за матеріалами gorod.cn.ua
Вона народилася в Україні, але майже все свідоме життя проживає в Росії. В компанії 68-річної жінки журналіст «Чернігівщини» проїхався дизель-поїздом від Семенівки до Новгород-Сіверського. Бабуся Надія після відвідин малої батьківщини у Семенівському районі поверталася додому до Великого Новгороду.
Сьогодні дорога від Великого Новгороду до Семенівки стала незручною. Ще років 10 тому існував безпересадковий вагон «Москва - Семенівка». Нині ж доводиться їхати з кількома пересадками, а останнім часом інколи ще й чималі гроші за таксі доплачувати доводиться.
- Вагон «Москва - Семенівка» існував десь року до 2007-го, - згадує російська пенсіонерка.
- Московський поїзд дотягував його до станції Терещенська (в селищі Вороніж Сумської області, де через станцію проходять поїзди у напрямках Москви, Санкт-Петербурга тощо. - Авт.), там ми кілька годин чекали, доки інший поїзд не потягне вагон до Семенівки. Зараз такого вагону немає і я не розумію, чому. Коли ж був, то завжди був переповненим, особливо влітку.
Тепер я добираюся Московським поїдом до Терещенської (раніше Воронізька. - Авт.) і чекаю на дизель до Семенівки, який зараз ходить всього двічі на день. Як завжди, квитки в обидва боки купую у Москві. Придбала й цього разу, однак у поїзді «Москва - Кишинів» провідник каже, що на Терещенській зупинки не буде. Як же так? Ледь не полаялися і пішли скаржитися начальнику поїзда. А той: нічого не знаю - це справа машиністів: хочуть зупиняють у Терещенській, а не хочуть - то ні. Буцімто, російська й українська сторона про щось не домовилися і відтоді така нісенітниця: одні машиністи зупиняються, інші - ні. Якби справді була якась недомовленість, то мабуть, і квитків би до Терещенської не продавали?
Довелося виходити на станції Хутір-Михайлівський (там є відділення прикордонного контролю «Хутір-Михайлівський». - Авт.) і на таксі добиратися до Терещенської. Добре, що не одна була: таких ще два чоловіки виявилося. Накладно б самій було 270 гривень за таксі платити, а так на трьох розділили (від «Хутір-Михайлівський» до «Терещенської» - з 50 км. - Авт.).
Останній рік російська пенсіонерка у рідному селі, бува, відчуває нерозуміння з боку земляків. Інколи від неї навіть вимагають відповіді за російську зовнішню політику. Бабуся намагається бути виваженою. Пропонує отримати хоча б кілька точок зору на події на сході України. А також пам’ятати, що прості росіяни, мовляв, були і залишаються братами простим українцям.
- Багато селян висловлює мені невдоволення щодо ситуації між країнами. Ніби я винувата, що Росія війну затіяла. Я кажу: по-перше, бути невдоволеними Путіним - ваше право, але до чого тут усі росіяни? Я ні в кого не стріляла, я така, як і ви. Народилася в Україні, люблю свій рідний край і мрію купити будиночок у Семенівці, щоб доживати віку. По-друге, Путін узяв Крим начебто без єдиного пострілу, і якби був потрібен Донбас то і його б узяв. А якщо там війна, то чи не варто хоча б припустити наявність винуватців і з іншого боку кордону?
Мене розчулює, коли тут люди говорять: російське телебачення мені промило мозок і навішало локшини. Кажу, невже ви думаєте, що ваше телебачення вам навішало менше? Невже російське брехливе, а українське кристально чесне? У мене супутникове телебачення і тут, і там, тож я завжди дивлюся й українські канали, і російські. Хоча б через це очі у мене менш «замилені», аніж у тих, хто дивиться версію подій з одного боку.
Надія не згодна з російськими опозиціонерами. І наводить приклад Казахстану. Адже там - її родичі.
- Кажуть, проблема Росії у тому, що влада дуже довго не міняється, що Путін «вічний» тощо. Подивіться на Казахстан: там Назарбаев ще з часів СРСР керує. Знаєте, як там люди живуть? Я знаю: там брат двоюрідний вже 50 років живе. Закінчив школу в Семенівці, одружився. Але їм дуже важко було разом з батьками в одній хаті жити. У тещі були родичі в Казахстані, тож вона й поцікавилася, чи не могли б вони прилаштувати молодят? Ті погодилися, і відтоді брат з дружиною - у Казахстані. Колись вони планували після виходу на пенсію повернутися на Семенівщину, але тепер передумали. У них там житло, гарна робота, добра пенсія. А що їх тут чекає?
У самої Надії пенсія 18 тисяч рублів, тож проїзд у Семенівку її не надто обтяжує. Щоправда, така пенсія не рядова в РФ - уродженка Чернігівщини заробила її в холоді.
- Пенсія у мене «північна». Так сталося, що після армії мій брат поїхав працювати на північ. Там жив дядько і він сказав брату, мовляв, чого тобі після армії у село повертатися, які там утебе перспективи? Давай до мене.
Брат погодився і поїхав до дядька у місто Апатити Мурманської області. Працював водієм в автоколоні, одружився. І все б добре, однак дитсадків там не було. Коли народилася одна донька, а потім друга, то їм з дружиною дуже складно було виховувати дітей. Ось він і забрав мене, тільки-но я закінчила 7 класів, до себе - доньок няньчити.
Там я закінчила вечірню школу, одружилася і зараз маю двох дорослих дітей. Син живе у Апатитах і працює у ТСЖ (Товарищество собственников жилья, аналог українського ЖКГ. - Авт.), а донька - психолог у Великому Новгороді. А я працювала майже все життя в готелі «Аметист» в Апатитах. Була бухгалтером, інколи заміняла директора.
Незважаючи на понад 50 років життя у Росії, жінку тягне на малу батьківщину. Тільки вдома вона відчуває себе своєю і насолоджується кожною хвилиною перебування у рідному краї.
- У 2005 році помер мій чоловік і я переїхала до доньки у Великий Новгород. А останні сім років майже весь час жила в Україні. Виїздила кожні 90 днів «відмітитися» і поверталася знову. Річ у тім, що я доглядала брата, який забрав мене на північ. Він розлучився і запив, згодом повернувся на Семенівщину - до матері у село. Мати жила до 2001 року, а після її смерті і брат почав хворіти.
Він повернувся в Україну на початку 90-х і пенсію отримав дуже маленьку. Та Кучма прийняв закон, за яким усім, хто працював на радянській півночі, слід платити «північну» пенсію. Брат з’їздив у Апатити, переоформив документи. Остання його пенсія була 2800 гривень. Ось у серпні брат помер - за два роки до 80-ліття. Я приїздила забрати деякі речі.
Жити на півночі дуже складно. Раніше, коли працювала, то майже не звертала уваги на клімат і полярну ніч: щороку майже три місяці в Апатитах суцільна темрява. З виходом на пенсію стала на все це реагувати. Літа, як такого, там немає: куртку все одно не знімеш. Мене постійно тягнуло на батьківщину. Тут, тільки-но вийду з поїзда, на душі одразу так приємно робиться - блаженствую від того, що я вдома. Там же я відчуваю себе чужою.
Ігор Стах, "Чернігівщина" №45 (497) від 6 листопада 2014
|
-->
