У 65-річної Олени Андріївни Холодило з Костобоброва Семенівського району за плечима тридцять вісім років трудового стажу. Двадцять із них жінка пропрацювала в сільпо, решту — на пошті. Дванадцять років була поштарем, а останні шість, перед пенсією, — начальником поштового відділення. З-поміж чималого переліку друкованих видань Олена Андріївна добре пам’ятає й «Деснянську правду». Одну з улюблених газет читачів. Жінка щиро зраділа нашому знайомству та охоче погодилася поспілкуватися.
Узяв із молодості — і привів у старість
В оселі господині чисто та охайно. Ще навіть не встигла висохнути щойно вимита підлога. «Ми не завадили? Ви, може, на гостей чекаєте?» — цікавлюся у пані Олени.
 — Та ні, просто люблю лад у домі. Живу сама. У березні буде два роки, як без господаря залишилася. Все життя мій Михайло Іванович трудився не покладаючи рук і помер, бідний, за роботою. Ще перед тим зайшов до хати, пообідав добре. А потім пішов носити солому корові на підстилку. Ніс оберемок, упав — і не стало людини... Це у нього вже третій інсульт був. До цього в лікарні лежав. Лікарі наказували, щоби поберіг себе, а він усе одно не міг усидіти без роботи. І дрова рубав, і порався, і на тракторі їздив. Коло трактора й помер. Хороший у мене був чоловік. Не пив і за все життя жодного лайливого слова від нього не почула. Любили його й діти, і племінники. Такий жартівник був. Коли дивимося «Розсміши коміка», завжди його згадуємо, — почала свою розповідь жінка. — А онука забирають до армії. Так переживаю за нього. Торік Денис вивчився на програміста, а роботи ніде не знайшов. Заробляв копійку на будівництві. А це в армію треба йти. Хай би перед службою хоча б на тиждень приїхав погостювати.
Олена Андріївна згадує, що за чоловіком була мов за кам’яною стіною. Вийшла заміж через рік по закінченні десяти класів. У вісімнадцять народила доньку Катерину. Через чотири роки — сина Віктора. Із чоловіком прожили у шлюбі 46 років. «Заміж пішла не на рік, а на цілий вік», — каже вона. Жили мирно, не бідували. Михайло Іванович був роботягою. Працював у колгоспі спочатку шофером, потім завгаром, а згодом — головним інженером Костобобрівської МТС. Був гарним господарем і батьком.
— Тридцять два роки прожили під одним дахом зі свекрухою. Вона допомагала по господарству, а моя мама бавила дітей. Тримали корову, свиней, різну птицю. Михайло добре знався на техніці. Тож згодом купили «Побєду», потім трактор. І Віктор пішов у батька. Зараз у сина трактор, косарка, граблі, щоб сіно ворочати, — розповідає Олена Холодило.
Донька Катерина закінчила Чернігівський педінститут. Нині живе в Чернігові, працює вихователем у дитсадку. Разом із чоловіком виростили сина Дениса. Віктор пішов батьковим шляхом. Відслужив в армії, в Баку, і став шофером. Нині «крутить баранку» в рідному селі. Із дружиною ростять двох доньок — Альону і Наталію. Альона навчається на технолога молочної промисловості в Харкові, а Наталія вивчилася на кухаря. Можливо, такі вподобання у дівчат невипадкові. Адже свого часу й Олена Андріївна працювала кухарем.
І кухарі, й кочегари
— Я пішла на роботу в сімнадцять років. На одному місці трудилася 20 літ, на іншому — 18. Найважче працювалося кухарем. Школярів тоді ж було набагато більше, ніж зараз. Уранці готуємо для них сніданок, а потім — обід для групи подовженого дня, де 105 дітей. Працювали удвох. Були й за кухарів, і за кочегарів. Самі воду з колодязя носили. Тягнемо чотиривідерну каструлю, і в руках іще по відру. І посуд самі мили, і прибирали, і їжу роздавали. Ще й їдальню опалювали. А потім я перейшла на пошту. Там було легше та цікавіше. На свіжому повітрі й серед людей.
Газети носила по п’ять днів на тиждень. І по своєму селу, й по сусідньому селищу Сергіївському, що за п’ять кілометрів. Тоді ще там було 32 двори. Нині нема ні душі. Асфальту тоді ще не клали. Бігала ґрунтівкою. Машини й трактори дорогу розіб’ють, а я потім ледь ходжу нею. Влітку було простіше. На велосипеді їздила. А взимку доводилося ходити пішки. Ніколи не хворіла. На свіжому повітрі було здоровіше, ніж у їдальні. На краю Сергіївського жив лікар. Він завжди так казав: «Запам’ятай, Андріївно: доки носитимеш пошту — будеш здоровою. А як кинеш пошту, то і здоров’я не буде». Так воно й вийшло, — пригадує Олена Холодило.
