пройшов дві війни.
Влітку 1937-го (ще до репресії брата Андрія) з довідкою про закінчення дев’яти класів Григорій приїхав до Семенівки, оселився у тітки (в рідній хаті вже жили чужі люди) та так і залишився на своїй батьківщині. В 10-му класі вчився разом із майбутнім двічі Героєм Радянського Союзу Василем Сеньком та нинішньою вчителькою-пенсіонеркою Єфросинією Сидорівною Масловою, про життєвий шлях котрої розповіла «Деснянська правда» у статті «Її шкільні роки» (06.09.2012 р.).
Після закінчення в 1938 році школи Григорій Єрема успішно склав два вступні іспити в Ленінградський кораблебудівельний інститут, але у зв’язку з репресією брата Андрія ще абітурієнтом був із вузу відрахований. Після повернення в Семенівку юнак близько року працював рахівником у торфоартілі, а в липні 1939-го за направленням організації знову поїхав до Ленінграда, а після закінчення підготовчих курсів був зарахований на перший курс хіміко-технологічного інституту. Але навчання було недовгим. У зв’язку з погіршенням відносин із Фінляндією в листопаді 1939 року всіх першокурсників призвали до Червоної Армії і направили у військові училища. Григорій та деякі інші молоді люди, чиї родичі були в опалі, потрапили до школи молодших авіаспеціалістів під Ленінградом. Так почалася військова служба Григорія Єреми, котра без перерви навіть на один день тривала до травня 1947 року. Курсанти поєднували навчання з обслуговуванням легких нічних бомбардувальників. Війна з Фінляндією закінчилася через 105 днів, після чого Григорія направили мотористом у 14-ту окрему авіаційно-винищувальну ескадрилью, озброєну літаками І-16, що базувалася тут же. Через деякий час під командуванням капітана Пєшкова (учасника бойових дій в Іспанії) ескадрилью переправили до Північнокавказького військового округу в Краснодарський край. На її базі сформували змішаний винищувальний полк і перекинули на аеродром біля заводу «Ростсільмаш» у Ростові-на-Дону. Тут льотчиків і застав початок Великої Вітчизняної війни.
З першого дня – сувора військова служба в умовах воєнного часу, а потім – безперервні бої з оборони Кавказу та Криму. Після визволення нашими військами Керчі полк відзначився в боях і став називатися 101-м гвардійським винищувальним авіаційним полком (командир Олексій Павліков) та продовжував воювати у складі 4-ї повітряної армії (командувач – у той час генерал, а потім – Головний маршал авіації Костянтин Андрійович Вершинін). Усю останню частину війни й наступні два роки після Перемоги Григорій Єрема служив у в цьому полку на посаді старшого авіаційного механіка. Спочатку – в екіпажі командира ланки Івана Похлєбаєва, котрий знищив 13 ворожих літаків і став Героєм Радянського Союзу, а потім – в екіпажах штурмана та командира полку. І не було відмов у роботі двигунів та озброєння винищувачів з вини старшого механіка та його підлеглих, які свою справу знали добре і службу несли по-гвардійському. З тривогою в серці вони чекали повернення із бойового завдання своїх командирів, які часто прилітали на аеродром на «поранених» літаках. І тоді «в бій» вступали механіки та приводили винищувачі в повну бойову готовність. Тоді ж, 1943 року, на узліссі фронтового аеродрому Григорію Єремі було вручено партійний квиток.
Під час розмови з ветераном ми сиділи у вітальні разом із його чарівною дружиною Ларисою Данилівною, котру багато семенівців старшого покоління добре знають як багаторічну завідувачку районної аптеки. Ми уважно слухали неквапливу розповідь Григорія Петровича про життя, а коли він щось забував, Лариса Данилівна просила чоловіка не хвилюватися й дуже делікатно нагадувала про забуте.
Полк увесь час прямував за нашими наступаючими військами й перебазовувався на нові прифронтові аеродроми. На зміну винищувачам І-16 на озброєння надійшли нові літаки американського виробництва – «Аерокобри» та «Кінгкобри». Льотний і технічний персонал швидко їх освоїв, і 1944 року під Пирятином льотчики-гвардійці зустрічали за лінією фронту американські «летючі фортеці», які робили рейси із Франції через Німеччину до Полтави. Наші вояки охороняли ті літаки.
А потім усім полком брали участь у Східно-Пруській фронтовій операції та разом із радянськими військами визволяли Кенігсберг. У цей час Григорій обслуговував літак командира полку Олексія Павлікова і війну закінчив у складі його екіпажу. А після Перемоги ще два довгі роки служив у Німеччині та Австрії. Демобілізувався він у травні 1947 року.
Одразу ж улаштувався на роботу в Семенівську МТС. Працював слюсарем, механіком, завмайстернями, а після реорганізації МТС виконував таку ж роботу в «Сільгосптехніці» й «Сільгоспхімії». На кожній посаді Григорій Петрович працював по-гвардійському та добросовісно. На пенсію вийшов 1979 року, а звільнився з роботи 1993-го.
Одначе опала, в якій у роки колективізації опинився батько, весь час переслідувала Григорія. Навіть у 80-ті роки відомі в Семенівці люди неодноразово докоряли йому, що батько так і не вступив до колгоспу.
Григорій Петрович пройшов фінську та Велику Вітчизняну війни з першого й до останнього дня, інвалід війни І групи. І мало хто знає, що на парадному костюмі, котрий Григорій Петрович одягає на День Перемоги, сяють ордени Вітчизняної війни, Червоної Зірки, медалі «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу», «За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною», медаль Жукова, український орден Богдана Хмельницького та інші.
А на правому боці грудей, як і належить, – знак «Гвардія», а також – нашивка за поранення, одержане при обстрілі німцями аеродрому. І вже зовсім ніхто (за винятком дружини та ще двох-трьох людей) не знає, що напередодні 65-ліття Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні Указом Президента України № 531/2010 від 8.04.2010 року за мужність і героїзм, виявлені в роки війни, Григорію Петровичу Єремі присвоєно військове звання полковника. Проте ніхто так і не вручив урочисто ці погони гвардії полковнику у відставці. Однак він, як і завжди, не ображається.
Коли я зазбирався додому, Григорій Петрович показав мені знайомі з дитинства шевські інструменти – ампус і хумель – для опоряджування підборів та рантів підошов чобіт спеціальним варом. А на веранді я побачив справжню шевську «сидушку», зроблену ветераном власноруч із липової колодки. Він береже ці речі як незгасну пам’ять про свого батька, котрий за злою волею людей передчасно пішов із життя всього в 47 років.
Михайло КОВАЛЕНКО
|
-->
