Коли надворі зимно, так хочеться відігріти душу, тож щоразу поринаєш думками в далеке дитинство. Що ще може зрівнятися за рівнем позитиву, який переповнює тебе? Переглядаючи фото, згадуєш про щасливі моменти неповторного дитинства.
Жоден закуток села не залишився тоді поза увагою маленької допитливої дівчинки. А скільки незвіданого, цікавого чекало на неї в кожному закапелку. Відправить бабуся в магазин по хліб, ось тобі вже й нова пригода.
Дорога від хати до крамниці довга, цікава, насичена різними подіями. Пішки - цікавіше, ніж на велосипеді влітку, адже, ідучи повільно, помічаєш більше всього по дорозі. Якщо вже береш велосипед, то доберешся швидше, але багато чого прогавиш.
Неспішно крокуючи, насолоджуєшся білим хутром, який вкрив навкруги дахи будиночків, гілки дерев, усю землю. Навколо все монотонно - білого кольору! Воно таке чисте, біле – білісіньке, що аж засліплює очі. М’яким, пухнастим шаром сніг обгорнув земне творіння. Крокуєш стежкою, що витоптали люди, теж кудись поспішаючи та залишаючи ланцюжок слідів.
Легкий вітерець або пташка де-не-де струхне зверху сніговий пил.
У селі цілковита тиша та спокій. Мовчазно димлять труби хаток, що завмерли в очікуванні тепла, тільки над горобиною завжди гамірно, бо для пташок - це справжня їдальня.
Сусід Льоша
Справжньою «небезпекою» по дорозі додому був мій сусід Льоша, майже одноліток. Наші будинки були розташовані в такому порядку: спочатку помешкання бабусі моєї найкращої подруги, далі – Льошин, а вже потім - моєї бабусі. Скажімо, улітку було значно простіше оминути без пригод територію, яку пильно охороняв хлопчина, в обхід, у кінці городів. А от взимку – справа складніша: навколо сніги, замети, тільки вузесенька стежка, прокидана нашвидкуруч лопатою. Звісно, що телефонів у нас тоді не було. Отже, вирушаючи щоразу до подруги, молилася, аби на вулиці мене не перестрів «огромезний» сусід Льоша. Бо якщо вже потрапиш у його «лабети», то тоді начувайся. Нас із подругою він постійно переслідував, мабуть, таким чином виявляючи свої почуття закоханності. Ох і натерпілися ми від нього: і за коси смикав, і камінням жбурляв, підставляв підніжки, і, «нагороджував» стусанами. Це був його своєрідний атрибут щодня.
Звичайно ж, із нашого боку були неодноразові спроби примирення з розбишакою, проте це тривало недовго. Єдиним прихистком для нас із подружкою було власне подвір’я. Тільки тут ми почувалися в цілковитій безпеці, хоча інколи Льоша входив у раж і, втрачаючи контроль над собою, вривався на подвір’я, аби надавати нам стусанів. І тільки з появою моєї бабусі нам вдавалося вирватися з «полону» розбишаки Льоші.
А одного разу ми його так розсердили, що він схопив обох попід руки й почав швидко кружляти навколо себе. Ми здійняли страшенний галас, на який вибігла моя бабуся. Тільки це змусило його зупинитися.
Коли, повертаючись із крамниці, зненацька потрапляли в пастку нашого славнозвісного сусіда, адже поруч не було звичного прихистку – власного подвір’я, то ми, перелякані, мліючи від страху, бігли світ за очі, доки вистачало сил.
Сусід Льоша постійно переслідував і не давав розслаблюватися, це мимохіть виробило інстинкт самозбереження на все подальше життя.
Дід Юхим
Дорога від села до Семенівки не завжди була безпечною для подорожнього. Звичайна, грунтова, без асфальту, вона будь –якої пори року могла піднести сюрприз.
Якось у засніжену зиму я з батьками поверталася з села до Семенівки молоковозом. Машина зламалася, щойно виїхали з дому. Надворі ніч, хурделиця. Що робити? Куди ближче йти? Батько прийняв рішення добиратися до Семенівки, а ми з матусею пішли до єдиного селища Логи, яке знаходилося на шляху до міста.
 Хатинка діда Юхима стояла обабіч дороги. Така непримітна, хистка, з одним віконцем. Вона нагадувала стару бувальщину. Постать діда та його маленької хати врізалися в мою пам’ять, мабуть, назавжди.
Дідусь без віку, у його сумних та потьмянілих очах закарбувалися спогади і про голодомор, і про війну. Можливо, пережиті лихоліття, зробили його дещо замкнутим і неговірким, категоричним, непривітним і навіть подекуди занадто суворим. Він відчинив нам двері своєї хатинки, але нерадужно зустрів нас. Холодний погляд, очі, ніби рентген, пронизали подорожніх. Дід мовчки простягнув щось схоже чи то на кухвайку, чи то на кофтину й показав на ліжко, аби ми тут заночували.
На все життя я запам’ятала ту ніч, яку провела в хаті Юхима. Було холодно та страшно. За вікном усі ніч бушувала завірюха. Маленьку хатинку неначе гойдало од вітру. Суцільна темрява за вікном навіювала відчуття незахищеності.
З того часу минуло багато років. Але щоразу, коли взимку лютує за вікном негода, тріщить мороз, а в оселі тепло та затишно, у душі панує гармонія від розуміння того, що найдорожче – це власний дім, де тебе люблять і розуміють. Ти не один посеред безодні. Кожен день відчуваєш опору й підтримку рідних і близьких тобі людей. Це - найвища цінність життя. Тільки іноді спадає на думку: «А чи прихистили б ми незнайомого подорожнього сьогодні?». Скоріш за все, що ні. Що змінилося? Коли ми втратили довіру? На якому етапі життя?..
Олена Кресс,
м. Семенівка
|
-->
