Заходи до Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні
 23 листопада о 15:00 год. у рамках заходів до Дня пам’яті жертв голодоморів
та у зв’язку із 80-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні за участю
керівництва облдержадміністрації у Чернігівському обласному академічному
українському музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка відбудеться
культурно-мистецький захід «Ми пам’ятаємо».
О 15:45 год. біля П’ятницької церкви розпочнеться мітинг-реквієм пам’яті
жертв голодоморів із загальнонаціональною хвилиною мовчання та акція «Засвіти
свічку».
Інформація стосовно заходів у Семенівці буде пізніше.
День па́м'яті жертв голодомо́рів — щорічний національний
пам'ятний день в Україні
що припадає на четверту субботу листопада.
Традиційно,
в День пам'яті жертв голодоморів перші особи держави відвідують поминальне
богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до
пам'ятників жертвам голодоморів в Україні.
Запроваджений згідно з указом Президента
України Леоніда Кучми№ 1310/98
від листопада 1998 року як «День пам'яті жертв
голодоморів». Указом Кучми № 1181/2000 від 31 жовтня 2000 року встановлювалася назва «День
пам'яті жертв голодомору та політичних репресій». Указом Кучми
№ 797/2004 від 15 липня 2004 року встановлювалася назва «День пам'яті жертв голодоморів
та політичних репресій».
Указом президента Віктора Ющенка№ 431/2007 від 21 травня 2007 називається «День пам'яті жертв
голодоморів».
В Указі сказано:
«На підтримку ініціативи
громадських організацій, Міністерства культури і мистецтв України, Державного
комітету України у справах релігій, Державного комітету телебачення і
радіомовлення України постановляю:
Установити в Україні День пам'яті
жертв голодоморів, який відзначати щороку у четверту суботу листопада»
У квітні 2010
року ПАРЄ ухвалила
постанову, в якій привітала рішення Української влади встановити національний
день пам'яті жертв Голодоморів, та закликає владу інших постраждалих країн
встановити аналогічну пам'ятну дату для вшанування жертв режиму.
Дещо з історії.
Найжорстокішим
злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор
1932—1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати
основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні
господарства, унеможливити протистояння радянській владі. "Голод
запланувала Москва для знищення українського селянства як національного
бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що
вони були українцями", — писав американський професор Р. Конквест.
Аналіз
тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі
елементи політики геноциду. Такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії
з розслідування голоду в Україні, яка працювала д 1988—1990 рр. Геноцидом
українського народу визнали голодомор 1932—1933 рр. Верховна Рада України, а
також понад півтора десятка країн світу. Низка зарубіжних парламентів готують
таке визнання.
Головною
причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика
більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна
в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте
держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в т. ч. зерно, яке
призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики
і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на
смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти
насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво
Української СРР, зокрема генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, голова ВУЦВК Г.
Петровський, голова Раднаркому України В. Чубар, не знайшло в собі політичної
волі та особистої мужності протистояти диктату Й. Сталіна, фактично ставши
слухняним знаряддям у його руках.
Голод,
що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. За
підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис.
осіб, щогодини — 1 тис, щохвилини — 17. Середня тривалість життя українців у
1933 р. у чоловіків становила 7,3 року, а в жінок — 10,9 року.
Залишившись
без хліба, селяни їли мишей, щурів та-горобців, кісткову муку і кору дерев.
Відбувалися численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму
1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіскації
збіжжя тривали, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою
московських емісарів В. Молотова, Л. Каґановича, П. Постишева, які керували
хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало,
соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні
речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна та картоплі, зібрані на
залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але
охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили
постанови "Про охорони соціалістичної власності", за якою за крадіжку
колгоспного майна вводилася "вища міра соціалістичного захисту" —
розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термія не менше 10
років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного
поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники
називали цю постанову "законом про п'ять колосків".
Намагаючись
врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були
блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям
продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там
просто на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших
містах померлих від голоду кожного ранку збирали і вивозили до братських могил.
Аби
позбавити селян можливості дістати щось для харчування, їм не дозволялося також
найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або
переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з
Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів
з України.
Трагічною
була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору.
"Була весна 1933 р., — згадує один із очевидців, — білим цвітом цвіли
вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не
гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. У той
час у кожному класі сільської школи висів лозунг: "Спасибі товаришу
Сталіну за щасливе дитинство!"
Рятуючи
дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і
залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. "Хто не мав іншого
рятунку, — згадує Р. Дзюбіна, яка під час Голодомору проживала на Київщині, —
виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів,
надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе". Лише
у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня
1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той самий час в інших дев'яти населених
пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!
Тисячі
дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці та групами по селах, дехто
помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили
милостиню, вчиняли дрібні крадіжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції
Козятин міліція затримала 307, а-в липні — 1340 голодних безпритульних дітей.
Таке саме становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих
залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня
1933 р. на тій самій станції Козятин знайдено 15 померлих від голоду дітей.
Допомогу
голодуючим намагалися надати західні українці. Зокрема, вони пускали плоти з
харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися
на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники
стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти.
Загалом
у 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо
відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх
більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа
становлення української нації — село, знищувався прошарок, від якого залежали
процвітання суспільства, здатність його до розвитку.
Трагедію
українського села Й. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу
комуністичної ідеї. Так, один із соратників "вождя народів" М.
Хатаєвич, обраний наприкін. 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК
КП(б)У, з гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока
боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої
витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів,
але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну".
Голодомор
став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом,
жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для
майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна
катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху,
необоротно вплинула на генофонд нації. (Згідно з Указом Президента України,
починаючи з 2000 р. у четверту суботу листопада в нашій державі щорічно
відзначається День пам'яті жертв Голодомору і політичних репресій.)
Підглянув тут: http://pidruchniki.ws/16320716/istoriya/golodomor_1932-1933_ukrayini_yogo_prichini_naslidki
|
-->
