Нещодавно на сторінках сайту йшлося про те, що протягом квітня у Семенівському районі проводилась Всеукраїнська акція „Майбутнє лісу у твоїх руках”, у якій активно брали участь учні загальноосвітніх закладів Семенівщини.
У номінації на кращий твір на тему: «Людина та Ліс» переможцем став учень 8 класу Семенівської ЗОШ I-IIIст.№1 Генджало Іван з твором "Сплю собі і сниться мені дивний сон".
Наводимо цей твір на сторінках нашого сайту.
Твір – міркування на конкурс «Людина і ліс».
Автор - Генджало Іван, м. Семенівка
Сплю собі і сниться мені дивний сон.
 "Спекотний день був у розпалі. Сонце в зеніті. Міцний, штормовий вітер гнав стовпи піску, закручуючи його навколо скляного куполу, закручуючи його навколо мене. Пісок був усюди, в кожну шпаринку набивався: під комір, прилипав до спітнілого і липкого тіла під одягом, скрипів на зубах, свербів у легенях, постійно викликаючи важкий сухий кашель. Навіть кисневий респіратор не допомагав. Та й не наберешся грошей постійно ходити в респіраторах. Доводиться викручуватися, намотувати на обличчя тканину. Шкода, що води обмаль, а то б намочив би маску. Всяк легше б було дихати. До рятівного куполу залишилось ще трохи, до вечора маю дійти. Там спасіння, чисте повітря і нема вітру з піском. А сил вже зовсім немає. Спину відтягував рюкзак з молодшою сестричкою. Їй ще вчора сповнилося три рочки. Мала зовсім. А серйозна по- дорослому. Тільки все питає, де наші батьки. Та не можу ж я їй сказати, що татко помер, жертвуючи останні краплі води нам, щоб ми з мамою витримали, вижили. А матері ще рік тому не стало... Клятий пісок задушив її. Тепер люди часто вмирають від піску в легенях. Навіть Надійка, сестричка, така серйозна для свого віку, не зрозуміє. Дитина ще. Хоча тепер швидко дорослішають. Є надія прилаштувати її під рятівний купол. Там нема вітру і піску. Легше дихати. Один знайомий обіцяв її пристроїти в обмін на деякі послуги... Думки все йшли, петляючи своїми шляхами та хоч трохи відволікаючи від дороги, вітру і піску. Ноги ледве рухаються, здерев'яніли. Перед очима все пливе. Та й не подивишся їми. Зір в останній час від того піску і сухоти зовсім впав. Хочеться пити... Є трохи води... Треба її лишити для молодшої. Сонце вже хилиться над вечір... ще трохи... Як я впав... Треба встати... Довести малу, врятувати хоча б її. На себе начхати. Та й не проживу я довго в місті із одною ниркою і шматочком печінки. Байдуже... Мала вже йде поряд, підтримує мене за руки... Де я?.. Ще трохи... Яке гарне сонце проглянуло крізь бурю..."
На піску лежало два тіла. Біля самого рятівного куполу. Знову якісь бідолахи не дійшли.
Раптова темнота. Не знаю, скільки часу пройшло. Уві сні не відчуваєш.
І тут знову сон...
"Я їхав в автобусі й спостерігав , як квітневий весняний вітер гнав полем пилюку. Попереду їхала фура. За нею ще більше закручувався отой стовп пилу. Поле зі сторони вітру було зовсім жовте: вітер здув весь родючий шар ґрунту і гнав тепер пісок. Колись попід дорогою росли величезні тополі-велетні, а тепер нема. Поспилювали не зрозуміло для чого, чи на дрова, чи зимою заважали: хурделиця снігу навколо стовбурів понакручує і на дорогу потрапляють перемети в повен зріст. Треба чистити, паливо виділяти, не вкрадеш. От і випиляли. Та й лісосмуги в полі колись були, бачив як був малим. А тепер нема, теж випиляли. От суховій і гоне пісок з пилюкою. І що тепер на тому полі виросте? Та-а... Кому воно треба?! Знов насиплють таких добрив, що і на піску все росте, як на дріжжях. Тільки їсти того не можна. А вони продають. Гроші!"
Темрява... і знову сниться мені...
"Оце сиджу собі у Face буці, передивляюся новини, лайкаю пости. В півока читаючи їх і думаючи про своє.... Хе-хе!!! Розсмішило! Побачив пост про техніку пересаджування великих дерев. Велика вантажна машина з якореподібним пристосуванням виймає із землі велике доросле дерево. Разом із корінням і великою брилою землі. Здивував коментар: "Треба в Україні впроваджувати передову європейську технологію пересаджування дорослих дерев" . Ліс повипилювали, самий степ лишився, а їм пересаджуй! Замість того, щоб насадити тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч молодих дерев, вони пересаджують куплені за кордоном. Ото вже !!! Та нічого, самі собі яму копають."
І знову пустота.... Аж раптом...
"Як добре!!! Тихий вітерець лоскоче обличчя, сонечко грайливо засвічує в око крізь листя дерев. Цвірінькають, співать птахи. Дятел довбе дерево. Як же добре! А ще казали радіація, шкідливо! Вбиває! По природі того не скажеш! Колись широкі, вільні проспекти міста - привида Прип'яті позаростали молодими берізками, липами. Природа, яку не знищила людина, бере своє. Колись малі каштани повиростали у велетнів, розкинувши свої розлогі руки - гілки в усі сторонни, прикриваючи широким листям тендітну землю від літнього, палючого сонця. Під прикриттям дерев виріс килим з м'якої зеленої трави. Десь під деревом, у корінні й високій траві, пищала миша. А мо' й ціле мишаче сімейство. В гілках наді мною копошилися пташки, понабудували своїх хатинок-гніздечок у гіллі. Й хазяйнують собі. Несподівано позаду мене тріснула гілка, я аж підскочив! Обернувся. А тут така картина, що треба зі сторони спостерігати: перелякана людина дивиться на спокійне молоде лосеня. А те кліпає своїми величезними очима і не може зрозуміти: чого то ота незвичайна істота так її злякалася? Та мій переляк перейшов у здивування. А згодом і те пропало. Я неначе знав, що то є нормально. Так треба."
Я прокинувся... Весь спітнілий, а сам сміюся. Може, від того, що на доброму місці дивного сна прокинувся.
А в голові помалу зароджувалася впевненість, що я виправлю все. Виросту і знайду спосіб не допустити того страшного, що мені наснилося. І в моєму майбутньому буде зелень, сонце, птахи. Віддам своє життя, але знатиму, що інші люди не будуть помирати від піску в легенях.
*** *** ***
текст твору з вебресурсу Відділу освіти Семенівської РДА
|
-->
