 Ігор Стах, "Чернігівщина" №45 (549) від 5 листопада 2015/ gorod.cn.ua
У рік запуску на орбіту Землі першого радянського космонавта, у часи, коли СРСР своєю військовою міццю у поєднанні з непередбачуваною агресивністю тримав у напрузі увесь світ, будівництво доріг у першій у світі соціалістичній державі відбувалося за технологіями початку минулого тисячоліття.
Понад рік тому «Чернігівщина» в матеріалі «"Вікно в Європу": тракт Москва – Варшава» розповідала про залишки у Козелецькому районі шляху між двома великими містами Російської імперії, збудованого на початку ХІХ століття. Він являє собою утрамбовану ґрунтову дорогу, вимощену камінням.
Такого виду покриття, за словами Михайла Васильовича Коробка, уродженця села Мхи Семенівського району, у Радянському Союзі називали «шосейка» (скорочено від «шосейна дорога»). Про такі дороги Михайлу Васильовичу є що розповісти, бо дитиною сам опосередковано брав участь у їхньому будівництві. Ще у 1960-х роках всі великі дороги на Чернігівщині були шосейками.
 – Якщо зірвати асфальтове покриття, скажімо, на ділянці автошляху Семенівка – Чернігів, – говорить пан Коробко, – то під ним буде шосейка.
Для будівництва таких доріг необхідна велика кількість каменю. На початку 1950-х його поклади були знайдені у лісах між селами Мхи та Блешня – на самому кордоні, як тоді говорили, братських республік Української Радянської Соціалістичної та Російської Радянської Федеративної Соціалістичної, а нині сусідніх країн України та РФ.
– Перший кар’єр у наших лісах з’явився у 1956 році, – згадує Михайло Васильович. – Рили екскаваторами землю, добували камінь, вантажили його на машини та везли у Семенівку. Прибуваючу у кар’єри воду відкачували величезними помпами.
Перші шосейки з’єднали Семенівку з великими селами району – Погорільцями та Жадовим, з селом Хлоп’яники Сосницького району, крізь яке проходить шлях «Чернігів – Новгород-Сіверський», а також з райцентрами Щорс та Корюківка.
Головна перевага шосейок перед ґрунтовками – покриття залишається твердим у будь-яку погоду. Як орангутанг буцімто був проміжною ланкою між мавпою та людиною, так і шосейка виконала свою роль в історичному розвитку покриття автодоріг, замінивши собою ґрунтовку та давши путівку в життя асфальту.
Однак про зручність шосейки не треба зайвий раз розповідати водіям гужового транспорту на дерев’яних колесах, який ще донедавна становив більшість у райцентрі й прилеглих селах. На шосейці його трясе, немов космонавта під час зльоту, а що їде віз, чутно на кілометр навколо. Проте після доброго дощу – краще хоч так.
Відчути на собі шосейку можна в тій же Семенівці, де у напрямку Погорільців залишився її шматок довжиною з кілометр. Один з будівників тієї шосейки виклав на ній чорним камінням і рік її появи, котрий з обох боків дороги читається однаково: «1961».
Тобто тоді, коли «Броня крепка и танки наши быстры», коли у космос уже «Поехали!», коли уся Америка, затамувавши подих, жила в очікуванні «Кузькіної матері», а радянська ядерна зброя була на півшляху до Куби, в середині самого СРСР дороги будували так, як їх будували при Олександрі І й раніше. Та що там цар-визволитель! Такі, якщо не кращі, дороги будували ще за часів Римської імперії – тисячу років тому!
Зрозуміло, що ковбаса по 2.20 у тригодинній черзі важливіша, але будувати дороги за технологією тисячолітньої давнини… Є думка, що велич країни полягає не у кількості ядерних боєголовок на одиницю населення, а у ставленні влади до своїх громадян, яких вона змушує трястися на таких дорогах.
Хоча у країнах, що ядерної зброї не мають і сьогодні, ще до Другої світової їздили рівнесеньким асфальтом. Пам’ятаєте, як кілька років тому преса накинулася на бацьку Лукашенка, коли той сказав, що до війни Гітлер зробив у Німеччині дуже хороші дороги?
Між тим у лісах Блешнянського лісництва продовжували у 1950-60-х роках добувати каміння для шосейок.
– Кар’єри рили глибиною по 30-50 метрів, – згадує Михайло Коробка. – Машини за камінням прямо у кар’єр заїжджали. До робіт залучали місцеве населення, зокрема і дітей. Я там ще дитиною працював. За куб накопаного каменю 3 рублі нам платили.
До 1970 року, кінця каменедобувної епопеї, у блешнянських лісах було вирито сім кар’єрів. Покинуті пролетаріатом, вони швидко заповнилися прибутною водою і стали місцем купання для місцевого населення, а також відпочивальників з райцентру та сусідніх сіл, у тому числі з російського боку. У вихідні та свята колишні кар’єри стали головним місцем дозвілля. Особливо четверте (за часом появи) озеро, яке нині, за аналогією з найвідомішими на Чернігівщині озерами, молоде покоління називає Голубим озером.
– Вода в ньому ідеально чиста та цілюща – будь-яка подряпина після купання загоюється, – говорить пан Коробко, – а пісок поруч з озером та в ньому самому кришталево чистий.
Потрапити до озера можна або з села Мхи, або з села Блешня. Проте першу дорогу розбили лісовози (головна проблема будь-якого села з лісництвом поруч) і не думають рівняти, тож проїхати нею можна лише на машині з високою підвіскою. Тому легковиками роблять коло протяжністю 8 км, проїжджаючи ледь не по лінії кордону з Росією – межами того самого «апендиксу» російського лісу, що заходить вглиб території Семенівщини (читайте «Пішли в Мордор і не повернулися» в №40 від 1 жовтня).
Прямо на узбіччі тієї дороги до озера стоять не тільки сині інформаційні прикордонні таблички, які попереджають про кордон, а й бетонні стовпчики, які безпосередньо позначають кордон. Невже це і є та сама «стіна» на кордоні з Росією, яку вже майже побудовано і на яку витрачено 100 млн. гривень?
Та діставшись пункту призначення, Ви будете вражені красою місцевості: велике озеро посеред лісу, з ідеально чистою водою та білим і м’яким піском. А на березі ще й дивовижні дерев’яні гойдалки заввишки з 10 метрів, зроблені Андрієм Васильовичем Коробком, братом Михайла Коробка.
– Брат раніше жив у Сімферополі, але у 1996 році переїхав у Мхи, – пояснює Михайло Коробко. – Він вирішив зробити приємне усім відпочивальникам на озері й встановив гойдалки, облаштував місця відпочинку, викопав смітник, розвісив таблички з проханням не смітити та підтримувати на території порядок.
За 10 років гойдалки почали ламатися, і тоді Андрій Васильович зробив нові, встановлювати які допомагали й прикордонники.
Зараз через вимирання сіл влітку на озері вже не чути гомін та дитячий сміх. Однак інколи у вихідні приїздять на лісове водоймище діти та онуки пенсіонерів зі Мхів або жителі Семенівки, щоб під шепіт лісу побути наодинці з природою, помріяти, дивлячись у блакитне небо, або просто пострибати з гойдалки у воду. Глибина озера цьому сприяє.
|
-->
