 Великий
піст – чи не найважливіший період у житті християнина. Цей час спонукає
до роздумів над своїм життям, змушує ще раз замислитися над своїми
вчинками і хоча б раз на рік очистити свою душу.
Сповідь
у Великий піст – обов’язкова. Вона підводить до найбільшого
християнського свята – Воскресіння Христового. І зустріти його ми
повинні не обтяжені жодними проблемами, а з радісним серцем. Адже подія
ця свідчить про безсмертя душі, про вічне життя. Перебування з Богом, у
Його Царстві, яке Він приготував для кожного, уже саме по собі
передбачає спасіння. Христос свідомо йшов на смерть заради всього
людства. Простій людині осягнути ці страждання досить важко. Так само
важко, як і смерть, яка не є кінцем життя людини. Адже Син Божий, як
співається в Пасхальному тропарі, «смертю смерть подолав і всім, хто в
гробах, життя дарував».
Господь для кожного приготував Небесні
оселі, які розміщені над усім земним. Давнє протиставлення «небо-земля» –
не просто слова, протилежні за значенням. У цьому протиставленні –
глибокий зміст. Адже після Своєї Смерті Господь вознісся на небо, Він
став над землею. У духовному значенні – це поняття несумісні. Небо – це
позитив, чистота, куди не може потрапити неочищений. А очищення можливе
тільки через сповідь, повну і щиру.
Готуватися до сповіді
необхідно мінімум за три дні. Насамперед, це має бути суворий піст. Не
можна вживати спиртного, воно не належить до пісних страв. Зрідка, в
особливі дні, дозволено трошки вина. Дуже корисно читати перед сповіддю
святі книги. Сповідь зараховується, якщо людина щиро покаялася у всіх
гріхах, навіть якщо забула деякі з них (тоді їх треба розкрити в
наступній сповіді). Якщо ж людина приховала гріхи, сповідь вважається
недійсною.
Іноді люди відтягують сповідь, бо не впевнені, що
зможуть довго втриматися від гріха. Відтягувати сповідь не можна, бо це
недовіра до Самого Бога, Який обіцяв чути нас і допомагати нам. Навіть
відтягнута на короткий строк сповідь може обернутися для людини бідою,
бо ніхто ніколи не знає часу свого кінця. Тому не варто чекати
останнього дня перед святом, аби очистити свою душу. Краще протягом
посту зробити це кілька разів.
Сповідь – це, насамперед, визнання
своїх гріхів. Якщо ми не визнаємо своїх гріхів, значить ми ні в чому не
винні, ми безгрішні. А так не буває. Безгрішний лише Бог. На сповіді ж
ми долаємо певний бар’єр, у чомусь пересилюємо себе, а отже, змінюємось.
Нам легше розрізнити добро від зла, бо починаємо відчувати певну
відповідальність перед собою, людьми і Богом за вчинок і сказане слово.
Лише після сповіді може народитися стримання. Людина – наче
перероджується, і про таких кажуть як про народжених у Бозі. Священик
розрішує, відпускає нам гріхи, бо сказано в Святому Письмі: «Кому
відпустите – тому й відпустяться». Остаточно прощає гріхи нам Господь.
Він нас очищує невидимим способом. З нами відбувається таїнство, яке
навіть ми не бачимо. Тому розповідати про свою сповідь, якщо це не з
метою повчання інших, – не варто. Так само, як ми не маємо права знати
того, в чому сповідається навіть найближча для нас людина. Ми повинні
вірити, що людина переходить під опіку Божу, і розголошувати таїнство не
має права навіть священик. На перший погляд, покаяння і сповідь –
дріб’язкові. Насправді ж – це важка праця.
Під час сповіді не
варто називати гріхи, які були згадані раніше. Хіба що людина вчинила їх
повторно. У книзі «Таїнство Сповіді» зазначається, що згадування
колишніх тілесних гріхів дуже шкідливе і заборонене святими отцями.
Тому, що це ознака зневіри, недовіри до таїнства Сповіді, оманлива
праведність.
