Після підкорення Київської Русі татаро-монголами, литовські князі проводять щодо давньоруських земель експансіоністську політику, направлену на приєднання до Литви дезорганізованих давньоруських князівств.
За даними історика І. П. Крип’якевича, у 1320 році Литовський великий князь Гедимін зайняв Берестейщину та Пінщину. У 1350 році, князь Ольгерд, син Гедиміна, приєднав до Литви Чернігово-Сіверську землю, в тому числі і територію, на якій зараз розташовано місто Семенівка та Семенівський район. До 60-х років XIV ст. Литва зайняла половину території колишньої давньоруської держави Київська Русь.
Литовські князі добули ці землі майже без боротьби. Місцеве населення спротиву не чинило, сприймало нову владу позитивно, як визволителів від татаро-монголів, захисників від нападу Ординців. Литовські князі користувалися підтримкою місцевого населення ще й тому, що майже всі були православної віри, поважали місцеві звичаї та уклад життя, зберегли давню організацію суспільств. «Ми старини не ламаємо і новини не вводимо» - такий лозунг Литовські великі князі декларували у своїх документах, залишаючи місцевому населенню його господарський уклад, форми самоврядування, церкви, місцеві традиції і звички. Але в реальності Литва внесла істотні зміни в устрій та життя України, в тому числі і нашого краю.
Литовське князівство було феодальною державою західноєвропейського типу, що прагнуло до централізації влади. Вся влада була у великого князя. Він давав удільним феодалам за службу землі і міг в будь-який час їх забрати. Різні землі Литовського князівства мали своє самоврядування, але воно обмежувалося господарськими справами, судом, опікою над церквою, дрібними місцевими проблемами і не переважувало компетенції центральної влади.
В Україні Литовські князі забрали реальну владу з рук українських князів і передали її своїм намісникам, намагаючись тим самим знищити в Україні бажання до створення самостійного державного життя. Литовська держава не була державною українською. Разом з тим українська аристократія мала право працювати в центральних державних установах Литовського князівства, займати військові посади, керувати населенням свого краю, утримувати своє військо, входити в адміністрації територій. Українці, росіяни та білоруси на території литовського князівства мали рівні права з корінними литовцями. Православна церква мала привілейоване становище. Державною мовою Литовського князівства була давньоруська мова. Тому, незважаючи на те, що литовські князі жорстко виступали проти автономічних тенденцій української еліти, українські феодали були міцно прив’язані до Литовської держави, служили їй зі щирим патріотизмом, захищаючи та піклуючись про її процвітання та могутність.
Просте населення України, в тому числі і нашого краю, також позитивно відносилося до життя у складі Литовського князівства. Литва в цей період проводила політику, направлену на відновлення населених пунктів Сіверської землі, в тому числі нашого краю, які прийшли в запустіння в період татаро-монгольського іга, сприяла заселенню території, розвитку економіки. В цей час на території краю з’являються скляні заводи – гути, розвивається виробництво дьогтю, поташу, будуються млини, виникають нові населені пункти.
Селяни, які складали основну частину населення краю, платили феодалам натуральний та грошовий оброк («дякли» та «чинш») та відпрацьовувати панщину, відбували військову повинність.
Історія Семенівщини в XIV-XVI ст. майже не висвітлена в історичній літературі, проте з деяких історичних джерел можна дізнатися цікаві історичні факти з історії краю тих часів. У дослідженні історика А. Яблонського «Чернігівщина. Словарь географический», виданій у 1896 році, на основі старовинних литовських літописів розповідається про розвиток Чернігівських земель до 1648 року, називаються села, які входили до складу Жадовської волості Новгород-Сіверського староства до 1648 року. Село Жадово знаходилося на відстані 18-ти кілометрів від сучасного міста Семенівка. Тому даємо повну цитату: «У складі Новгород-Сіверського староства площею 800 квадратних міль, кордони якого доходили до півночі, впритул до берегів річок Ревна та Ірванець (Рванніца) і належала по ленному праву поміщикам Пясочинським. Там знаходилися ц XIV-XV ст. с. Жадово, Машево, Погорільці. Крім цих сіл в «Акті Варшавської комісії» 1668 року називається також 12 поселень та хуторів, приналежних Жадівській волості, які на момент 1648 року не збереглися, але було відомо їх назви: Роятичи, Павшенськ, Горбатсткое, Приборск, Любеч, Львівщина, Наробин, Маньковщина, Кабецин». Майбутнім дослідникам історії Семенівщини буде потрібно з’ясувати місце розташування та історію цих загадкових, давно зниклих населених пунктів навколо Семенівки та Жадова.
 Місцевими жителями в 2011 році в селі Тимоновичі, яке знаходиться в 20 км від м. Семенівка було знайдено декілька монет пражського грошу. Часів Вацлаву IV, які мали широке розповсюдження на території Литовського князівства. Це підтверджує активне економічне життя краю в ті часи. Жителі нашого краю, які відбували військову повинність у складі Литовського війська, могли брати участь в боях Литовського війська на чолі з князем Вітовтом у 1399 році з татарами на річці Ворскла, внаслідок якої Литва значно розширила свої кордони до Чорного моря та Криму. А також у 1410 році, у знаменитій Грюнвальдській битві , у складі Стародубської сотні.
Після об’єднання у 1569 році Литви з Польщею та утворення спільної держави Річ Посполита, починається політика колонізації українських земель.
Історик О. М. Лазаревський в книзі «Описание Старой Малороссии. Полк Стародубський» пише: «Цей період був в історії України непростим. Свідки згадували про часи «лядської неволі» як про дуже важкі часи».
З кінця XV ст. активізувалася боротьба за володіння Сіверськими та Стародубськими землями, куди входила і територія, яку зараз займає Семенівщина, між Литовським князівством та Московською державою. Для цього використовувалася і релігійна віра місцевих жителів – православних християн. «Коли, - пише О. М. Лазаревський в своїй книзі – окатоличена Литва захотіла окатоличити і народ Сіверської землі, то населення протестувало проти посягань на православну віру.
У 1500 році Стародубський князь Семен пише в листі російському царю Івану: «Усе наше православне християнство хотять охрестити у латинську віру. Але наша Русь вельми Литву не любить. Прийми, Государ, нас під свою руку».
У 1500 році територія нашого краю, разом з усією Стародубщиною та частиною Сіверщини була приєднана до Російської держави, у складі якої знаходилася до 1619 року. У 1619 році обезсилене «смутним временем» Російське царство, за умовами Деулінського перемир’я, було вимушене уступити Стародубщину та Сіверщину, в тому числі і наш край, полякам.
З 1620 по 1648 роки територія, яку зараз займає Семенівка, входила до складу Речі Посполитої, знаходячись у складі Стародубського староства, яке входило до складу Смоленського воєводства, куди входила також частина населених пунктів Семенівського району. Деякі села Семенівщини входили в цей час до складу Новгород-Сіверського староства Чернігівського воєводства.
У 1648-1654 роках, внаслідок визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького населені пункти Семенівщини визволялися з-під польсько-литовської влади. Було розпочато новий період історичного розвитку краю у складі української козацької держави.
За матеріалами книги «Семенівка – європейське місто»
(авт. О. Ф. Бичков, С. М. Гузоватий)
|
-->