Газет по селу передплачували багато. І колгосп, і сільрада. Пошта ледь уміщалася у дві сумки героїні моєї оповіді. А листівок напередодні свят було ще більше. Згодом пані Олена стала начальником поштового відділення. Та навіть ходячи в начальстві, носила пошту до сусіднього Сергіївського. Крім газет і листів на ній були пенсії 400 пенсіонерів. А тепер, каже, і двохсот нема.
— Важко зараз і міським, і сільським. У кожного свої проблеми. В місті дорогі комунальні послуги. В селі людям треба й за оранку, й за молотьбу гроші віддати, — говорить жінка.
— А чим зараз живе ваше село? Людям є робота?
— А живе тим, що люди пораються на землі, тримають господарство. По вісім, по десять корів. У сина мого – шість. Багато і тяжко працюють. Треба ж і сіна для худоби заготовити, і подоїти її. А тут іще біда — кріпко подорожчали бензин та солярка. Раніше зорати сотку землі коштувало 12 гривень, а тепер страшно навіть уявити скільки буде. У нас то свій трактор, але ж усе одно треба пальне купувати. Важко, важко живеться бідним людям. Невістка працювала в Костобобрівській сільській лікарні санітаркою. Лікарню закрили. Тепер тільки амбулаторія. І невістка, бідна, залишилася без роботи. А молоко як дешево приймають. По два двадцять за літр. Як жирніше, трохи доплачують. Але й на тому спасибі. Хай ті молокозаводи працюють. У селі молоко збирають двоє приймальників — із Шостки та Новгорода-Сіверського. Люди телят ростять, щоб якусь копійчину мати. А є такі, що п’ють. Мають купу дітей – і п’ють. Усякі є. Багато тракторів по селу. Хто коней тримає. Хтозна, що воно буде. Може, ще так станеться, що всі переходитимуть на коней.
І так добре, що в селі є амбулаторія, пошта, сільрада, школа-одинадцятирічка, аптека, ветеринарна дільниця, магазини, приватні сільгосппідприємства. Школу і Свято-Данилівську церкву збудував нам Леонід Кучма. Він і опікується ними. Бо сам колись ходив у стару Костобобрівську школу. І лікарні він допомагав. Дав машину швидкої допомоги. Погано, що закрили лікарню. Як був стаціонар, можна було й лежати людям. Біда, що дорого сплачувати за газове опалення. А тут хоч би ще пенсію давали та й зарплатню вчасно виплачували. Щоб війна швидше скінчилася.
— Багато у вас мобілізованих? Допомагаєте воякам?
— На третє березня — десятеро. А уявіть, як нам без чоловіків у посівну. Що бідним людям робити? Допомагаємо солдатам, чим можемо. Не так давно давали їм картоплю, консервацію. А ще раніше машиною їздили, збирали харчі для вояків, що на митниці. Я давала смалець, картоплю, огірки й помідори. Що є, те й даємо. Не шкодуємо. Аби тільки тихо було.
— А як у селі виросли ціни в магазині?
— Цукор уже більше 20 гривень. Білий хліб коштував 5 гривень, а вже вчора купувала по шість. Із квітня, кажуть, іще дорожчатиме. Я отримую трошки більше тисячі гривень пенсії — і живи на них, як хочеш. Так це ще слава Богу, що є газ. А як він подорожчає, чим платити? Я й так економлю. Вдень умикаю, а на ніч вимикаю. Сьогодні взагалі о другій годині дня тільки ввімкнула. Дякувати Богу, ще дають мені субсидію. По ній плачу 92 гривні з копійками. За світло по нулях, бо економлю. Як стемніє, лягаю відпочивати. Та дарма, аби тільки швидше війна скінчилася. Всякого було в житті у наших людей. Різне переживали. Та нема нічого страшнішого за голод і війну. Були у нас різні кризи, але останній час люди жили добре. Хоч і працювали тяжко. Дасть Бог, усе налагодиться…
Валентина Науменко
http://www.hvilya.com/
--------------------
Читайте також:
Микола Миколайович Мазепа — директор Харківського науково-дослідного інституту козацтва, генерал-полковник УРК
Ісаак Прохорович Мазепа — наш земляк, український політичний і державний діяч
З історії села Костобобрів
|
-->
