Обличчя О. таке стривожене, що моє весілля відразу корова язиком злизала.
- Що трапилось, друже?
- Д. у біді. На неї було скоєно напад, вона нині в лікарні.
- Хто… Що з нею?
- Її оглядають лікарі, ще нічого не відомо.
- Їдьмо туди негайно! Онде автобус.
- Можливо, то не наш…
- Сідаймо і їдем! Мерщій, уже відходить.
Мчимо чимдужче, вуха позакладало від незрозумілого гупання. У грудях вакуум, який ніяк не можливо заповнити. Автобус відійшов. Ще деякий час переслідуємо його під байдужі погляди пасажирів…
«Мені треба до лікарні», - обпершись об стовп, думаю я, переводячи погляд із місця на місце. На мить спиняюся на горобцях, що сперечаються за декілька шматочків хліба на тротуарі.
«Мені би крила, люба, мені би крила», - майнула думка.
Щось змінилося…
Що? Чи міський шум раптом затих? Чи зникли поодинокі люди з тротуарів і автівки з вулиці?
- О., ти де?
Озираюся – нікого. Хмарка туману лише. Дивний такий туман, стоїть собі на місці. Дивиться на мене… Очі?..
«О., то ти?»
«Я вмію літати, - лунає в голові знайомий голос, - вмієш і ти. Летімо».
«Як я сам до такого не додумався?» - підстрибую високо-високо, замираю на декілька довгих секунд біля електричних дротів… Обережно, поволі облітаю їх і… Лечу! Лечу, куди хочу, куди подумаю – туди й несе мене невідома сила! Куди б полетіти ще?
Ой… Лікарня! Як до неї долетіти? Ще ніколи не літав до лікарні.
«Летімо за автобусом, він нас доведе», - звучить голос друга в моїй голові.
Геній. Де той автобус? Ось він. Дивно, недалеко й відійшов, мабуть на зупинці довгенько стояв.
Миттю опиняємося над автобусом, сідаємо на дах, летимо з боків, облітаємо спереду, де на нас трохи стривожено дивиться пристаркуватий водій. Через декілька обльотів помічаю відкриті навстіж вікна в салоні автобуса. Спека.
«Повеселімося, друже!» - блискавкою проминає думка. Та ще швидший за думку мій політ. Наче кулі пролітаємо наскрізь через відкриті вікна, залітаємо до салону, мчимося регочучи над головами пасажирів, зблідлих від страху. Вилітаємо, залітаємо знову, на душі весело, і лише вітер шумить нам вслід.
О. сідає на лобове скло.
Автобус різко гальмує аж його заносить. Але не перевертається.
Зупиняється. Що трапилося, було ж так весело? Я обертаюся до сидіння водія, але його там нема! Краєм ока помічаю якийсь швидкий рух – і мчу геть на зовсім шаленій швидкості, О. – за мною. А вслід нам від водія з віником у руці доносяться прокльони: «… кляті сепаратисти… … Бандери на вас нема … …, гаспидові діти…!»
Ми сміємося, з нами сміється й вітер. Ми веселі й безтурботні, як тільки можна. Шум починає затихати…
Лікарня! Ось вже й лікарня, як я міг забути? Що з Д.?? Боже, як я міг забути?
Зупиняємося під самою будівлею і ось ми – це знову ми, а не вітер у наших головах. Вечір. Сутінки. Темне вікно коридору, що забирає рішучість. Крок, ще один несміливий крок назустріч. Що за звістка чекає на мене, що за постать там бовваніє у вікні? Чиї то такі знайомі й любі очі дивляться мені у серце? Жива. Жива й здорова.
Почуваю себе Одиссеєм після років дороги додому, хоча поспав усього півгодини… Червоні краплі глоду стікають у чорну склянку тривоги.
Бузунко Петро Андрійович,
Левченко Ілля Костянтинович (корекція)
|
-->