Якщо ж людина вчинила тяжкий гріх або не може
позбутися якоїсь поганої звички, то священик накладає так звану
епітимію. Це певні вправи, завдання, які повинні допомогти позбавитися
гріха. Визначає епітимію сам священик. На цей час людину можуть не
допустити до Причастя. Автор «Таїнства Сповіді» архімандрит Лазар
зазначає, що епітимія від духівника надається для скорочення строку
Божої епітимії.
Зняти епітимію може лише той священик, який її встановив. Робити це самовільно – великий гріх.
Людина,
яка пройшла Сповідь, повинна приступити до святого Причастя, якщо
дозволено. Це, можна сказати, найголовніший момент віри. Бо, як сказав
Христос, «хто їсть Тіло Моє і хто п’є Кров Мою, в тому Я перебуваю».
Отже, хто не причащається, той далекий від Христа.
Причастя має
велике значення і велику силу. Саме тому до Нього треба приступати з
очищеною душею. І саме тому його не можуть прийняти біснуваті. Під час
Літургії відбувається ще одне велике таїнство – Євхаристія.
Найголовніше. Коли хліб і вино перетворюються у Тіло і Кров Ісуса
Христа. Знову ж таки, це відбувається невидимо для нас, але про те, що
це відбувається насправді, є багато свідчень. Тоді хліб і вино не були б
Святими Дарами, і не були б помічними від тілесних і духовних хвороб.
Якщо б Літургія була звичайним обрядом, вона просто не мала б сенсу. Не
мали б сенсу й молитви по тих записках, які подають віряни. Але і живі, а
іноді й душі, які відійшли в інший світ, з’являючись до живих, свідчать
про велику силу молитви на Літургії. І найважливіше – від вина і хліба
не відверталися б душевно хворі. До святого без очищеної і вільної від
нечистої сили душі людина не приступить. Адже тоді в боротьбу вступають
дві протилежності – добро і зло, святе і грішне. Та останнє дуже швидко
відступає, бо як би важко не складалося життя, добро таки перемагає. І
не лише в казці, а й у реальності. Отож, Причастя – це Господь, Якого ми
приймаємо в себе, тому приступати до нього необхідно натщесерце. Але
лишити без Причастя священик теж не може. Ніхто не знає, коли людина
відійде в інший світ. Тому дбати про Причастя повинні обидві сторони.
Якщо священик бачить, що людина при смерті, то мусить невідкладно
причастити її.
Людина, яка прийняла Причастя, має бути того дня
особливо стриманою, зокрема в їжі. У жодному разі не можна допустити
того дня рвоти. Якщо ж усе-таки це трапилося, про це треба повідомити
священику, адже подібний випадок прирівнюється до гріха.
Чи не
найбільше зло для людини, коли вона бридиться приступати до Причастя
після інших. Мовляв, через спільну чашу й ложку можна підхопити хворобу.
Але ще жодного разу через це ніхто не захворів. Таке трактування
свідчить, що людина далека від віри. Вона не вірить в силу Причастя,
вона не розуміє дива, яке заради неї творить Господь. Вона не може
збагнути, що причащається Святих Христових Тайн, Тіла й Крові Христа,
Який не може бути хворим, Який Сам зцілював людей від хвороб, Якого не
можуть здолати жодні інфекції, жодні віруси, адже Бог – Безсмертний.
Приймаючи Причастя, ми теж споживаємо це безсмертя, ми здійснюємо до
нього ще один крок.
Сповідь ніколи не може бути без покаяння,
Причастя ніколи не можна приймати невисповіданому, без Причастя не може
бути спасіння. Чим більше людина причащається, тим більше вона з Богом,
тим більше в неї шансів на спасіння. Адже після смерті, як свідчить
преподобна Феодора Царгородська, кожна душа проходитиме митарства, яких є
20. За душу боротимуться добрі й злі ангели. І якщо добра на життєвих
шальках у людини виявиться більше або, принаймні, не менше, ніж гріхів,
то вона має шанс на порятунок. Їй може допомогти молитва рідних. Якщо ж
людина не зможе подолати хоча б одне митарство, вона загине. То ж тільки
через покаяння відкривається дорога до життя вічного. І Великий піст
для цього – найблагодатніший період.
|
-->
