Ті, хто стоять між Волею Всевишнього і людьми. Ті, у чиїх руках остання надія. Ті, хто утримують останній подих життя в тілі, поки на те дають їм змогу вищі сили. Ті, хто «повинні бути професіоналами своєї справи, людяними, чуйними, зграбними у своїх думках і впевненими у своїх діях та рішеннях». Звісно ж, мати відповіді на всі запитання; не просто відповіді – правильні й неодмінно з хорошим прогнозом.
Як часто ми замислюємось над тим, який шлях вони пройшли, перш ніж урочисто присягнути Гіпократові. Отримали диплом і сховали за халатом своє право на втому, слабкість, помилки та емоції?..
Навряд чи це нас турбує взагалі. Нас цікавить рівень кваліфікації. А який шлях до цього всього?
Якщо спитати студентів медичних вузів, чи важко їм, хтось почне розповідати про те, як багато доводиться вчити, і за доволі стислий час; хтось нарікатиме на нелогічності системи освіти, комусь стане не до вподоби нераціональний розклад, через який гається даремно чимало часу, ще комусь будуть незрозумілі вимоги викладачів.
За цим усім: безліч книжок, хронічна втома, безсонні ночі, безмірна кількість годин за тими підручниками, коли годинникова стрілка давно вже перевалила за дванадцяту ночі…
На питання «Чи змінили б Ви свій вибір, якби мали таку змогу?» більшість скаже «ні». Хтось впевненіше, хтось після певних роздумів, але тим не менш, ні.
Так само й більшість лікарів, незважаючи на всі складнощі, ні за що б не змінили свою професію.
Один з викладачів ще на перших зборах сказав таку річ: «Медицина – це як наркотик: один раз підсядеш і більше не злізеш з нього. Сподіваюсь, саме так і трапиться з вами усіма.»
Лікар – це не лише білий халат, терплячість, багаж знань і стетофонендоскоп. Це відповідальність за здоров’я тих, хто звертається до нього по допомогу; це усвідомлення того, що ти – остання інстанція і надія пацієнта. Це переживання і вміння співчувати. Це і тягар поразок, які лягають на плечі тоннами туги, і мертвий вантаж слів, який застрягає комом в горлі, коли доводиться виголошувати вирок. Не просто виголошувати його, а й дивитись у вічі, відчуваючи, як за твоїм плечем стоїть Та, що рівняє всіх…
Кожного разу з такою поразкою помирає частинка, здавалось би, безсмертної душі ескулапа.
І не лише це.
Лікар – це вміння не опускати руки, не втрачати контроль над розумом і зберігати холодний спокій.
Це посмішки тих, чий недуг було, вкотре, подолано. Це слова вдячності, врятовані життя.
Лікарі – герої, які повсякчас серед нас. У них не видно німбу чи крил, і вони не мають суперкостюмів, як звичні нам супергерої фантастичних саг.
Вони носять білий халат, а їх щоденне покликання – постійно рятувати чиїсь життя.
Автор Невідомий,
м. Семенівка
|